А втім, Таня все-таки це побачила, проте навіть не розтулила рота.

Вона взяла свою вудочку, черв'яків, пройшла на містки і сіла майже поряд з Колею. А Філько пішов трохи далі, вибравши для себе також непогану місцинку. На риболовлі він любив бути сам.

На якусь хвилину, а можливо й довше, річка заволоділа дітьми і навіть кицькою з котенятами, які з тих самих містків пильно дивилися у воду.

А там, на глибині, коїлося щось дивне. Немов чиєсь дихання піднімало з глибини туман, немов чиїсь невидимі руки, що володіли ним усю ніч, тепер одпустили його на волю, і він біг поверхнею річки, тягнучи над водою свої довгі ноги. Він біг за сонцем, коливаючись у височині. А сама річка яснішала, дедалі вище відсувалося небо, глибина ставала прозоріша. Риба вийшла поживитися до берегів і почала клювати. Як же ж вона клювала! Таня ніколи не бачила такого.

Але якщо ти дивишся не на свій поплавець, а на чужий, то риба чудово це розуміє.

Вона, можливо, в цю мить кепкує з тебе, повернувшись головою на течію.

Таня щохвилини зводила очі й дивилася на Колину вудочку. А Коля дивився на її поплавець. І думка, що інший може впіймати раніше, не давала обом спокою. Здобич зривалася з гачка, об'ївши наживку.

Коля перший звівся на ноги, нічого не впіймавши. Він потягнувся, позіхнув, кістки в нього хруснули.

Я так і знав, що нічого не буде, — сказав він уголос, не звертаючись, проте, до Тані.— Нестерпно отак дивитись у воду, від цього хочеться спати. Вже краще, як Женя, тримати цих дурних риб в акваріумі.

— Авжеж, вони дурні,— відгукнулася Таня, — якщо вважають за воду звичайне скло.

Коля не знав, що сказати ще.

Він пішов по містках, навіть не доторкнувшись до своєї вудочки. Дошки гнулися під ним. Кицька Козак, яка лапою уже встигла натаскати на містки чимало дрібної риби, глянула обережно на хлопчика. Вона відсунулася, даючи йому пройти. Але котеня Орел, похитнувшись на мокрій дошці, з тихим плескотом впало у воду. Чи воно так захопилося мальками, які шастали біля самісінької дошки, чи надто присунулося до краю і не випустило вчасно пазури, але Таня побачила котеня вже по той бік містків, куди його зносила течія. Котеня захлиналося, а кицька, нявкаючи, бігала по мокрому піску.

Таня скочила на ноги, ледь торкнувшись руками містків, — така легка вона була.

Дівчинка стрибнула на берег, ввійшла у воду, і річка напнула її спідницю, що стала схожа на віночок лісової квітки. Кицька теж ввійшла у воду… А Коля лишився на місці.

Таня простягла руку і схопила котеня. Воно стало менше за щура. Руда шерсть намокла, воно ледве дихало.

Таня поклала котеня на камінь, і кицька облизала його.

А Коля все ще стояв на місці.

— Ти навмисне скинув котеня у річку! Я сама бачила! — крикнула Таня сердито.

Коля мовчав.

«Можливо, він боягуз», — подумала Таня.

І тоді тупнула на нього ногою.

Але й це не змусило його поворухнутися. Він не міг вимовити й слова — так був здивований.

Таня кинулася геть од нього. Вона бігла стежкою на гору, і коліна її обнімала мокра спідниця.

Коля наздогнав дівчинку аж на вершині гори, біля рибальських будинків, і тут, захекавшись, узяв її за руку.

— Таню, — сказав він, — повір мені, я не хотів… Це сталося випадково. Котеня само впало у воду.

— Пусти мене, — вигукнула дівчинка, вириваючись. — Я не ловитиму більше! Я піду додому!

— Тоді я теж піду.

Він відпустив її руку і ступив широко, щоб не відставати.

— Не йди за мною! — крикнула Таня.

Вона зупинилася біля високого каменя, що підпирав хатинку рибалки.

— Але ти прийдеш до нас обідати? — спитав Коля. — Сьогодні вихідний. Тато чекатиме на тебе. Він скаже — я образив тебе.

— Ось що тебе лякає! — вигукнула Таня, притулившись до високого каменя.

— Ні, ти не так зрозуміла мене. Адже я люблю тата, а це його може засмутити. Я не хочу його засмучувати, не хочу, щоб і ти завдавала йому прикрості. Оце ти повинна зрозуміти.

