Заходило сонце, і на землі згущалася темрява. В цей час у моїй свідомості все почало прояснятися. Визрівала думка: іспанці тут, над Оріноко, дуже слабкі і тому залишаються найвигіднішими колонізаторами, їхня слабка влада в цьому краю забезпечувала тутешнім племенам відносну незалежність і волю. Вторгнення інших європейських господарів сюди, а особливо моїх земляків, тільки погіршило б життя тубільців.

Перш ніж розпочати розмову з Повеллом, треба було вислати на ріку дозори. Для цього ми виділили чотири невеликі яботи і в кожному посадили по два воїни з совиним зором, а човни хитро замаскували гіллям. Один човен повинен був залишатися в протоці між річкою і озером, решта — зайняти позиції на самій річці, але де? Нарешті ми з вождями встановили, що за три чверті милі вище від протоки човни стануть на якори з каміння, один біля одного на такій відстані, щоб перед очима була вся ширина річки. Повз них ніхто не повинен був проплисти непоміченим. Домовившись ще про спосіб передавання звісток, я міг нарешті взятися до вечері, а потім запросити капітана Повелла на розмову.

Ми посідали біля вогнища, і я обережно, але зрозуміло виклав йому мої погляди, не приховуючи причин, через які не міг підтримувати англійських планів. Він слухав уважно і ввічливо, але під кінець очі його звузилися і маленька вертикальна зморшка перерізала чоло.

— Молодий чоловіче, — сказав він, коли я закінчив, — ви поляк, це правда?

Я засміявся:

— Який з мене поляк? Навіть десяти польських слів не знаю. Хоч мати моя народилася в Польщі, а мій батько мав у собі щось польське від мого прадіда, баби й прабаби наші були корінними англійками, а я виховувався в англійському дусі, у виключно англійському оточенні. Я — англієць!

Він задумався, поволі затягуючись сигарою, часто випускав дим, щоб відігнати комарів. Потім сказав:

— Становище індійців над Оріноко не можна порівняти з тим, що діялося на півночі. Ви самі, про це сказали. Ви також правильно оцінюєте торговий характер нашої колонії в Гвіані і знаєте, що ми, англійці, ніколи не вважали індійців робочою силою для плантацій. Якщо ми будемо колись створювати плантації, то привеземо сюди негрів, а індійців залишимо у спокої, тільки посунемо їх трохи далі, в глибину пущі. Ви, однак, помиляєтеся відносно іспанців і недооцінюєте небезпеки з їх боку. Сьогодні вони тут слабкі, але чи означає це, що вони завжди будуть такими? За кілька років це може докорінно змінитися. А які вони жорстокі гнобителі індійців, ви знаєте краще за мене. В нашій історії траплялося так, що, згідно з високими державними інтересами, ми повинні були підкоряти індійські племена, але це не береться до уваги тут, на півдні. Повторюю: ми підкоряли, але ніколи не допускали жорстокості.

Він говорив з якоюсь пишномовністю і, хоч залишався в межах доброго тону, однак хвастовито, з переконанням правоти свого твердження, і не допускав, що хтось міг би думати інакше. Кров ударила мені в голову, але я стримався і закусив губи. Тільки за хвилину відповів йому:

— Це було, якщо я не помиляюся, в 1644 році, отже, майже сто років тому. Індійці у Віргінії стали для колоністів, яких ставало дедалі більше, нестерпним тягарем тільки тому, що вони існували. Було вирішено завдати тубільцям остаточного удару. Щоб успішніше це виконати, колоністи, всі колоністи в усіх прикордонних околицях вдалися до підлої брехні: всі як один змінили своє ставлення до індійців і вдавали з себе щирих приятелів, щоб виманити індійців з укриття. Хитрість, викликана високими державними інтересами, повністю вдалася, і почалося остаточне винищення народу погаттано. Колоністи, як це вже не раз бувало раніше, мордували всіх: жінок і навіть дітей, звичайно, все заради високих державних інтересів.

Індійці захищалися відчайдушно, але даремно, і один з останніх переможених був їх вождь Опенчаканук, брат давно вже померлого Погаттана. Старого якимсь дивом не вбили в бою, взяли в неволю і затягли до Джеймстоуна. Тут наш губернатор видумав для нього незвичайну смерть. У місті, в центрі площі, він наказав збудувати клітку і мов звіра посадив у неї невільника на посміховище юрби.

