Изменить стиль страницы

Так, красиві жінки приносять лишень неспокій. Підсвідомо оминав їх. І був неймовірно радий, що ні разу не піддався спокусі закохатися в одну з таких. Його Майя була геть інша.

Майя. Добродушниця Майя, реготушка Майя, світлячок Майя. Звичайне диво, світле і дуже домашнє — сіроока мишка, русявка, невисокого росту, завжди з легким усміхом на устах. О, саме той усміх робив її особливою. Неможливо було у відповідь не всміхнутися. Майя йому подобалася, але це не було кохання. Сприймав її як колежанку, і тільки. Та несподівано для тоді трохи сором’язливого і не дуже балакучого Оракула Майя якось дивно почала з ним поводитися. Вона мило всміхалася при зустрічі, він часто ловив на собі її теплий погляд, вона старалася частіше, аніж потрібно, залишатися з ним наодинці, робила різні дрібні приємності. Але на це не зважав, бо не розумів, до чого все це… Його цікавила лишень наука та можливість якнайшвидше здобути призначення для безсмертного. Бо хіба не для цього він отримав Перемінник і не тому він у Школі Храму Сонця?

Час минав. Прив’язаність Майї до нього стала очевидною для всіх. А він і не був проти. Навпаки. Мати такого вірного друга поруч — це дуже важливо. Разом гуляли, багато спілкувалися, мандрували. Майя була розумною і дуже доброю. Ніколи не відмовляла, коли до неї зверталися за допомогою.

Та ось одного разу трапилося лихо. Він мало не загинув. Мав у світі Невидимих віднайти зілля для виготовлення настоянки добра. Такою настоянкою відпоювали цілі Оселища, коли раптом добро зі світлого світу щезає. Звісно, крадіжка добра — то справа рук темних заклять, тож давати тому раду мали вміти усі світлі.

Того дня він сам викликався йти на завдання, хоча Вчитель Посолонь переконував, що поки учневі ще зарано. Впертий і відчайдушний був. Та й перед Майєю хотів похизуватися. Зілля добра, з якого робилася настоянка, росте лишень у світі Невидимих і є особливим. Бо росте завжди поруч із зіллям ненависті. До того ж ці зела між собою зовні дуже схожі, однакові на запах та однаково квітують. Єдине, що їх різнить, — це вміння того, хто збирає, вірно бачити. Квіти зела добра мають невидиме для смертних сяйво, квіти зела ненависті мають невидимі колючки. І сяйво, і колючки можна «побачити» тільки думками: від світлих думок зілля добра починає співати, а зілля ненависті тхнути горілим.

Він ішов світом Невидимих і думав про Майю. Думав, як, стоячи перед класом, розповідатиме про свої мандри, а потім покаже усім настоянку, і Вчитель Посолонь обов’язково хвалитиме його, а Майя дивитиметься на хлопця своїми сірими закоханими очима. І раптом зовсім поруч він почув невимовно красивий спів. Жодне з живих створінь, які він досі слухав, навіть жар-птиця, так красиво не співало. Він кинувся на звуки тої пісні. І побачив, так-так, саме побачив і розкішне дерево, яке так красно співало, і ті самі диво-промінчики, які відходили від його чарівних квіточок. То були не колючки, то були ніжні тендітні промінчики. Він у той момент забув про найважливішу настанову Учителя: зілля добра ніколи не буває деревом. І він кинувся сторчма до ніжного співаючого квіту, простягнув до нього руку і…

То було звичайнісіньке дерево забуття. Воно заманювало глупих подорожніх, живилося їхніми думками, спогадами, емоціями, мріями, спивало розум і тоді відпускало. Після палких обіймів дерева забуття наставала повна сліпота та повний параліч тіла… Від повного забуття учня врятував Учитель, який саме вчасно встиг. Дерево забрало у хлопця лишень очі. На щастя, його промінчики не встигли врости крізь них у голову.

Він довго приходив до тями. Майя майже не відходила від його ліжка. На щастя, дерево не встигло відібрати в хлопця розум, однак навіть незначний стрес діяв на людину геть недобре. Мала з тіла вийти вся отрута, щоб чоловік отямився. Та от зір ані час, ані ліки та замовляння хворому так і не повернули.

