Як добре було раніше, коли Олександра Іванівна після уроків увечері один раз на десять днів збирала літературний гурток!

Діти сідали за довгий стіл у піонерській кімнаті, а вчителька сідала в крісло. Вона ставала немов трохи іншою, ніж у класі, нібито припливала до них на невидимому кораблі з далеких мандрів. Поклавши підборіддя на сплетені пальці, раптом починала читати:

Коли хвилюється золотокоса нива І свіжий ліс шумить під леготом дзвінким…

Потім подумає трохи і скаже:

Ні, не те я хотіла вам прочитати сьогодні. Краще послухайте оце:

І він до уст моїх приник, І вирвав грішний мій язик, І марномовний, і лукавий, І…

Ох, діти, мені так хочеться, щоб ви зрозуміли, яким чудовим буває в поета слово, яким дивним смислом наповнене ізоно!

А Філько нічого не розумів і готовий був без жалю вирвати свій язик, який тільки те й робив, що без усякої користі бився об його Зуби, допомагаючи їм жувати все, що попадало до рота, а от жодного такого вірша скласти не міг. Проте він добре вимоьшів, як китаєць, що стояв на розі з липучками. «І мало-мало є,— казав він, — і погано є, і дуже добре».

Всі з нього сміялися.

Потім Женя читала вірші про прикордонників, Таня — оповідання. А Коля завжди критикував — холодно, жорстоко і сам нічого не писав, бо боявся написати погано.

Але зовсім недавно, кілька днів тому, Таня прочитала дітям своє оповідання про маленьке мишеня, яке оселилося в рукаві старої шуби. Воно там жило довго. Та одного разу шубу винесли з комори на мороз, і мишеня вперше побачило сніг. «І як тільки людям не соромно його топтати — адже це лежить цукор!» — подумало мишеня і виплигнуло з рукава. Бідне мишеня! Як воно тепер житиме?

Цього разу Коля нічого поганого не сказав. Його мовчання Таня визнала за похвалу й увесь день і всю ніч, навіть у сні, відчувала щастя. А вранці розірвала написане і викинула геть.

«Невже, — думала вона, — Давіть не похвала, а тільки мовчання цього зухвалого хлопчиська може зробити мене щасливою?»

Та сьогодні на заняттях було все інакше.

Дивні турботи хвилювали їхній гурток. Де взяти квіти, щоб подарувати їх ввечері письменникові? Де їх роздобути взимку, під снігом, коли навіть остання травиця в лісі, коли навіть звичайні хвощі на болоті не лишились живими?

Всі думали про це. І Таня думала, але нічого придумати не могла — у неї більше не було квітів.

Тоді товстощока Женя сказала (вона завжди говорила корисні речі):

— У нас дома у вазонах розквітли царські кучері.

— І у нас, — закричали дівчатка, — зацвіли на вікнах китайські троянди і фуксії.

— А у нас… — вимовив Філько і тієї ж миті змовк, бо його хазяйка не вирощувала квітів у своїй хаті. В неї була свиня, яку його собаки будь-що хотіли роздерти на шматки.

Таким чином зібрали багато квітів. Але хто ж оддасть їх письменникові? Хто прилюдно, у великій шкільній залі, де яскраво світитимуть сорок ламп, підніметься на дощану сцену, потисне йому руку і скаже: «Від імені всіх піонерів…»

— Нехай це зробить Таня! — крикнув Філько голосніше за інших.

— Нехай це зробить Женя, — сказали дівчатка. — Адже це вона придумала, де дістати квіти.

І хоча вони мали рацію, хлопчики заперечували. Тільки Коля мовчав.

І коли все-таки обрали Таню, а не Женю, він прикрив очі рукою. Ніхто не зрозумів, чого він хотів.

— Отже, — сказала Олександра Іванівна, — ти піднімешся на трибуну, Таню, підійдеш до гостя, потиснеш йому руку і потім оддаси квіти. Скажеш йому те, що ми тут вирішили. Пам'ять у тебе добра, я більше тобі нічого не говоритиму. До початку лишилося небагато. Візьми квіти.

Таня вийшла, тримаючи квіти в руках.

«Так ось вона, справедливість! Ось справжня нагорода за всі мої кривди, — думала Таня, тулячи до себе квіти. — Не хто інший, а я потисну знаменитому письменникові руку і подарую квіти, я дивитимуся на нього скільки мені захочеться. І коли-небудь потім, через багато-багато часу— років через п'ять, — я зможу сказати друзям, що дещо бачила в світі».