Прохожі справді не жалкували індійцеві глузувань і презирства, багато хто з них плював на старого і штовхав його киями. Губернатор засудив вождя на голодну смерть, і Опенчаканук через деякий час помер від виснаження… Єдиною його виною, яку мусили визнати наші історики, було те, що сивий вождь боровся до останньої хвилини за свою землю і свій народ. Ні, сер, ми, англійці, ніколи не були жорстокі до індійців, ніколи, правда?

Капітан вислухав мою розповідь спокійно, навіть з відтінком гумору. Довго дивлячись на мене крізь клуби диму з сигари, він нарешті потягнувся, голосно позіхнув і сказав з невиразною посмішкою:

— Well, містер Бобер, ви, добродію, вперті і напевно сьогодні нервові через неясну ситуацію з цими акавоями. Завтра продовжимо розмову. Добраніч, молодий чоловіче!

— Добраніч, містер Повелл. Не забудьте сьогодні виставити на палубі брига пильну варту! І накажіть перевірити рушниці та пістолети!..

Була вже ніч, коли повернувся один з човнів, висланий після обіду за вісьмома акавоями. Розвідники повідомили, що акавої, випливши з озера на річку, спустилися вниз по Оріноко, але, не допливши навіть до Серіми, причалили, щоб в укритті перечекати до вечора.

Наші розвідники вийшли на берег, щоб переконатися, чи не було там більше акавоїв: їх таки не було. Коли стемніло, ті восьмеро сіли знову в човни і попливли тепер назад, уверх по річці; минули протоку між річкою і нашим озером і весь час веслували далі, на жаль, наші загубили їх з очей у темряві. Отже, один наш човен повернувся до Кумаки, другий залишився в протоці.

Ця звістка лише підтвердила наші припущення, що табір акавоїв був десь у верхній течії річки.

Я повернувся до своєї хатини. Лясана, почувши мої кроки, зараз же підвелася, щоб роздути пригасле вогнище. В одному кутку спав Арнак, у другому Вагура і Педро, двоє нерозлучних друзів. У міцному, здоровому сні молодих людей, стомлених тяжкою працею, всі вони тримали руки на рушницях та іншій зброї. Вони були напоготові, як і більшість жителів Кумаки цієї ночі. Незважаючи на бойову зброю, від них віяло якимсь спо коєм, обличчя були лагідні і довірливі. Молоді індійці сліпо вірили мені, і мене зараз пройняло дивне зворушення і велике бажання присягнути собі в душі, що їх довір'я я не зраджу. Я пригорнув Лясану і, впавши на постіль, одразу заснув міцним сном, наче події останніх днів прикували мене до землі. Потім мене довго будили, поки я прокинувся. Ще уві сні я відчув незвичайне хвилювання цих людей. Їх було кілька, всі вони стояли наді мною. Біля Лясани — Манаурі, Мабукулі, Фуюді і ще кілька воїнів. Заповнили цілу хату. І весь час люди прибували.

— Яне! — почув змінений голос Манаурі. — Вставай! Акавої вирушили!

Я вмить прокинувся, сон як рукою зняло. Зірвався з місця.

— Де вони?

— На річці.

— На річці?

— Так, попливли вниз, минули наше село, потяглися в бік Серіми.

— Ви перевірили, скільки їх?

— Пройшло вісімдесят. Стільки нарахувала в темряві наша варта. Вони були на дев'яти човнах.

— Коли пропливли?

— Тільки що. Далеко ще не відійшли. Я наказав збудити все село.

— Добре. Хто-небудь поплив за ними?

— Так, два човни, що були на річці.

Вагура і Педро вже теж прокидалися, Арнак ще спав, як убитий: бідолаха дуже втомився після попередньої безсонної ночі і надзвичайно гарячого дня. Я обережно трусонув його за плечі і сказав на вухо м'яко, але голосно:

— Арнак, хлопче коханий! Вставай, почалося!

Він широко розплющив очі.

23

БИТВА НА РІЦІ

У Кумаці гуділо, як у вулику. Серіма в небезпеці! У всіх була одна думка: акавої дізналися, що ми в Кумаці готові до відсічі, отже, вони вирішили напасти не на нас, а на Серіму. Мабуть, вони довідалися, що небезпека епідемії там уже минула. Треба було негайно допомогти землякам. Незважаючи на поспіх і темряву, серед воїнів не було метушні, бо кожен із них знав заздалегідь, в який човен йому треба було сідати.