Вона вслухалась.

І її слух чуйно пильнував звуки серед сонної трави, що дрімала під її ногами, і серед сонних гілок, що дрімали над її головою.

І далекий свисток, такий далекий, що тільки в чеканні серце може почути його, долинув до Таниних вух. Це біля маяка за Чорним мисом свистів пароплав.

Таня відчинила хвіртку і вийшла — і знову повернулась, нерухомо зупинилася біля квітів. Чи не зірвати їх все-таки, поки вони ще живі і можуть порадувати батька? Адже це все, що вона має.

І Таня зірвала квіти — лілії й півники, які вона дбайливо виростила раніше.

Потім дівчинка гукнула собаку. Тигр залюбки вибіг з нею на вулицю. Вони пройшли через усе місто, яке ще не зовсім прокинулося. Тільки каланча ніколи не спала. Її крихітні двері, схожі на бійницю, були відчинені назустріч вітру. Прапор був піднятий і все поривався в один бік — до річки.

До річки прямували і перехожі. Вони поспішали на пристань. Таня на мить зупинилася біля спуску, щоб згори подивитися на рідну річку. О, яка вона світла, хоч поряд на березі й височать потемнілі од глиці гори! О, яка широка! Навіть тінь од цих гір не може її закрити. Чи ж не цією річкою хотілося Тані плисти далеко в інші країни, туди, де живе дикий собака динго?

А пароплав підходив дедалі ближче. Чорний, кряжистий, ніби скеля, він усе-таки' здавався маленьким на цій річці, губився у її світлому просторі, хоча його ревіння, мов ураган, хитало кедри на горах.

Таня прожогом кинулася по спуску вниз. Пароплав уже причалював, трохи навалився на пристань, де було повно людей. На пристані тісно від бочок. Вони скрізь — лежать, стоять, наче кубики лото, в яке щойно гралися велетні.

З пароплава махали хустками. Чи не їй це? Таня зблідла. Теж помахала рукою, над силу підвівши її. Ох, це кумедно! Як вона серед натовпу пізнає батька, якого ніколи в житті не бачила? І як він упізнає її? Вона зовсім про це не подумала, коли бігла на пристань. Нащо було піддаватися мимовільному прагненню серця, яке тепер так колотиться і не знає, що йому робити: завмерти чи калатати ще дужче?

Отак і стоїть вона тепер з прив'ялими квітами біля бочок, і старий пес лиже їй ноги, не в силі чимось зарадити.

А перехожі йдуть мимо.

Може, оце вони? Їх троє: він у капелюсі, що блищить од ворсу, жінка стара, а хлопчик високий, худий і досить-таки гидкий.

Та ні, вони минають її, нікуди не дивляться, не сподіваючись тут кого-небудь зустріти.

Або, можливо, ось вони — їх теж троє: він огрядний, у кепці з товстого сукна, вона молода й некрасива, хлопчик також гладкий і ще гидкіший, ніж перший.

Так, здається, вони.

Таня ступила вперед. Чоловік швидко й сухо подивився на неї, а гладкий хлопчик, вказавши на квіти, спитав:

— Ти продаєш їх?

Затремтівши од образи, Таня одійшла. Вона не скрикнула. Тільки сховалася за бочки і тут простояла доти, поки всі зійшли з пароплава. На пристані вже не було нікого. Не чути було кроків. Усі пішли. Чого стояти? Вони просто не приїхали сьогодні.

Таня вийшла з-за бочок. Матроси вже подалися в місто, й повз неї пройшли санітари з носилками. Вони йшли останні. Таня пішла поряд. На носилках під суконною ковдрою, витягнувши ноги, лежав хлопчик. Його обличчя пашіло. Проте він був притомний і, щоб не вивалитися, міцно тримався за носилки. Від цього зусилля чи, можливо, від страху на його губах блукала ніякова посмішка.

— Що з ним? — спитала Таня.

— На пароплаві захворів, малярія, — коротко відповів санітар.

Помітивши Таню, що простувала поряд, хлопчик переборов страх, ліг прямо і довгим, трохи запаленим поглядом подивився їй в обличчя.

— Ти плакала? — спитав раптом він.

Таня закрила квітами рот, притулила їх до обличчя, наче лілії мали коли-небудь приємний запах. Але що може знати цей хворий хлопчик про запах північних квітів?

— Ти плакала, — твердо повторив він знову.