— Мовчи, — сказала вона, — я чудово зрозуміла тебе. Я не прийду сьогодні обідати. Я більше ніколи до вас не прийду.

Дівчинка повернула ліворуч і хутко зникла за стіною хати.

Коля сів на камінь, уже нагрітий сонцем. Камінь був сухий і теплий, і тільки в одному місці темніла сіра пляма — слід од Таниної мокрої спідниці.

Коля помацав камінь.

«Дивна дівчинка Таня, — подумав він. — Чи не гадає вона, що я боягуз? Дивна дівчинка, — твердо вирішив Коля. — Хіба можна дивуватися тому, що вона зробить чи скаже?»

І, знову поклавши руку на камінь, він надовго про щось замислився.

А Філько нічого не бачив. Він сидів за миском на глині і таскав плоскирю — плоских рибок з чорними очима. Ще витяг коропа з великою головою, якого одразу на піску вбив гострим каменем.

Потім хлопчик вирішив відпочити. Він глянув на містки. Двоє вудлищ коливалися над водою, волосінь була натягнута — на ній ходила риба, — але поблизу нікого не було видно: ні Колі, ні Тані. І кремениста стежка була безлюдна.

Філько подивився навіть уверх, на гори. Але й там шугав тільки вітер, також пустинний, що не нагонив навіть осінніх хмар.

Тільки мокра кицька з котенятами чвалала з пристані вгору.

IX

Все-таки Таня прийшла обідати. Вона піднялася на ґанок і різко штовхнула засклені двері, широко розчинивши їх перед собою, а собака, що прибіг з нею, лишився на ґанку.

Таня сильно грюкнула дверима. Зрештою, це її право приходити, коли захоче, в цей дім. Тут живе її батько. Вона приходить до нього. І нехай ніхто не думає, що вона приходить сюди заради когось іншого або заради чогось іншого, наприклад заради пиріжків з черемхою.

І Таня ще раз грюкнула дверима, сильніше ніж будь-коли.

Двері задзеленчали і заспівали своїм скляним голосом.

Таня пішла і сіла за стіл на своє місце.

Усі вже обідали. На столі стояла повна миска пельменів.

— Таню! — радісно закричав батько. — Ти прийшла? А Коля казав, що ти сьогодні не прийдеш. Оце добре! Їж гарненько. Тьотя Надя зробила сьогодні для тебе пельмені. Подивись, як вдало їх зліпив Коля.

«Он як, — подумала Таня, — він і це вміє робити!»

Вона пильно глянула на батька, на стіну, на дружні руки Надії Петрівни, які подавали їй то хліб, то м'ясо, а от на Колю глянути не могла.

Вона сиділа, низько нахилившись над столом.

Коля теж сидів на своєму місці зігнувшись, увібравши голову в плечі. Проте його губи морщилися в посмішці.

— Тату, — сказав він, — навіщо ти розповів Тані, що я ліпив ці пельмені? Тепер вона й поготів їх не їстиме.

— Ви хіба сваритеся? — в тривозі спитав батько.

— Що ти, тату! — відповів Коля. — Ми ніколи не сваримося. Адже ти казав, що ми повинні бути друзями.

— Ну отож-то! — сказав батько.

А Коля, нахилившися через стіл до Тані, прошепотів:

— А хто це казав мені, що сьогодні не прийде обідати?

Таня відповіла йому голосно:

— І не обідати я прийшла. Я не хочу їсти. Ні, ні, я зовсім не хочу їсти! — голосно повторила вона батькові і його дружині, що разом повернулися до неї.

Чому ж ти не хочеш їсти? — розгублено ще раз перепитав батько. — А пельмені?

— Ні, дякую, я вже пообідала з мамою.

— Не запрошуй її, тату, втретє,— сказав Коля глузливо, — вона однаково не їстиме.

— Що ж, — із жалем зауважив батько, — не хоче — не буде. А даремно: пельмені такі смачні!

О, звичайно, вони страшенно смачні, ці кусочки вареного тіста, напхані рожевим м'ясом; а ці дурні поливають їх оцтом. Божевільні люди! Їх їдять з молоком, посипаючи перцем, і ковтають, мов чарівний вогонь, що вмить оживляє кров.

Думки в Таниному мозкові мчали ніби маленькі вихори, хоч сама вона суворо дивилася на свою тарілку, де хололи пельмені. В голові паморочилося, тому що вдома вона не їла, тому що в неї були здорові плечі, міцні руки, міцні ноги, і тільки її серце не знало, чого йому треба. Вона прийшла сюди, у цей дім, до батька, мов сліпець, і нічого не бачить, нічого не чує, крім пульсування своєї крові.