— Гарварду? Нащо, тату? — запитала мама, підійшовши і ставши за спиною в Міррен.

Дідусь усміхнувся.

— Можливо, щоб заснувати студентський центр. Тоді б на його фасаді написали моє ім’я. — Він підштовхнув Ґета ліктем. — Як його краще назвати, молодий чоловіче, а?

— «Гарріс Синклер Хол»? — ризикнув запропонувати Ґет.

— Фе. — Дідусь похитав головою. — Ми вигадаємо щось краще. Джонні?

— «Центр соціалізації імені Синклера», — видав Джонні, запихаючи до рота цукіні.

— Соціалізації та закусок, — втрутилась Міррен. — «Центр соціалізації та закусок імені Синклера».

Дідусь бахнув рукою по столу.

— Звучить добре. Не науково, але поважно. Ви мене переконали. Завтра ж зателефоную Тетчеру. Моє ім’я буде на улюбленій будівлі кожного студента.

— Перш ніж її побудують, тобі доведеться померти, — зауважила я.

— Справді. Але хіба, ставши студентами, ви не пишатиметеся тим, що там написане моє прізвище?

— Ти не помреш раніше, ніж ми вступимо до коледжу, — запевнила Міррен. — Ми цього не допустимо.

— О, ну якщо ви наполягаєте. — Дідусь поцупив з тарілки Міррен шматочок хвоста лобстера і з’їв його.

Ми так легко піймалися — Міррен, Джонні та я, — відчувши престиж того, що він уявляв нас у Гарварді, відчувши незвичайність того, що він зважає на нашу думку і сміється з наших жартів. Саме так дідусь завжди ставився до нас.

— Тату, це не смішно, — обірвала його мама. — Ще й дітей у це втягнув.

— Ми не діти, — сказала я їй. — Ми розуміємо, про що йдеться.

— Ні, не розумієте, — відповіла вона, — інакше б не жартували з ним так.

Святковий дух за столом якось раптом розвіявся. Навіть малеча принишкла.

Керрі жила з Едом. Вони скуповували витвори мистецтва, які з часом могли виявитися цінними. Або не виявитися. На кошти зі свого трасту Керрі відкрила магазин прикрас і тримала його кілька років, поки він не прогорів. Ед заробляв гроші і підтримував її, але власного доходу Керрі не мала. І вони були не одружені. Їхня квартира належала йому, а їй — ні.

Бесс сама виховувала чотирьох дітей. У неї були певні кошти з її трасту, як у мами і Керрі, але, коли вона розлучилася, будинок залишився Броді. Вона не працювала, відколи одружилася, а до цього була лише помічницею в журнальному видавництві. Бесс жила з трастових коштів, і вони добігали кінця.

Нарешті, мама. Бізнес із розведення собак приносив не так уже й багато, а тато хотів, щоб ми продали будинок у Бурлінґтоні, аби він міг забрати половину. Я знала, що мама, власне, теж живе з трастових коштів.

Ми.

Ми жили з трастових коштів.

І це не могло тривати вічно.

Отже, коли дідусь сказав, що, можливо, залишить свої гроші Гарварду на студентський центр, і попросив нашої поради, він не обговорював з родиною свої фінансові плани.

Він погрожував.

КІЛЬКА ВЕЧОРІВ ПО ТОМУ. Коктейльна година в Клермонті. Вона починалася о шостій чи о пів на сьому — залежно від того, коли люди добрідали до великого будинку на пагорбі. Куховарка приготувала вечерю і виставила на стіл лососевий мус із маленькими борошняними крекерами. Я пройшла повз неї і витягла з холодильника пляшку білого вина для тіток.

Ґет, Джонні та Міррен змусили малечу, яка цілий день пробула на великому пляжі, прийняти душ та перевдягтися у Ред-Ґейті, де були вуличні душові кабінки.

Мама, Бесс і Керрі сиділи навколо журнального столика в Клермонті.

Я принесла келихи для тіток, коли саме зайшов дідусь.