— Що ти, що ти! Тобі це здається, — відповіла Таня, кладучи квіти на носилки. — Я не плакала. Це якийсь гладкий хлопчик запорошив мені очі піском…

І чоловік, що останнім збіг з трапа на пристань, уже не побачив нікого, крім самітної дівчинки, яка сумно йшла нагору.

V

Цей перший день у школі, радісний для всіх інших дітей, був тяжким днем для Тані. Вона сама ввійшла на шкільне подвір'я, витоптане ногами дітей.

Сторож уже оддзвонив.

Таня штовхнула важкі двері. У коридорі, як і на вулиці, було видно, порожньо, й тихо. Невже вона запізнилася?

— Ні,— сказав їй сторож, — біжи швидше. Вчителі ще не розходилися по класах.

Але бігти не вистачало сил. Поволі, немов сходячи на пручу, вона йшла довгим коридором, який був натертий іюсісом. Над її головою висіли плакати. Сонце освітлювало їх з усіх десяти величезних вікон, не приховуючи жодної коми:

«Діти, вітаємо вас з початком нового навчального року. Ласкаво просимо! Бажаємо вчитися на відмінно».

Маленьке дівчатко з маленькими кісками, що закручувалися на кінчику, пробігло повз Таню і, біжачи, обернулося до неї.

Іх бін, ду біст, ер іст! — прокричало воно по-німецьки і показало язика.

Які тонкі, спритні ноги в цього дівчатка! Чи це не колишня Таня, маленька Таня, показала сама собі язика?

Та дівчатко вже зникло за поворотом, а Таня зупинилася біля високих дверей. Тут був її новий клас.

Двері були зачинені, але з класу долинав гомін.

І цей гомін, як милий її серцю гомін ріки і дерев, що з дитинства оточував Таню, допоміг зібратися з думками.

Вона, ніби примирившись сама з собою, промовила:

Ну гаразд, забудемо про все.

Таня широко розчинила двері. Голосний крик зустрів її на порозі.

А вона вже усміхалася. Так людина, що з морозу зайшла до хати і ще не розрізняє з холоду ні облич, ні речей у кімнаті, все-таки усміхається і теплу і словам, які ще не вимовлені, але котрі — вона знає — не будуть ворожі їй.

— Таню, до нас! — кричали одні.

— Тишо, о нами сідай! — гукали інші.

Філько зробив на парті стойку — чудову стойку, якій міг би позаздрити кожний хлопчик, хоча вигляд у нього був сумний.

А Таня осміхалася.

Вона вибрала собі в подруги Женю і сіла поряд з нею, як у таборі біля вогнища. Філько сів позаду.

І тієї ж, хвилини до класу зайшла Олександра Іванівна, вчителька російської мови.

Вона піднялася на кафедру й одразу ж зійшла.

«Бо, — подумала вона, — якщо чотири пофарбовані дошки можуть піднести людину над іншими, то цей світ нічого не вартий».

І, старанно обминувши кафедру, вона підійшла до учнів так близько, що між ними і нею вже не було ніяких перепон, крім власних вад коленого.

Вона була молода, обличчя в неї було свіже, погляд такий ясний і спокійний, що привертав до себе увагу найвідчайдушніших пустунів. І завжди на її чорній сукні сяяла маленька зірочка, виточена з уральського каменю.

І дивно: свіжість і молодість вчительки діти ніколи не сприймали як недосвідченість, з якої не пропустили б нагоди поглузувати.

Вони ніколи не глузували з неї.

— Діти! — сказала вчителька, пробуючи свій голос після тривалої літньої перерви. Він був у неї, як і раніше, глибокий і так само привертав до себе увагу. — Діти! — повторила вона. — Сьогодні свято — ми починаємо навчання, я рада, що знову з вами, знову буду вашим класним керівником — ось уже який рік. Ви всі виросли за цей час, а я трохи постаріла. Але все-таки ми вчилися завжди відмінно.

І, звичайно, вона сказала б до кінця все, що годиться казати дітям перед початком нового навчального року, якби в цей час не зайшли до класу двоє нових учнів. Це були ті самі хлопчики, яких Таня вранці зустріла на пристані. Один — худий і високий, другий — низенький, з угодованими щоками, схожий на справжню бестію.

Всі зацікавлено подивилися на них. Але ніхто з цих сорока хлопчиків і дівчаток, які неспокійно сиділи за партами, не дивився на них з таким сподіванням, як Таня. (Ось зараз вона дізнається, хто з них завдав їй страждань, далеко більших, ніж страх. Можливо, все-таки один з них Коля.