Изменить стиль страницы

Вона не хотіла відповідати, бо не знала відповіді, тому запитала:

— Ти мене не ревнував до Стрибога?

— Ревнував? Та перше моє бажання було — лишити по ньому мокре місце. Прибити цього покидька. Але як подумав, що ти станеш побиватися за ним так само, як я колись за тобою, то… Я б ніколи не зміг зробити тобі боляче, хай мені ліпше болить. Знаєш, а до ревнощів звикаєш, як до фантомного болю, і я за сотню літ притерпівся. Тим паче, що ти поруч з ним видавалася щасливою. Та що там я! І ти йому ще не таке прощала, правда ж? А що потрібно найдужче серцю люблячого чоловіка? Бачити щасливою свою кохану.

— Так. Гарні слова, Перуне. Але… Всі ці неприємності зі Стрибогом почалися тоді, коли я довідалася про Мальву. І я ревнувала, я скаженіла, я готова була його вбити й чекала нагоди помститися. Так-так, я, велика світла, ледве стримувалася, щоб не зробити ще гірше, аніж є. Та куди ще гірше, скажи?

— Але я не розумію, Птахо, до чого ти ведеш? Ти вважаєш мене причетним до цієї історії? — Перун збентежено дивився на жінку.

— Не розумієш? — Птаха сумно хитнула головою. — А знаєш, я досі могла не знати про те, що у Стрибога є дитина від іншої, простої смертної жінки. І далі прощала б своєму коханому «лови вітру», списуючи все на темний бік його душі. Але, на жаль. Так-так, я тепер про це жалію, бо он як усе закрутилося, і чомусь мені здається, що це лишень початок виру. Ех, Перуне, Перуне! Я так розумію, ти хотів разом зі знанням подарувати мені благо правди. «Ось глянь, нещасна, кого ти вибрала?» Так-так, ті, кого ти попросив, мудро і хитро спрямували мене до цього знання. Усе трапилося начебто випадково, звісно. Я, недотепа довірлива, довго вважала, що це Мара через свого синочка Сна спеціально завела мене у світ Сарматок, щоб я допомагала їй врятувати онуку Мальву. З’ясувалося згодом, що Мара тут ні до чого.

— Зачекай, Птахо, люба моя дівчинко! Ти зараз про що? — Перун, не розуміючи, роздивлявся жінку. Він готовий був повірити, що у тої від стресу не все гаразд із головою.

— Як про що? Коли я довідалася і навіть переконалася у постійних тілесних зрадах Стриба, я почувалася не просто зрадженою, а покинутою. І тоді… Мені намарився Сон. Старший син Мари. Він не лише дозволив подорожувати його воротами, вправно скеровуючи мене, а й подарував стожар — стрілу Перуна.

— Що? — обличчя Перуна не просто було здивованим. Бог обімлів від почутого. — Присягаюся Сварогом, Перунице, я про це вперше чую. Стрілу я тобі не дарував.

Птаха уважно роздивлялася Перуна, зазирала в очі, питала в неба. Чоловік говорив правду.

— Кажеш, що Сон тобі відкрив ворота у світ Сарматок і подарував мою стрілу? Не лілейно-синю, а золоту, так?

— Так. Він ще сказав, що той, кому дарується ця стріла, стає правдивим її власником і отримує можливість або вбивати нею, або оживляти. Залежно який колір та стріла собі обере. Ця в моїх руках стала золотистою, — сумно промовляла Птаха. — До того ж він мав не одну стрілу. Їх було багато… Цілий сагайдак, ще й різних розмірів, та всі в сутінках здавалися мені сірими.

— Цікаво-цікаво. Цілий сагайдак, кажеш? А не казав тобі Сон випадково, що ці стріли крадені? А якщо так, то не має значення, якого вона кольору. Взята без дозволу та благословення Перунова стріла стає смертельним вироком для того, кому вона вручається. А якщо на неї накладається прокляття смерті, то нею легко можна вбити того, на кого те прокляття направлене. Навіть безсмертного, навіть бога. Єдина вимога: проклятий має ту стрілу якийсь час мати при собі. Таким чином, вона, стріла тобто, зживається зі своєю жертвою, готуючись до вбивства. Сон стрілу вручив тобі, отже, і прокляття краденої стріли направлене на тебе. Бідна моя дівчинко, тобі подарували смерть. Тепер цією стрілою навіть смертний зможе вбити безсмертну Птаху, і жодні замовляння та заклинання не допоможуть. Це магія вищих богів. Я сподіваюся, ти добре сховала прокляту стрілу?

Птаха стояла приголомшена почутим. Стріла як смертельна отрута… Хтось бажає її смерті…

— Але, Перуне, якщо я поверну стрілу назад Сну, то прокляття зникне, чи не так?