Вона усміхалася всім, хто підходив до неї. Вона усміхалася й Жені, не помічаючи її злобливих поглядів.

Просто дивно, чому все-таки обрали Таню Сабанєєву, — звернулася Женя до друзів. — Я не кажу про себе — я не гоноровита і це мені зовсім не потрібно, але краще було обрати Колю. Він далеко розумніший за неї. А втім, дуже легко зрозуміти цих хлопчаків. Вони обрали її тому, що в неї красиві очі. Навіть письменник щось говорив про них.

Він тільки назвав їх сірими, — сказав Коля сміючись. — Але ти, Женю, як завжди, маєш рацію. Вони красиві. І тобі, мабуть, хочеться, щоб у тебе були такі очі?

От і не хочеться, далебі! — сказала Женя.

Таня не слухала більше. Квіти, які вона тримала в руках, здалися важкими, немов були зроблені з каменю. Вона кинулася бігти повз класи, повз велику залу, де, сідаючи, вже гуркотіли стільцями діти.

Вона збігла східцями і в порожній похмурій роздягальні зупинилася, задихаючись від обурення. Вона ще не знала всього красномовства заздрощів.

«Чи можливе те, що Женя каже про мене? Адже це було б негідно мене, піонерки. Нехай щастя не всміхається мені. Чи не ліпше відмовитись од нього, ніж таке слухати?»

Ноги не тримали її.

«Ні, все це неправда! — сказала вона собі.— Все це дурниці!»

І все-таки їй захотілося побачити свої очі.

У роздягальні, де, наче на лісовій галявині, завжди панувало тьмяне світло, було в цей час тихо. Велике старе дзеркало, трохи нахилене вперед, стояло коло білої стіни. Його чорна лакована підставка завжди здригалася, коли мимо пробігали школярі. І тоді дзеркало теж рухалося.

Немов світла хмара, пропливало воно трохи вперед, відбиваючи безліч дитячих облич.

Але зараз воно стояло нерухомо. Підставка була заставлена чорнильницями, — їх щойно помив сторож. І чорнило стояло також тут, на підставці, в звичайній пляшці, і у високій сулії, і ще в якійсь величезній скляній посудині. Як багато чорнила! Невясе його потрібно так багато, щоб їй, Тані, зачерпнути краплину на кінчик свого пера?

Обережно обійшовши сулію, що стояла на підлозі, Таня підійшла до дзеркала. Вона озирнулась — сторожа не було видно — і, поклавши на піддзеркальник лікті, присунулася до скла. З глибини його, світлішої, ніж присмерк, що панував тут, дивилися на Таню її сірі, як у матері, очі. Вони були розплющені, постійний блиск вкривав їхню поверхню, а в глибині хиталися легенькі тіні, і здавалося, очі не мали ніякого дна.

Так вона стояла кілька хвилин, вражена, немов лісовий звірок, що вперше побачив своє відображення. Потім тяжко зітхнула:

— Ні, які ж це очі!

З відчуттям жалю Таня відсунулася назад, випросталась.

І одразу ж, ніби повторюючи її рух, хитнулося на підставці дзеркало, повертаючи Тані її очі. А пляшка з чорнилом раптом нахилилася і, зачіпаючи порожні чорнильниці, з брязкотом покотилася.

Таня швидко простягла руку. Але пляшка, мов жива істота, вислизнула і котилася далі. Дівчинка хотіла впіймати її на льоту, навіть доторкнулася до неї пальцями. Але пляшка ковзала, боролася, мов спрут, вивергаючи чорну рідину. Вона впала на підлогу навіть не дуже дзвінко, так, як падає у воду глина, що зірвалася з берега.

З Танею сталося те, що хоч раз у житті трапляється з кожною дівчинкою, — вона розлила чорнило.

— От лихо! — скрикнула Таня.

Вона одскочила, піднявши ліву руку, в якій тримала квіти. Все-таки кілька чорних краплин блищало на ніжних пелюстках китайських троянд. Проте це нічого, можна обірвати зіпсовані пелюстки. Але права рука! Таня у розпачі крутила її перед очима, повертаючи долонею то вгору, то вниз. Аж до самого згину кисті вона була чорна й жахлива.

— Цікаво!

Цей вигук пролунав так близько, що Тані здалося, ніби то промовила вона сама.

Дівчинка швидко підвела голову.

Перед нею стояв Коля і теж дивився на її руку.

— Цікаво, — повторив він, — як ти тепер потиснеш руку письменникові. До речі, він уже прийшов і сидить в учительській. Усі зібралися. Олександра Іванівна послала мене покликать тебе.