110

О так, це правда – де я не бував,

Як тільки не прийшлося блазнювати;

Безцінний скарб за безцінь продавав,

Міняв старий борг на новіші втрати;

Й це правда: скільки правди не боров,

Не відрікавсь, але настала днина,

Як серце втомлене розквітло знов,

І зрозумів я: ти – любов єдина.

З тим кінчено, нетлінне я здобув

І від нудьги вже не потрібні ліки;

Про мандри й вічний пошук свій забув;

Божку любовний, я вже твій навіки.

Сягнув небес, незнаних для людей,

Припавши знов до люблячих грудей.

111

О, не мене, а долю звинувачуй,

Богиню злу моїх негарних справ.

Що я здобув за квіт душі? Віддачу

Яку на людних торжищах зібрав?

Анічогісінько! Лишень прокляття

Печать, що на ім’я моє лягла –

Рука явля так маляра заняття;

То ж пожалій, збав цього ремесла.

Мов хворий той, чия вже гасне зірка,

Всі муки стерпить лікарських старань –

Й мені від гіркоти уже не гірко,

Я сам подвою строгість покарань.

О пожалій! Твоє лиш співчуття

Мені верне знов силу і життя.

112

Любов’ю змити лиш один зумів ти

З мого чола тавро образ і зрад;

Тобі я вдячний і за те, що вмів ти

Добуть чесноти навіть з моїх вад.

Ти – всесвіт мій, хулу й хвалу – хотів би –

Щоб з уст твоїх лиш вловлював мій слух;

Якщо б не ти, то хто ще так зумів би

Звеличити й загартувать мій дух?

В таку безодню лесть зміїну кинув,

Що став глухим я до сичань її;

Дух навісний зневаги в мені згинув

Й не оскверняє більш уста мої.

Живу тобою, пагін з твоїх віт,

Й мені без тебе, наче пустка – світ.

113

З розлуки дня в себе заглибивсь оком,

Те ж, що веде, як по життю бреду,

Ледь бачить вже в засліпленні глибокім,

Хоч зримих змін у ньому не знайду; –

Бо серцю передать воно не може

У формах, які здатне те сприйнять,

Ні квітки, ані пташки, й не поможе

В душі видіння власні розпізнать; –

Бо бачить каламутне чи прозоре,

Бридке й красу, тьму ночі й світло дня,

Ворону й голуба, гору чи море –

Лишень до тебе всіх воно рівня. .

Якщо так зміг заполонить мій зір –

Душі і серцю теж уже не вір!

114

Чи розум мій, повінчаний з тобою,

Впиває лесть – всіх королів чуму;

Чи, може, зір ще не програв двобою

Й любов’ю щось лиш зроблено йому,

Щоб перевтілити потвор жахливих

У херувимів, схожих на тебе,

А хижаків – у зайців полохливих,

Твоїм лиш світлом осяйнуть себе.

Все ж перше правда – лесть в твоєму зорі;

По-королівськи розум її п’є,

А око зна його всі примхи хворі

І до смаку йому напій дає; –

Хай і отруєний – це менший гріх,

Бо око пробує раніше всіх.

115

Збрехали ті рядки, де запевняв,

Що я любить не можу вже сильніше;

Як змусити – тоді цього не знав –

Й це полум’я палать ще яскравіше.

Та як безжальний час міняє все,

Найбажаніше зводить до відрази;

Красу марнує, тлін життю несе,

Ламає клятви, відміня укази.

То ж, тиранії часу боячись,

Тоді: «Люблю найбільш» – не міг зізнатись,

До сумнівів постійних вдаючись:

В цю мить – ще вірить, в інші – вже вагатись.

Любов – дитя; а здатному рости

Дай меж своїх в зростанні досягти.

116

Перешкоджати двох сердець єднанню

Не стану я. Не визнає замін

Любов, не підкоряється бажанню.

Їй не страшні ні відстані, ні тлін.

О ні! Вона, мов сонцесяйна мітка,

Яку не згасять бурі і туман,

Немов зоря, мов Аріадни нитка,

Всім, хто в житті бреде серед оман.

Любов не ходить в дурниках у Часу,

Що все стинає, рівня вона з ним:

Хоч щедро тратить дні свого запасу –

Воскреснуть здатна й спомином одним.

Якщо ж це лжа, що в слові залишив, –

То не кохав ще й не писав віршів.

117

Так, звинувачуй, що скупився знов

Свій борг тобі оплачувать щорічно,

Що забував тебе, мою любов,

З ким серцем вже пов’язаний навічно;

Що часто те із іншими ділив,

Що найдорожче й лиш тобі належне,

Й, вітрам довірившись, від тебе плив

Туди, де море пінилось безмежне.

Мою вину і впертість зрозумій,

Від зерен повних відділи полову,

Покірно стріну грізний погляд твій;

Ненавистю не спопеляй лиш знову.

Любові запорука – й ця вина,

Бо свідчить всім, яка міцна вона.

118

Подібно тому, як гіркі приправи

Вживаємо, щоб апетит збудить,

Як п’єм завчасно порошки і трави,

Щоб від недуги тіло захистить;

Як, навіть повний ніжністю твоєю,

Додать до неї прагнув гіркоти;

З переситу бажав труїтись нею,

Щоб в розквіті бажань і сил злягти; –

Лукавство так любов рядить в недугу:

Ще вчора – повен сил, і враз охляв –

Я й сам, відчувши в серці щем і тугу,

Собі на шкоду ліків накупляв.

Вже лиш отрута – потім зрозумів –

Всі ліки, як любов’ю захворів.