Перун мовчав, і вона вже знала відповідь. Сама собі відповідала на поставлене запитання:

— Авжеж. Нікуди те прокляття не зникне. І передаровування стріли геть нічого не дасть. І той, хто це зробив, знав це.

Перун зітхнув. Він не розумів, хто, коли і для чого поцупив його стріли. Це могло трапитися тільки вдома. Але… І дружині, і дітям він довіряв. Отже, хтось чужий прокрався крізь захист світу Оранти і…

Ні-ні, це неможливо. Світ Оранти має надійний захист. До того ж із його хати чужинець не зможе нічого взяти без його дозволу чи без відома його родини. Це відразу вб’є його. Така потужна магія оточувала весь світ Оранти.

— Птахо! Хтось надто сильно ненавидить і тебе, і мене. Відбуваються жахливі речі. Хтось вправно усіх використовує у своїй небезпечній грі. І Стрибога теж, і, схоже, що й моїх рідних, і навіть Мальву, і мої стріли. Я б ніколи не дозволив собі завдати тобі болю чи бодай дорікнути. Знаючи, як ти рятувала Мальву, як опікувалася нею, розуміючи, що вона донька зрадника і смертної.

— Я знайшла в пелюшках новонародженої квіти мальви зі свого саду. Я садила ці квіти для нього. Символ мого вірного серця. Вони особливі: в осерді пурпурове серце, і байдуже, якого вони кольору, всередині все одно палатиме багряне серце. А він… Він дарував мої квіти іншим жінкам, він кохався з іншими жінками. Одній з них він подарував навіть доньку, і вона тепер носить ім’я моїх квітів… Хоч для чогось вони згодились… Точніше, для когось. Дуже гарне ім’я для надзвичайно доброї дитини.

Птаха говорила з щемом. Кожне слово, проказане нею, невимовно боліло, але вона нарешті знайшла того, хто її зрозуміє, хто почує її біль і, можливо, після цього він не здаватиметься таким уже смертельним.

— Так, він кохався з іншою, Пташко, але правда і в тому, що Стрибог завжди любив і любить тільки тебе. Він і справді темний бог. А темному богу на світлому боці нелегко. Він просто дурень, який боявся осліпнути від того світла, яке йде від тебе. От і гасив його тілесними зрадами. Напевне, йому допомагало. А може, просто подобалося, і він зумів себе переконати, що це допомагає. Але без тебе він і справді ніхто. Він не дурив тебе, коли казав ці слова.

— Так. Слова.

Птаха заплющила очі, підставляючи обличчя сонцю. Вони сиділи мовчки і кожен обдумував щойно почуте. І було тривожно від очікування того, що буде далі, і було спокійно від того, що вони знають про небезпеку.

— Птахо-Славо, — окликнув її Перун, — а щодо стріли. Ти так і не відповіла. Ти прийняла її, отже, вона зараз у тебе. Я сподіваюся, надійно захована, бо в руках ворога це — смертельна зброя.

Птаха стрепенулася перелякано, сумно відповіла:

— Отже, мене тепер можна легко вбити. Як ти казав, навіть смертний це зможе зробити… Я заховала її у надійному, як мені здавалося, сховку, та вона зникла з нього.

Щось неприємне та липке плело своє огидне павутиння ледь помітною сіточкою, наполегливо проникаючи в життя, отруюючи спокій і лад у світах.

Птаха закрила руками обличчя. Що їй тепер чекати? Смертельного пострілу в спину? Від кого? Бо не Стрибог грався з нею, коли дарував стрілу Перуна. Тоді, коли стріла з’явилася, вони були ще вкупі та майже щасливі. Відкрила обличчя. Перун дивився на неї так турботливо та ніжно. Мовчки подякувала Сварогу, що той так вчасно з’явився у її житті. Хоча, якби то трапилося раніше, то, може, багато поганих речей і не відбулося — ані зі світами, ані з нею.

— Знаєш, про що я щойно подумала? Чому я так пізно все пригадала? Тебе, себе з тобою, нас, і ніхто ніколи навіть натяком не обмовився. Були лишень старі історії про велике кохання Перуна та Перуниці. Я їх читала і не бачила на місці Слави-Магури себе. Чому?

— Все дуже просто, Пташко. Ти мала самостійно все згадати. Бо ніколи не буває впевненості, чи та сама душа переродилася, чи інша стала новою Птахою. Бо для Всесвіту це неважливо. Головне — місію збереження рівноваги виконати, важливо заповнити ланку в ланцюзі, щоб він не був розірваним. Ти з дитинства мала доступ до книг бібліотеки Посолоня, у яких ретельно записуються всі історії світів від моменту, коли Хаос був розділений на темряву та світло, ти слухала наймудріших учителів, які й про це розповідали. І що? Це не розбудило пам’ять чомусь. Отже, я тримався осторонь, бо внести сум’яття в чисту душу — то велика відповідальність.