146

Душе, ти в плоті мешкаєш гріховній.

Бунтуючи і прагнучи до змін,

Чого ж у злиднях і нужді духовній

Ти тратишся на пишний розпис стін?

Чи ж варто весь спускати заощадок

Й, хоч наймане, житло оздобить все ж,

Що скоро й так черві відійде в спадок;

Тлін знищить все, і тіло твоє теж.

Живи ж, душе! Щоб сумніви не жерли,

Взамін утрат нові скарби здобудь;

І з сміття теж вчись добувати перли;

В собі багата, а не зовні, будь.

Здолай і смерть, що прибирає всіх;

Ти ж вічно жити будеш для утіх!

147

Любов – гарячка, й вимага вона

Того, що лиш поглиблює недугу,

Отрути знов тієї, що одна,

Та лиш на мить, тамує біль і тугу.

Хоч лікар – розум – лікував любов

Мою, та марні всі його старання.

Мене залишив він, й бунтує кров,

Заснуть навік – надія вже остання.

Раніше в ліки вірив, зараз – ні,

Душа ні в чому спокою не має,

Слова й думки змішалися в мені,

Я божевільний, розум мій дрімає; –

Бо ту вважав за найсвітлішу річ,

Що зла, мов пекло, чорна, наче ніч.

148

О, як любов мій викривила зір,

Він і уявне дійсністю вважає,

Чи розум згас й очам наперекір

Сприймати все по-іншому бажає.

Якщо я вірить зору ладен знов –

Чом не підтримає мене в цім жодний?

А якщо ні – тоді, мабуть, любов

Його спотворює: я з цим вже згодний.

О, так! Любовним поглядам не вір,

Очам в коханні заважають сльози.

Що ж дивного, що обманувсь мій зір?–

І сонце сліпне, як бушують грози.

Любов лукава: сльози шле, не сміх,

Щоб не розгледів твій за ними гріх.

149

Що не люблю, картаєш. О, жорстока!

Ти пригадай, в незгодах як тебе

Оберігав, немов зіницю ока,

Мій деспоте, як не жалів себе.

Чи з ворогом твоїм я був у змові?

Любив когось, що зневажала ти?

Чи не шукав собі докори нові,

Щоб до заслуг і гнів твій віднести?

Якої б тут гордині встояв спротив,

Щоб зневажать тебе за розпач свій,

Якщо й твій гріх миліший за чесноти,

Й наказ для мене – кожен погляд твій?

Ненавидь! Злись! Мені вже все одно:

Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.

150

О, звідки ти черпаєш стільки сили

В сердець змаганні вигравать борню,

Щоб зору любе я вважав немилим

І присягавсь, що світло шкодить дню?

Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?–

Як їй не личить безсердечність справ.

Таке могуття у твоїм лукавстві,

Що все в тобі, й найгірше, покохав.

Хто вчив тебе любов’ю надолужить,

Що вчинками ти б нанівець звела?

Як те люблю, що інший хтось паплюжить –

Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.

Якщо любов так збуджує твій гріх –

Люби й мене, не позбавляй утіх.

151

Любов ще юна, щоб сумління муки

Їй відати, хоч то – її плоди.

Мені грішить ти не давай спонуки,

Бо і своїх вад явиш цим сліди.

Тобою зраджений, на відкуп плоті

Все віддаю, що у душі бринить;

Й не золоту – дешевій позолоті

Вона радіє, й шал цей не спинить.

Твоє ім’я вже сповнює жагою;

Царице, я б вже тим гордитись міг,

Що дозволяла буть своїм слугою,

Стать поруч себе, впасти біля ніг.

Знімає навіть докори сумління

Любов, що знає злети і падіння.

152

Я клявсь любить тебе й не стримав слова,

Ти ж два зламала в присягань борні:

Подружня вірність зраджена і нова

Любов, в якій ти так клялась мені.

Що в двох винить, коли прийшлось самому

Клятвопорушником буть двадцять раз?

Тобою клявсь, й твоя вина у тому,

Що все звелось лиш до порожніх фраз;

Бо я боживсь: нема душі і тіла

Понад твої, в чеснотах присягавсь,

Ставав сліпцем, щоб ти одна світила,

Очам велів, щоб зір мій помилявсь.

Я клявсь, що ти невинна і свята:

О, як брехнею оскверняв уста!

153

Амур лиш задрімав, як ухопила

Проворна німфа факел з його рук

І у воді холодній загасила

Вогонь, що завдавав сердечних мук.

Від полум’я любовного взяла

Вода таку цілющу й дивну силу,

Що багатьох на ноги підвела,

Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.

Він і мене тим факелом торкнувсь,

Від подруги очей знов запаливши;

І в серці враз любовний щем проснувсь.

Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.

Вода і жодна із земних речей

Не зцілять – лиш вогонь її очей.

154

Божок кохання якось задрімав,

Поклавши поруч смолоскип любовний.

Гурт німф веселий мимо пробігав,

Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.

Одна з них, найцнотливіша, вогонь,

Що смертним стільки мук завдав сердечних,

Вхопила й кинула в струмок його,

Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.

З тих пір вода, що смолоскип згасила,

Завжди гаряча, навіть хай зима:

Від всіх недуг її цілюща сила;

І я там лікувавсь, та все дарма.

Любов нагріла воду, мов вулкан, –

Саму ж не остудив би й океан.