Секунду Таня стояла нерухомо, і очі її, що тільки-но з такою цікавістю дивилися в дзеркало, тепер виражали страждання.

Дивно, як їй не щастить!

Вона подала Колі квіти. Їй хотілося сказати: «Візьми у мене й це. Нехай їх подарує Женя. Адже і в неї добра пам'ять».

І він узяв би ці квіти і, можливо, посміявся б разом із Женею.

Таня рвучко одвернулась од Колі і побігла поміж рядами дитячих шуб, що супроводили її, немов шеренга нерухомих свідків. В умивалці вона знайшла воду. І вилила її всю, до останньої краплини.

Таня терла руку піском, але все-таки рука була чорна.

«Коля все одно скаже! Він скаже Олександрі Іванівні. Розповість Жені, всім».

Отже, вона сьогодні не вийде на сцену, не віддасть квіти і не потисне руку письменникові.

Дивно, як їй не щастить з квітами, до яких так прив'язане її серце. То вона віддає їх хворому хлопчикові, а той виявляється Колею, і зовсім їх не слід було віддавати йому, хоча то й були звичайні лілії. І тепер — ці ніжні квіти, що ростуть тільки в хаті! Опинилися б вони в руках іншої дівчинки — скільки чудових і красивих історій могло б з ними статися! А вона повинна од них відмовитися.

Таня струсила краплини води з руки і, не витираючи її, попленталася з роздягальні, вже нікуди не поспішаючи. Тепер однаково!

Вона піднялась сходами, що були оббиті мідною смужкою, і пішла коридором, поглядаючи у вікна, чи не побачить на подвір'ї свого дерева, яке іноді розважало її. Але і його не було. Воно росло не тут, воно росло під іншими вікнами, з другого боку. А по цей бік, перетинаючи їй дорогу, йшов письменник. Таня побачила його, відірвавшись на секунду од вікна.

Він ішов швидко. У брезентових чоботях, без шуби, в довгій кавказькій сорочці з високим коміром, підперезаній вузьким ремінцем. На потилиці блищало сиве волосся, блищав срібний пасок, і ґудзиків на його довгій сорочці було просто не злічити.

Ось-ось він поверне за ріг коридора до вчительської і назавжди зникне від Тані.

— Товаришу письменник! — крикнула вона у розпачі.

Він зупинився. Потім оббрнувся, як на пружині, і пішов назад, їй назустріч, розмахуючи руками і зморщивши лоба, наче хотів наперед зрозуміти, що потрібно цій дівчинці. Чи не квіти принесла вона йому? Як багато, як часто приносять йому квіти! Він навіть не подивився на них.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий?

Він нахилився до неї.

— Ні, скажіть, добрий ви? — благально повторила Таня і повела його за собою в глибину безлюдного коридора.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий? — втретє повторила вона.

Що він міг відповісти на це?

— Але що ти хочеш?

Якщо ви добрий, то прошу вас, не подавайте мені руки.

— Хіба ти зробила щось погане?

— Ні, не те! Я не те хотіла сказати, я повинна подарувати вам квіти, коли ви закінчите читати, і подякувати від імені всіх піонерів. Ви подасте мені руку. А як я подам вам свою? Зі мною сталося нещастя. Гляньте.

І вона показала йому свою руку — худу, з довгими пальцями, вимазану чорнилом.

Він сів на підвіконня і зареготав, притягнувши Таню до себе.

Його сміх вразив дівчинку більше, ніж голос, — він був ще тонший і дзвенів.

Таня подумала:

«Він, мабуть, добре співає. Але чи зробить він те, про що я прошу?»

— Я зроблю так, як ти просиш, — сказав письменник.

І пішов, усе ще всміхаючись і якось по-своєму розмахуючи руками.

Це була весела хвилина в його довгій подорожі. Вона розважила його, і на сцені він був теж веселий. Сів ближче до дітей і почав читати, не дочекавшись, поки ті перестануть кричати. Школярі замовкли. Таня, що сиділа близько, весь час вдячно слухала його. Він читав їм про те, як син прощався з батьком, — це було дуже сумне прощання, але кожен ішов виконувати свій обов'язок. І дивно: тонкий голос письменника, що так вразив Таню, у його книзі був інший. В ньому тепер було чути мідь, дзвін сурми, на який відлунює каміння, — всі звуки, які Таня любила більше, ніж звуки струни, що дзвенить від удару пальців.