Він отямився через тиждень. Дуже хотілося пити. Сам устав з ліжка, підійшов до столу, налив собі воду. Ноги тремтіли, руки теж. Роззирнувся… Майя спала поруч, прихиливши голову до спинки крісла. Дівчина уві сні неспокійно зітхала. Він усміхнувся, уважно розглядаючи веснянки на її милому личку. Майя дуже змінилася. Зробилася геть дрібною, щоки запалися, і тільки кирпатий носик щоглою стримів вгору. Дівчина схудла, здогадався він, бо доглядала за ним. Почуття безмежної любові та бажання захищати це миле створіння переповнювало його. Тоді він вперше зрозумів, що Майя йому небайдужа.

Невже він кохає її? Хлопець ніжно погладив дівчину по голові й випадково наткнувся очима на дзеркало, котре висіло за спинкою крісла. Глипнув у нього й обімлів. У дзеркалі він побачив себе, але без очей… Точніше, вони наче й були, але не такі, як у нормальної людини. Просто білі — без очного яблука, без зіниць. Але ж він добре все бачив, бачив! Відчуваючи дошкульну слабкість у тілі, підійшов до вікна. І перелякано завмер… То не був світ Невидимих, ніякої ночі за вікном. То був Яроворот — з сонцем на півнеба майже завжди. А він, він… Він бачив усе, наче в сутінках, не розрізняючи кольорів…

Пізніше прийде розуміння, що він позбувся хисту розрізняти барви дня, як усі нормальні люди, але натомість отримав хист бачити вночі та розуміти правдиву суть усіх на світі речей. І суть не мала кольорів, вона мала тільки відтінки: сірого, зашморганого білого чи вицвілого темного…

А тоді він, нажаханий відкриттям, просто стояв і плакав. Він боявся себе теперішнього, бо не знав, що на нього чекає завтра. Мав лишень внутрішнє відчуття: це буде чимось дуже особливим і небезпечним…

Прокинулася Майя, щаслива від того, що він нарешті отямився, та налякана розповіддю про особливості його сліпоти. Це був її коханий і разом з тим трохи інший чоловік. Майя покликала Учителя. Той не забарився. Уважно вислухав розповідь хлопця про те, що майже помер, коли відчув, як золоті гострі шпичаки впиваються в його очі, надалі через них починають висмоктувати і розум, і слух, і любов, і душу… А він не міг цьому завадити, лишень смиренно чекав, коли все закінчиться. Не мав ані сили, ані бажання противитися.

Та враз усе закінчилося. Золоті гострі шпичаки відступили. Але натомість залишилася порожнеча, яку він мав чимсь заповнити. Конче наповнити, інакше не було сенсу вертатися до життя. Він не пригадує, чим і як він тоді заповнював ту порожнечу, але коли отямився, зрозумів: світ довкола змінився. Точніше, він по відношенню до світу став іншим. Незрячі очі так і залишилися незрячими. Він бачив сутінь свого внутрішнього «я». Бачив суть речей, відчував їх. Все живе мало майбутнє, переживало теперішнє і вперто не хотіло пам’ятати минуле. Те минуле, яке часто-густо згадувалося людьми, не було чесним і точним відбитком справжніх подій, пережитих людиною. Люди спотворювали своє минуле на догоду майбутньому.

Учитель не давав порад, тільки уважно вислуховував учня. А учневі щодень кращало фізично. Він легко пересувався кімнатою, пару разів виходив на вулицю. Брав участь у щоранкових молитвах біля святилища Білобога. А потім в один момент зрозумів, що відчуває майбутнє людей, які перебувають поруч з ним. Здивовано зводив на них очі, наче бачив вперше. Тоді сполохано ховав погляд, наче вони могли здогадатися, що він про них знає те, чого вони й самі не відають про себе.

А одного разу він проспав аж три дні. Переполошив весь Яроворот. Ліг звично звечора спати, а вранці не прокинувся. Лежав тихо, бездиханно, тіло зробилося холодним, наче у покійника, та навіть заклякло. Більшість яроворотців були переконані: хлопець помер. Адже наявні всі ознаки. І якби не Учитель та Майя, хтозна-що зробили б із його тілом.

Майя не відходила від ліжка коханого ні на секунду. Учитель відчував, що з ним навіть у тому закостенілому стані щось відбувається. «Метаморфоза переродження» — такий вердикт він виніс, коли до нього звернулися за поясненнями інші Учителі. Вони приходили і також оглядали бездиханне тіло учня. Дехто припускав, що Посолонь збожеволів. Адже тримати в Храмі світлого бога бездиханне мертве тіло — це неприпустимо навіть для такого поважного безсмертного, яким вважається Посолонь. Та категорично перечити Учителю Посолоню ніхто не став. Старійшини очікувально ждали закінчення терміну, який попросив Учитель для свого учня… Посолонь просив тиждень.