Безмежне море до свого привілля

Прийма й дощі в солоне лоно хвиль.

Тож будь і ти прихильніша до Білля

І власну волю увелич на «Вілль».

Не відмовляй мені і серцем смілим

Вінчай усі свої воління Віллем!

136

Як видавсь я душі твоїй немилим,

Заприсягни нечулій і сліпій,

Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,

То й маю залишитися при ній.

Доповнивши твого чуття скарбницю,

В числі волінь твоїх хай буде й Вілль.

Не важить там нічого одиниця,

Де множество зійшлося звідусіль.

Хай буде в велелюднім тлумі тому

Вілль, мов кукіль серед поживних зіль,

Аби а очах лишень і в серці твому

Щось важив той малопримітний Вілль.

Люби лиш волю — й перед світом цілим

Мене любитимеш, бо звусь я Віллем.

137

Сліпа любов затьмарила мій зір,

І те, що бачу, — вже мені незриме:

Краса, позбавлена і фальші, й гриму,

В моїх очах — недосконалий твір.

Скувала якоря любов облудна

Моїм очам, і серце мимохіть

Приковане на якорі стоїть

В затоці тій, де є ще й інші судна.

Як серце гавань гомінливу ту

Могло вважати затишком від бурі?

Мій зір скривав і бруд, і суєту,

Прикрашуючи береги похмурі.

Я правди вже не бачу довгі дні,

І душу облягла чума брехні.

138

Коли в правдивості клянешся ти,

Я, навіть бачачи неправду, вірю,

Аби лише в очах твоїх зійти

За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,

Адже мій вік усяк прекрасно знає.

Та фальш беру за правду я, між тим,

І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,

Та і мені свій вік признати сором.

У парі йдуть лукавство і любов, —

Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,

І кожне задоволене з брехні.

139

Не спонукай мене, щоб я твою

Виправдував неправду і образу.

Убий мене безжалісно й відразу

Без хитрощів, в одкритому бою.

Скажи, що іншу ти любов зустріла,

Лише очей від мене не ховай.

Хай твого погляду убивчі стріли

Мене, беззбройного, разять. Нехай!

Твоїх очей мені вже сила знана:

Блаженство в них з трутизною злилось.

І, може, їх відводиш ти, кохана,

Щоб ними вбити іншого когось.

Не треба жалощів. Хай любі очі

Мене уб’ють — я смерть прийму охоче.

140

Розумна будь, наскільки ти жорстока,

Зневагою не ятри мук німих,

Бо туга вирветься моя глибока,

Як тільки знайдуться слова для них.

Коли й не любиш, ошукай в коханні

І ласкою зміни жорстокий гнів.

Так хворий в лікаря у дні останні

Надій благає поглядом без слів.

В розпуку впавши, в божевільнім стані

Сказати можу те, чого не слід.

І наклепи, низькі та безпідставні,

Підхопить радісно зломовний світ.

Щоб не дійти цього, криви душею, —

Здавайся хоч із вигляду моєю.

141

Мій зір тебе не любить, далебі,

Усякого набачившись пороку.

Та серце любить і не вірить оку,

Сто сотень вад не бачачи в тобі.

Ні голос твій, не надто милий вуху,

Ні дотик ніжний, пахощі і смак

Не владні затягнуть мене ніяк

На учту зору, доторку і слуху.

Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям

Не визволити серця із неволі, —

Воно, як раб, твоїй покірне волі,

За усміх твій платитиме життям.

Та вже хоч тим у виграші я буду,

Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.

142

Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.

Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.

Та зваж пороки наші, щоб узріти

Що я на докір твій не заслужив.

А годен я докорів і образ, —

То вже ж не з уст, які, запавши в нестям,

Уже споганили себе не раз

Ламанням слів, брехнею і безчестям.

Природно це, — мене і не вражає,

Що ти когось, а я тебе люблю.

Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм

Діждеш і ти від іншого жалю.

Отямсь, безжалісна й несамовита,

Бо власним будеш прикладом побита.

143

Буває іноді, щоб упіймати

Шкідливу курку там чи то курча,

Дитину опуска додолу мати

І тільки й думає про втікача.

Дитя волає, щоб вернулась мати,

Вмивається невтішними слізьми.

Дихнути ж мамі не дає пернате,

Під самим носом тріпає крильми.

Так мчиш і ти за мрією в погоні,

Надіючись впіймать її колись.

Я ж простягаю, мов дитя, долоні:

— Не покидай, кохана, повернись!

Хай воля вволиться твоя, — волаю, —

Лиш не давай загинути з одчаю.*

144

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий — добрий геній,

І жінка — демон з мороком; в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

I хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити.

Та я не впевнений, чи ангел мій

Зберіг незайманість, чи вже пропащий,

Він друг мені, тож завжди він при ній,

За крок один від пеклової пащі.

І я живу, й чекаю кожну мить,

Що праведник до пекла полетить.

145

«Ненавиджу» — убивче славо

Із уст зірвалося її.

Я остовпів, немов раптово

Торкнувсь гримучої змії.

Та, спочуття найшовши скоро,

Вона притримала язик,

Який давно мені навик

Шептать і ніжності, й докори.

«Ненавиджу» — та милі очі

Змінили раптом зір гнівний,

Так день погідний та ясний

Зміня грозову пору ночі.

«Так, я ненавиджу... — І враз

Вона докінчила: — … не вас».

146