В мені ти бачиш вечори бездонні,

Коли над світом западає мла,

І чорна ніч, що хмуро залягла,

Неначе смерть, простягує долоні,

В мені ти бачиш ті слабкі вогні,

Що юність палять в попелі, безсилу.

І те, що перш дало життя мені,

В мою перетворилося могилу.

Ти бачиш це. І дужче любиш ти

Того, хто мусить скоро відійти,

74

Як злий конвой — недуга і роки

Навік мене спровадить до острогу,

Тобі залишаться мої рядки —

Вогонь ясний, частина серця мого.

І будуть доказом — цей слід руки

Та жовтий клапоть аркуша старого,

Що тільки прах сточили, хробаки,

Не доторкнувшись до вогню святого.

Життя оденки в землю відійдуть, —

Їх легко б міг ножем своїм здобуть

Грабіжник лютий в закутку глухому, —

Тобі ж одній залишиться в віках

Не черепок світильника, не прах,

А пломінь серця, що згоріло в ньому,

75

Моїх думок жагу втоляєш ти,

Як землю — хмара ливними дощами,

Ніяк не можу спокою знайти,

Немов той скнара з любими скарбами.

То тішуся, то схоплююсь вві сні,

Наляканий видіннями страшними,

То пхну червінці в сховища тісні,

То ладен між людей бряжчати ними.

Так я й живу: то в пеклі, то в раю, —

По зустрічі настане знов розлука,

І знов у душу стомлену мою

Увійде біль, спустошення і мука.

І так щодня — до розпачу й знемоги:

То я — багач, то я — злидар убогий.

76

В піснях я не вдаюсь до новизни,

Ясного блиску зовсім не знайти в них.

Були весь час далекими вони

Від форм химерних і сполучень дивних.

Про убрання не дбаючи нове,

Виходять мислі в одязі старому,

І кожне слово у рядку мойому

Вже автора на ймення назове.

Любов і ти — всякчасна в них основа,

Тому-то й завжди одіж в них стара:

Мої чуття в обіймах мого слова

Подібними виходять з-під пера.

Щодня старого сонця сяйво нове,

Така й любов моя, все в тому ж слові.

77

Згасання вроди дзеркало покаже,

Годинник — час, який марнуєш ти.

А мисль твоя, що на папері ляже,

Твій слід колись поможе віднайти.

Відбита зморшка в дзеркалі правдивім

До дум невтішних спонукає нас,

Відмірений годинником зрадливим

Летить у вічність невблаганний час.

Все те, що може пам’ять розгубити,

Цим білим аркушам віддай на схов.*

Нехай живуть твойого мозку діти,

Красу душі відновлюючи знов.

Що більш читатимеш рядки забуті,

То більше зможеш мудрощів збагнути.

78

Так часто музою тебе я звав,

Ім’ям твоїм звеличуючи слово,

Що всі творці сонетів і октав

Твого ім’я запрагнули раптово.

Твій зір до співу спонука й німих,

До злету в небо — глупоту безкрилу,

Твоя краса в слова вдихає силу

І грацію подвоює у них.

Пишаюсь я своїм служінням слову,

Бо не намарне докладав зусиль:

Чужим рядкам ти виправляєш стиль,

Зате моїм ти правиш за основу.

Поезії ти чисте джерело,

Що сил мені, невігласу, дало.

79

Як пив один я з твого джерела,

Моє натхнення доблестю зростало.

Та хвора муза іншого знайшла, —

І вірш зів’яв, і грації не стало.

Я визнаю — ясне чоло твоє

Пера таки достойнішого варте.

Нехай там що пісняр тобі дає,

Та все з добра твого накрав пісняр те:

Чесноту прославляє, слово це

Тихцем укравши із твоєї вдачі.

Коли ж грабує і твоє лице, —

Хвалу красі склада співець ледачий.

За ці слова й подякувати гріх —

Це ж борг забрати в боржників своїх.

80

Який поет в своїм пісеннім громі*

Красу твою прославив на віки!

Куди ж мені, убогому сіромі,

Писать за ним несміливі рядки?

Але твій блиск — це океан без меж:

Там гордий корабель іде невпинно,

То й човен мій, горіхова лушпина,

Зухвало в далеч випливає теж.

Твоя любов — його міцні вітрила,

Тому й мілка для нього ця глибінь,

Мчить корабель, і велетенська тінь

Навік мене з моїм човном покрила.

Нехай судилось нам піти на дно, —

Любов і смерть для мене все одно.

81

Чи я раніш тебе землі віддам,

Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,

Та в цих рядках ти смерті непідвладна,

Тоді як я дістанусь хробакам.

В піснях моїх ти вічно будеш жити,

Хоч згинуть по мені й сліди малі:

Мій пай — обійми хмурої землі,

Твій — мавзолей, повік-віків одкритий.

Твій монумент — мойого слова мідь,*

Читать його ще не зачатий буде

І далі передасть із роду в рід,

Хоч вимруть всі живі сьогодні люди.

Ти вічно житимеш в моїх піснях,

Де дихання живе людське — в устах,

82

Із музою моєю ти не в шлюбі,

То й безсторонньо дивишся на труд,

Що, присвятивши вроді твоїй любій,

Поет дає тобі його на суд.

Взірцем, як мудрості, так і краси,

Стоїш та над усі мої похвали

І прагнеш ти, щоб у нові часи

Твою красу повніше оспівали.

Нехай співають, звівшись на котурни,

Та риторичністю фальшивих слів

Нездатні модники літературні

Мій щирий, дружній заглушити спів.

Блідих фарбують за новим звичаєм,

А в тебе фарб і власних вистачає,

83

Я на твоїм лиці не бачив гриму,

Тому не знає фальшу мій сонет.

Краси твоєї не затисне в риму

Рядків найкращих ні один поет.

Тож хай сама нам неосяжна врода

Зведеться в величі на повен зріст,

Запевнивши: слова — убогий вміст

Для чар, що нам явила їх природа.

Німотство ганиш ти? Зате хвали