— А яку ж я маю відіграти в цьому роль? — запитав я.

— Надзвичайно важливу. Ви, добродію, англієць, твердою ногою стоїте на Оріноко і маєте необмежений вплив на араваків, ви великий друг і союзник варраулів. Ви здобули славу знаменитого вождя, приборкувача іспанців і захисника індійців, а як представник наших інтересів станете непереможною силою на нижньому Оріноко. Ми таємно допоможемо вам здобути Ангостуру та інші фортеці іспанців над середнім Оріноко і знищити їх дотла… Ви настроїте індійців у дусі приязні до англійців так, щоб вони бажали нашого приходу, а коли вдарить великий дзвін історії, свою владу ви передасте англійській колонії. Зрозуміло, ви станете губернатором нижнього Оріноко, а якщо забажаєте відвідати Віргінію, будьте певні, що лорд Данбері вважатиме за велику честь потиснути вашу руку дружби…

Привабливі, солодкі слова говорив мені милий капітан Повелл. Він умів створити спокусливі картини, однак мене охопив легкий сумнів, коли я подумав про гордого лорда Данбері, який матиме за честь подати руку Джонові Боберу. Надто добре я знав цю людину!

— Коли ж, на вашу думку, вдарить цей дзвін історії? — запитав я.

— Такі речі важко передбачити, бо вони залежать і від подій на великій світовій арені, але ваша присутність і діяльність над Оріноко може дуже прискорити хід подій.

Далі Повелл розповів мені, що я не перший англієць у цих краях і що тут уже існували наші традиції: ще в 1595 році сер Вальтер Рейлі пройшов із своєю флотилією чотириста миль вверх по Оріноко, шукаючи легендарної країни золота. Тоді вперто ходили чутки, що така країна існувала біля джерел ріки Кароні, правої притоки. Оріноко. Рейлі дійшов лише до перших бистрин на Кароні і повернувся без золота, а про його похід була написана перша англійська книжка з описом великої ріки. Наступного року приятель Рейлі — Лоуренс Кейміс пішки зробив подорож уздовж морського узбережжя від гирла Амазонки до гирла Оріноко, а його точний опис країни і племен індійців безперечно заохотили пізніше англійських купців до закладання факторій у Гвіані.

— А тепер, — говорив капітан Повелл, — ми стоїмо на порозі нових важливих подій, наслідком яких для нас буде оволодіння величезними просторами багатої країни. А можливість є надзвичайна. Адже зважте, містер Бобер, які немічні іспанці в цих краях!

Так, це була правда! Східною частиною Венесуели іспанці займалися мало; на противагу середній і західній частині, тут у них було небагато форпостів — центрів їх жвавої колонізаторської діяльності. Так, тут на сході вони були слабкі.

В цей час Дабаро наказав повідомити нас, що акавої хотіли б почати прощальний танець. Тому ми пішли до них, відклавши дальшу розмову на потім. Акавої трималися за руки, тупотіли ногами, щось вигукуючи, а один дуже голосно барабанив. Арасибо з гідною подиву стійкістю від самого світанку напускав на них чари, а зараз порушував такт акавойського танцю своїм бубном. Я наказав йому не заважати їм і заспокоїтись.

Я зустрівся з запитливим поглядом Манаурі.

— Нехай вони спокійно перекажуть своїм те, що тут відбувалося, — відповів я, показуючи очима на капітана Повелла. — Це буде нам трохи на користь і ні в якому разі не пошкодить.

Заздалегідь ми вислали два легких човни, у кожному з яких було по двоє розвідників. Одні з них повинні були заховатися на березі річки за милю вище від притоки, другі — нижче, щоб підглянути, куди поїдуть «торговці».

Через дві години акавої залишили Кумаку.

Сонце вже почало сідати, а Арнак із своїми людьми ще не повернувся з другого берега річки. Незважаючи на це, ми почали готуватися до нічного походу, в якому мала взяти участь більшість наших воїнів, майже сто п'ятдесят чоловік. Треба було поділити їх на загони, визначити їм човни, дати вказівки командирам. Я наказав прикріпити до боків човнів гілляки для прикриття і маскування.

