О, музико моя, коли ти граєш

На клавесині, як мій тішать слух

Акордів звуки; клавіш, що торкаєш

Так ніжно, як мене бентежить рух.

Я заздрю їм, бо кожного голубить

Твоя рука, лиш їм – тепло долонь;

Збирать врожай цей мали б мої губи,

Взамін же – тільки ревнощів вогонь.

О, як хотів би з ними помінятись,

Щоб по мені пройшлась ти, не по них;

Яке зухвальство – спомином остатись

Для мертвих клавіш, а не губ живих!

Блаженство це не вибриніть струні:

Залиш їй пальці, губи ж – дай мені!

Надмірна пристрасть, сорому утрата –

Ось хтивість в дії. В запалі вона

Сліпа, безжальна, груба, біснувата,

Нестримна, віроломна, навісна.

Втамована – навіює відразу,

У домаганнях – зграї гончих варт,

Мов проковтнув приманку, і одразу –

Весь божевілля, збурення, азарт.

Шал – в володінні, в спомині ж – розпука,

Вся крайнощі: до й після, злет і спад;

За мить блаженства – вічні біль і мука,

Вогонь спочатку, далі ж – дим і чад.

Це звісно всім – не зна лиш той, хто йде:

Що стежка райська в пекло заведе.

Ніщо супроти сонця її очі,

З коралом не зрівняєш губ жагу,

Не білосніжна шкіра перс дівочих,

Волосся ж – дріт, що сплівсь в косу тугу;

Я бачив роз пелюстки незрівнянні,

Та на її щоках не знайдеш їх,

Й нема нічого в запаху й диханні

Від аромату квітів лугових;

Приємний в неї голос, але нині

Звучить для мене музика миліш;

Не бачив ще, яка хода в богині,

Кохана ж по землі ступає лиш.

І все ж вона собою тих затьмить,

Що ідеалом нам здались на мить.

Свавільна ти, немов красуні ті,

Що сяють нам в жорстокості й гордині,

Бо знаєш: всім пожертвую в житті

Тобі, як найкоштовнішій перлині.

Нехай говорять, що твоє лице

Смагляве, що не варта мук любовних –

Оспорювати не наважусь це,

Хоч доказів є вдосталь безумовних.

Щоб певним бути, з іншими не раз

Тебе порівнював: котра миліша?

Вже сумніву позбувся: й без прикрас –

Клянусь! – з поміж усіх ти найгарніша.

Не шкіри темний колір твій, повір,

А вчинки чорні плодять наговір.

Люблю я очі, що прощення просять

За муки, що ти серцем завдала,

Й цей колір чорний, мов жалобу, носять

За тим усім, що дать мені могла.

Не оживляє сірі щоки сходу

Так промінь сонця на досвітнім тлі,

Зоря не осяває з небозводу

Так захід згаслий в вечоровій млі,

Як смуток цих очей твоє обличчя.

О, якби й серце ти вдягнуть могла

В цей траур, я забув би і про відчай,

Й про тугу, що, мов камінь, налягла.

Я б присягнувсь, що врода чорна теж,

Й потворне все, що випада з цих меж.

Я проклинаю серце, що завдало

Сердечних ран і другу, і мені –

Мене одного мучить тобі мало,

Вже й друг найліпший теж у цім вогні.

О, ти безжальна; ненаситне око

Твоє взялось потроїть муки ті:

Його, себе й тебе позбувсь жорстоко;

Я тричі втрьох розп’ятий на хресті.

Моє вже серце хай в твоїй в’язниці,

Але хоч серце друга пожалій;

Дай на поруки, визволь із темниці,

Хоч бути вартовим при нім звелій.

В твоїй в’язниці я, тож віддаю

Й те найдорожче, що в собі таю.

Отож він твій – і в цім вина моя;

Я у твого свавілля теж в закладі,

Щоб визволить того, хто другим я

Моїм вже став, та не в моїй це владі.

Не хочеш ти, та прагне й сам в твоїм

Полоні і надалі залишатись,

Бо поручився підписом своїм

За мене він, щоб боржником вважатись.

Лихварко зла, яке ненаситиме

У тебе серце: взять за борг красу!

Тепер і він той хрест важкий нестиме

З вини моєї, що і я несу.

Крім мене, і його ти маєш теж:

Він борг сплатив, а я не вільний все ж.

Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,[2]

Бо іменем своїм «бажання» значу;

Молю тебе: щоб зменшити мій біль,

До всіх бажань візьми й мене в додачу.

Невже притулку так і не знайти

В твоїй всесильній для моєї волі?

У свій Едем невільницю впусти,

Де затишок знаходять навіть кволі.

Як океан у повноводдя хвиль

Дощі приймає, в спеку марить ними,

В твої бажання хай ввіллється й Віль,

Нехай вони зіллються із моїми.

О, змилуйсь! Не жени мене звідтіль!

Бажання всі з’єднай в одному: Віль!

Коли душа твоя мою минає,

Ти поясни душі сліпій: я – Віль,

А волі все дозволено, хай знає,

Хоч не любов ще це, лиш тихий біль.

Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;

О, хоч скраєчку приголуб в собі:

Ніхто й не запримітить одиницю

У неозорій воль твоїх юрбі.

І в цій юрбі для інших хай незримим

Останусь я, та хочу буть одним

Для тебе лиш, тобою лиш любимим

Сьогодні – й вічно залишатись ним.

Всі волі злить в одну – візьми за ціль,

Тоді й мене полюбиш, бо я – Віль.