Ось він закінчив. Навколо кричали й плескали, а Таня не наважувалася вийняти руки з кишені светра, вив'язаного з грубої вовни. Квіти лежали у неї на колінах.

Дівчинка дивилася на Олександру Іванівну, дожидаючи знака.

Нарешті всі замовкли, письменник відійшов од столу, закрив свою книгу. Олександра Іванівна ледь помітно кивнула Тані.

Дівчинка збігла сходинками, не виймаючи руки з кишені. Швидко підійшла до письменника, потім пішла повільніше, зупинилась. А він дивився в її блискучі очі і навіть не поворухнувся.

«Він забув, — подумала Таня. — Що тепер буде?» її аж мороз пройняв.

— Від імені всіх піонерів і школярів… — сказала вона слабким голосом.

Ні, він не забув. Він їй не дав закінчити; широко розкинувши руки, підбіг до неї, закрив її від усіх і, взявши квіти з її міцно стиснутої руки, поклав на стіл. Потім обняв дівчинку, і разом вони зійшли зі сцени до залу. Письменник нікому не давав доторкнутися до Тані, аж поки їх з усіх боків не оточили діти.

Маленьке дівчатко йшло перед ними й кричало:

— Дядю, ви живий письменник, справжній чи ні?

— Живий, живий, — казав він.

— Я ніколи не бачила живого. Я думала, що він зовсім не такий.

— А який же?

— Я думала, товстий.

Він сів перед дівчинкою навпочіпки і потонув серед дітей, як у траві. Вони мацали його, гомоніли навкруги, і ніколи найгучніша слава не співала йому так солодко у вуха, як цей страшний крик, що оглушав його.

Він на секунду прикрив очі рукою.

А Таня стояла поряд, майже торкаючись його плеча. Раптом вона відчула, що хтось намагається вийняти її руку, заховану глибоко у кишеню. Це Коля вхопив її за кисть і щосили тягнув до себе. Дівчинка пручалася, згинаючи лікоть, поки рука не ослабла. Коля витяг її з кишені, але не підняв угору, як на те чекала Таня, а міцно стиснув.

— Таню, — сказав він тихо, — я так боявся за тебе! Я думав, що з тебе сміятимуться. А ти молодець! Не сердься на мене, не сердься, прошу тебе. Мені так хочеться танцювати з тобою на шкільній ялинці!

Ні звичайної посмішки, ні впертості не почула вона у його словах.

Він поклав руку їй на плече, ніби веселий танок уже почався, наче вони вже кружляють.

Дівчинка зашарілася, збентежено дивлячись на Колю. Ніжна усмішка освітила її обличчя, наповнила очі, губи. Тепер вона нічого не боялася і теж підняла руку. Вона зовсім забула про свої образи, і кілька секунд її замазана худа рука лежала на його плечах.

Раптом Філько обняв обох, допитливо глянув на Таню, глянув на Колю. Його безтурботне обличчя цього разу не виражало радості.

— Помирилися, значить, — голосно сказав він.

Таня відсмикнула руку з Колиного плеча.

— Що ти верзеш дурниці, Філько! — сказала вона, ще більше червоніючи. — Він просто звернувся до мене з проханням, щоб я запросила його до себе завтра на свято. Але я не запрошую. А втім, нехай приходить, якщо вже він так бажає цього.

— Так, так, — тихенько зітхнув Філько, — завтра Новий рік, я пам'ятаю — це твоє свято. Я прийду до тебе з батьком, він питав мене: можна?

— Приходь, — квапливо відповіла Таня. — Можливо, у мене буде весело. Приходь, — сказала вона й Колі, торкнувшися його рукава.

Філько силоміць протиснувся між ними, а слідом ринув натовп і широкою рікою роз'єднав їх.

Новорічна ніч приходила в місто завжди тиха, без хуртовин, і небо в цю ніч іноді було чисте, іноді з тонкою млою, що спалахувала від кожного мерехтіння зірок. А трохи вище за цю млу, над нею, у величезному, на півнеба, колі, ходив своїм шляхом місяць.

Цю ніч Таня любила більше, ніж найтеплішу ніч влітку. Цієї ночі їй дозволяли не спати. Це було її свято. Щоправда, вона народилася не в саму ніч під Новий рік, а раніше, але чи має це значення! Свято є свято, якщо воно твоє і якщо навколо тебе також радіють. А цієї ночі в місті ніхто не спав. Сніг з тротуарів скидали на дорогу, і ходили один до одного в гості, і серед ночі лунали пісні, і рипів під ногами сніг.