Душе, що мешкаєш в гріховній глині,*

Ти, суєті віддавшися в полон,

Скарби глибинні марно тратиш нині

На позолоту зовнішніх колон.

Пощо великі кошти віддаєм ці

На розкіш нетривалого житла,

Щоб хробаки, пишноти спадкоємці,

Добро твоє сточили все дотла?

Душе моя, виконуй ту роботу,

Що перед внуком виправдає нас.

Не дбаючи про зверхню позолоту,

У вічності купуй безсмертя час.

І смерть помре, а ти в простій одежі

Підеш в віки, зламавши часу межі.

147

Моя любов — пропасниця. Вона

В жадобі прагне лиш того напою,

Якого випивши колись до дна,

На все життя зосталася слабою.

Мій розум-лікар лікував любов,

Вона ж відмовилась приймати ліки.

А він розгнівався і геть пішов,

Страждать мене покинувши навіки.

Без нагляду, у відчаї страшнім

Я день і ніч метаюся в нестямі,

І, розумом покинуті моїм,

Слова і мислі бродять манівцями.

Я ж присягав, знесилений украй,

Що пекла морок — найсвітліший рай.

148

О, як любов затьмарила мій зір,

Що викривля і явища, і речі!

Чи зриму річ фальшує глузд старечий,

Волаючи очам моїм «не вір»!

Як гарне те, що до вподоби оку, —

Чому весь світ запевнює, що ні?

А дійсно — ні, то визнать слід мені:

Любовний зір не добача пороку.

Що діяти? Незрячий погляд мій

Ошукують любовних сліз потоки.

Отак бува сліпим і сонце, доки

Заховане у хмарі дощовій.

Любове хитра, шлеш мені полуду,

Щоб за слізьми я не розгледів бруду.

149

Я не люблю тебе? Жорстока ти!

Коли б чуття мої уже згоріли,

Чи б міг з тобою я на себе йти,

З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,

Любив того, на кого маєш око?

Як ти до мене виявляла гнів,

Чи я себе не бичував жорстоко?

Чи є в мені гординя, що взяла б

У тебе службу вірну — за образу?

Твоїх пороків я слухняний раб,

На все готов з очей твоїх наказу.

Ненавидь, люба, — смак пізнав я твій:

Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.

150

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,

Що полонить людські серця змогла ти?

Мої ти очі змушуєш брехати,

Що світлий день — затьмарений для них.

Чому так до лиця тобі пороки,

Що навіть вчинений тобою гріх

Мені, чеснотою здається, доки

Тебе не виправда в очах моїх?

Чому — тим краща, ти в моєму вірші,

Чим більший гріх знаходжу я в тобі?

Хай я, люблю, ненависне юрбі,

Та честі не уймай мені, як інші.

До грішниці росте любов моя —

Тим вартий більшої любові я,

151

Кохання юне — то й не зна сумління,

Хоч, певна річ, воно любові плід.

Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —

Це твій порок у мене вріс корінням.

Бо зрадиш ти — безчестю віддаю

Я дух шляхетний на догоду плоті.

І душу вмить осквернену мою

Купає плоть в гріховному болоті.

Від імені твого, твоїх приваб

Та плоть тремтить і цілиться на здобич.

Вона за щастя має, наче раб,

За тебе стати і сконати обіч.

По совісті, повір, моя ти любо,

Любов’ю зву цю боротьбу і згубу.

152

Я кривоприсягаю вже давно,

Але і ти зламала клятву двічі:

Ти і мені брехню говориш в вічі,

І честь подружню топчеш у багно.

Та за подвійну зраду і наругу

Я докорять тобі не маю прав,

Бо й сам не першу, може, і не другу,

А соту вже присягу я зламав.

Я присягався у твоїй чесноті,

У вірності й правдивості колись.

Я власні очі засліпив, щоб проти

Поганьбленої істини клястись.

Глумивсь я з правди, клявся проти неї,

Свої уста споганивши брехнею.

153

Заснув Амур, тримавши смолоскипа;

Одна з дівчат Діаниних тоді

Взяла вогонь, що з рук Амура випав,

Та й погасила нишком у воді.

Вогнем любовним у долині гаю

Нагрілось раптом зимне джерело

І від недуг болящим помагає,

Бо дивний чар навіки зберегло.

Ту головешку запаливши знову

З очей моєї милої, хлоп’я

Грудей моїх торкнулося. В діброву

Ходив купатися даремно я.

Бо купіль та зціля мої недуги,

В якій божок вогню добув удруге.

154

Божок кохання задрімав колись,

Поклавши обіч смолоскипа свого,

А німфи, те помітивши, знялись

І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,

Який серцям спричинював знемогу,

І, в зимний струмінь кинувши його,

Тим обеззброїла неждано бога.

Вогнем нагрівшися, вода тоді

Коханцям рани гоїла глибокі.

І я не раз купавсь у тій воді,

Щоб серцю втрачений вернути спокій.

Любовний пломінь воду підігрів,

Вода ж не остудила почуттів.

Післямова

Час написання сонетів — 1592—1598 рр. Їх стиль нагадує художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п’єси «Марні зусилля кохання», «Двоє веронців», «Ромео і Джульєтта»). Проте цілком можливо, що деякі вірші були написані раніше або пізніше цього часу.

У багатому творчому доробку Шекспіра «Сонетам» належить особливе місце. Поеми «Венера і Адоніс» (1592) та «Лукреція» (1593) були адресовані знавцям поезії. «Сонети» створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.

Згадка про існування «Сонетів» уперше зустрічається в огляді англійської літератури «Скарбниця розуму» (1598) Ф. Мереза: «Подібно до того, як гадали, що душа Євфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його «Венера і Адоніс», його «Лукреція», його ніжні сонети, відомі його особистим друзям». Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані видавцем У. Джаґґардом у томику віршів «Пристрасний пілігрим». Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати «Сонети», очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні віршів.