Як стрілка, що незримо йде на вежі,

Карбуючи години в тьмі ночей,

Так непомітно для моїх очей

Твоя краса лишає давні межі.

Дух ув’ядання не страшний тепер, —

Коли ти народилась — він помер.

105

Не ідолопоклонство ця любов.

Об’єкт моїх захоплень — не ікона.

Хоч їй одній, про неї знов і знов

Мій тихий вірш, — моя жага бездонна.

Любов моя — вірніша день у день,

І в правді, в сталості її прикмета,

Тому вона, одна вона лишень

У кожному рядку мого сонета.

Краса, добро і честь — в рядках моїх,

Краса, добро і честь — пісень основа.

На всі лади відмінюючи їх,

Влучнішого я не знаходив слова.

В тобі добро, краса і честь зійшлись,

Які жили роз’єднано колись.

106

Коли в літописах померклих днів *

Стрічаю описи облич вродливих

І слухаю красі натхненний спів

На честь жінок і лицарів поштивих,

Палкі слова про осіянну вроду,

Врочистий гімн устам, очам, бровам, —

Упевнююсь, що в той пісенний храм

Ти увійшла, як у свою господу.

Провадженням були тобі похвали

Співців, що мріяли про твій прихід.

Тебе провидячи, вони як слід

Краси у давнину не оспівали.

А ми, кому явилась нині ти,

Знімівши, слів не можемо знайти.

107

І страх мій власний, і землі пророки,

Що снять майбутнім, скритим уві млі,

Неправду вирекли, сказавши, доки

Моїй любові жити на землі.

І смертний місяць, віщуни зухвалі,

Своє затемнення вже пережив,

Надія знов звелась на п’єдесталі,

І мир несе цвітіння для олив.

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,

І смерть не роз’єднає нас. Вона

З косою йде на дикі племена,

І їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхненних слів

Переживе гробниці королів.*

108

Усе вже я про тебе розповів,

На що мій дух спромігся й слово щире.

Що віднайду, яких докину слів

До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов

Я від кінця вертаюсь до прологу

І словом древнім, як молитву богу,

Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі

Звучать так само на новий мотив.

Любов не бачить сивини в волоссі,

Навіки взявши старість в наймити.

Приходиш ти, любове, гостю любий,

Як вигляд наш твою віщує згубу.

109

О, не кажи, що я у фальш запав.

Що мій вогонь на віддалі вже гасне.

Таж я себе з собою роз’єднав,

Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний завжди.

Відходив я. Не змінений роками,

Вертався знов, приносячи води,

Яка щораз мої змивала плями.

Якби вміщав я всі гріхи земні,

То навіть і тоді лише одна ти

Своїм наближенням, повір мені,

Змогла б мої пороки подолати.

В ніщо цей світ без тебе ставлю я,

Моя трояндо, радосте моя.

110

О леле, правда. Вештався я блазнем *

І в ницості поганив почуття,

Топтав, низотно торгував не раз ним

Без жодного жалю і каяття.

Не бачив правди я, лиш незугарне

Її зображення криве — на сміх.

Та не пішов мій сказ отой намарне:

Я досвідом дійшов — ти краща всіх.

Тепер по всьому вже. Змикаю коло.

І досвідів нових не прагну я.

Лиш ти одна. І сяєво навколо,

Межо стремлінь, свята жаго моя.

Тож хай сягне моя любов бездонна

До неба чистого — до твого лона.

111

Їй дорікай, моїй злочинній долі,

Богині, винній у моїх гріхах, —

Це жебрав я з її лихої волі

На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,

Як знак ганьби на чоло байстрюка.

Я ремеслом позначений достоту,

Як чорна сажотрусова рука.

Допоможи мені позбутись бруду,

Гіркотою зцілитись від хвороб.

Гірке гірким вважати я не буду,

Яке вже покарання не було б.

Твоєї ласки серце прагне, цебто —

Єдиних ліків за його рецептом.

112

Твоя любов стира з мого чола

Тавро, що брехні випекли жорстокі.

Ну й що мені і осуд, і хвала,

Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,

Що властен суд чинити наді мною.

І не сягне лукавий світ ганьбою

Моїх чуттів, закутих у метал.

На дно пекельне наклеп я спровадив

Тих ницих голосів, що скрізь гули,

Я став глухий, як до сичання гадів,

До підлих лестощів і до хули.

Понад усе — твоя любов незмінна,

А цілий світ — пустеля безгомінна.

113

Розставшися, ввійшов я в себе оком,

А те, яким тримаються доріг,

Поволі сліпне, вражене пороком,

Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень

Моїй душі не віддає воно,

Тому й душа не має певних вражень

Від тих речей, що знала їх давно.

Вродливці пишні чи гидкі потвори,

Прекрасні горлиці чи вороння,

Чи день, чи ніч, верхів’я гір, чи море, —

До тебе всіх душа моя рівня.

Це, вражений краси твоєї дивом,

Мій вірний зір тепер став неправдивим.

114

Чи це тебе прийнявши, мов корону,

П’ю лестощі — трутизну королів?

Чи зір мій ще тримає оборону,

Чи від твого відьомства ошалів —

Твоїх алхімій похопив науку

І творить ангелів з гримучих змій

Та всякій нечисті, що йде під руку,

Малює образ неповторний твій?

Ні, перший здогад: лестощі у зорі.

І їх спива мій дух — король сліпий.

А зір, знавець смаків, дає напій,

Якого прагне повелитель хворий.

Гріх зменшиться, як там трутизна є,