Дуже хвилюючись, я виглядав Арнака. Невже з ним щось трапилось? Я почав жалкувати, що так легковажно відпустив хлопця. Нарешті за годину до заходу сонця його човен з'явився на озері. Яка радість! Усі з екіпажу були живі і здорові. Я вислав назустріч Арнакові гребця на яботі, щоб повідомити його про прибуття англійців.

Молодого друга я чекав на березі озера. Я дуже любив хлопця і, побачивши його, розхвилювався, серце у мене застукало швидше, а обличчя аж почервоніло. Він був сумний і, вискочивши з човна, одразу вигукнув: — Ми не знайшли їх табору.

Оце так удар! Усі плани розбиті. Акавої знову стали невловимі.

— Ви добре обшукали озеро за мисом?

— Ще й як! Майже кожний крок берега. Тому так довго й були.

— І ніякого сліду? Нічого?

— Нічого.

— Значить, вони стали табором над рікою вище, ніж ми думали.

— Напевно.

Підійшли Манаурі, Мабукулі і Які. Я коротко розповів про становище, потім додав:

— З усього цього можна зробити такий висновок: треба знову перейти до оборони і ще більше посилити пильність. Мене хвилює те, що цієї ночі буде діятись на ріці, куди попливуть ці вісім акавоїв? Понад рікою розставимо дозори.

Після зміцнення варти навколо Кумаки настала і для мене хвилина відпочинку, і я міг повернутися думками до того, про що говорив мені Джеймс Повелл. Хіба картини, які він малював, не були заманливі, хіба не дозволяли снувати райдужні мрії? Неприязнь до іспанців за їхню жорстокість до індійців настільки увійшла мені в кров, що вигнання їх з цієї країни здавалося найважливішою справою. Крім того, влада Англії принесла б на цю річку мир і назавжди усунула б такі клопоти, яких ось тепер завдали нам акавої. І чи не відкривається переді мною дорога до великих особистих почестей?

Це були незвичайні принади, але чому вони не ви кликали у мене такого запалу, якого заслуговували? Може, небезпека з боку акавоїв, що нависла над нами, притупила мою уяву, затьмарювала картину майбутнього?

Англія принесла б сюди мир, повторював я собі, а потім мимоволі поставало нове питання: мир, але який? Що цей англійський мир означав для індійців — я дуже добре знав з відомих мені подій, які відбувалися в наших північно-американських колоніях. Раніше, коли я дивився на все це лише очима білого переселенця, знищення індійців я вважав цілком звичайним і навіть неминучим явищем. А сьогодні було інакше. Доля перекинула мене на бік індійців, і тепер більшість вчинків білих людей я оцінював очима індійців.

Сонце вже майже торкалося верхівок пущі за Ітамакою, а я все ще продовжував давати вказівки на ніч. А з голови не йшла далека Віргінія. Як живі, були спогади про не дуже давні події з перших днів існування цієї колонії, події, надзвичайно важкі для англійців. Сюди, у Віргінію, насамперед переселялися перші горе-поселенці, лондонський накип, покидьки суспільства. Погаттан і його індійці прийняли їх гостинно і не раз протягом багатьох років рятували від голодної смерті щедрими дарунками. Гості поводилися смирно доти, доки були слабкі. Але коли їх стало більше, вони обросли пір'ям, підняли забрало, загордились, стали безпощадними. Своїх недавніх благодійників вони вже вважали дикими звірами, яких слід знищувати. Не минуло й сорока років з часу прибуття перших англійців, як колоністи закінчили знищення решти колись великого і хороброго народу погаттано.

Може, ви скажете, що це — неминучий хід історії, що мужність, енергія, стійкість англійців визначили долю тубільців? Знаючи про все це, хіба я мав право сприяти приходу над Оріноко таких небезпечних людей?

Звичайно, Гвіана і гирло Оріноко — це не Віргінія, не Массачузетс. Сюди англійці приходили раніше, приходитимуть і в майбутньому, головним чином як купці, засновники факторій. А потім повинен надійти період плантацій, а на плантаціях, звісно, потрібні були б численні невільницькі руки. Їх брали б у поневолених індійських племенах, як це вже робили голландці, а коли б племена захищалися, то вже відомо з багатьох при кладів, що б їх чекало. Ні, запрошувати таких небезпечних людей було б безглуздям, від їх загарбницької політики треба було оберігатися стійко і якнайдовше.