— Отже, Пенні, — сказав він, наливаючи собі бурбону з карафи на буфеті, — як вам з Кейді живеться цього року в Уїндермірі, зважаючи на зміну обставин? Бесс хвилюється, що вам самотньо.

— Я такого не казала, — заперечила Бесс.

Керрі звузила очі.

— Казала-казала, — відповів дідусь.

Жестом він звелів мені сісти.

— Ти говорила про п’ять спальних кімнат. Про відремонтовану кухню і про те, що Пенні тепер сама і їй усе це не потрібно.

— Ти таке казала, Бесс? — Мама затамувала подих.

Бесс не відповіла. Вона кусала губу і дивилася у вікно.

— Нам не самотньо, — повторила мама дідусеві. — Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?

Дідусь із усмішкою перевів на мене погляд.

— Тобі там добре, Кейденс?

Я знала, що слід відповісти: «Мені там дуже добре, фантастично добре. Я люблю Уїндермір, тому що ти збудував його спеціально для мами. Я хочу виховувати там своїх дітей та дітей своїх дітей. Ти такий неперевершений, дідусю. Ти наш патріах, і я вклоняюся тобі. Наша родина найкраща в Америці».

Не такими словами. Але мама очікувала, що я допоможу їй зберегти будинок, сказавши дідусеві, що він — велика людина, що він — запорука нашого щастя, а також нагадавши йому, що я — майбутнє родини. Синклери всієї Америки увічнять нас, високих, білих, вродливих і заможних, якщо тільки він дозволить нам з мамою лишитися в Уїндермірі.

Передбачалося, що я маю дати дідусеві відчуття контролю, коли його світ похитнувся через смерть бабусі. Я мала благати його, підлещуючись, і не зважати на агресію в його запитанні.

Мама з сестрами залежали від дідуся і його грошей. У них була найкраща освіта, тисячі можливостей, тисячі зв’язків, а вони врешті-решт виявилися неспроможними забезпечити себе.

Ніхто з них не зробив у житті нічого корисного. Нічого необхідного. Нічого відважного. Вони досі були маленькими дівчатками, які намагалися завоювати прихильність татка. Він був їхнім усім — хлібом і маслом, молоком і медом.

— Він завеликий для нас, — сказала я дідусеві.

Коли я йшла з кімнати, усі мовчали.

МИ З МАМОЮ мовчали, ідучи з вечері назад в Уїндермір. Щойно двері зачинилися за нами, вона повернулася до мене.

— Чому ти не заступилася за мене перед дідусем? Хочеш, щоб ми втратили будинок?

— Він нам не потрібен.

— Я вибрала фарбу, кахлі. Прикріпила той прапор з тераси.

— Тут п’ять спальних кімнат.

— Ми думали, що в нас буде більша родина. — Мамине обличчя напружилося. — Але склалося інакше. Це не означає, що я не заслуговую на цей будинок.

— Міррен та її брати і сестри могли б скористатися нашими кімнатами.

— Це мій будинок. Ти ж не будеш очікувати, що я віддам його Бесс лише тому, що в неї забагато дітей, і тому, що вона пішла від чоловіка. Ти ж не вважаєш, що це нормально, якщо вона просто вирве його в мене. Це наш дім, Кейденс. Ми маємо дбати про себе.

— Ти взагалі себе чуєш? — крикнула я у відповідь. — У тебе є трастовий фонд!

— А це тут до чого?

— У деяких людей взагалі нічого немає. А у нас є все. Єдиною з нас, хто витрачав гроші на благодійність, була бабуся. Тепер її нема, і все, що вас хвилює, — це її перли, і прикраси, і нерухомість. Ніхто не намагається вкласти її гроші в добро. Ніхто не намагається зробити світ кращим.

Мама встала.

— Ти сповнена зневаги, так? Думаєш, що розумієш життя набагато краще за мене. Я чула, що каже Ґет. Чула, як ти ковтаєш кожне його слово, ніби ложку морозива. Але ти не сплачувала рахунків, не будувала власної родини, не мала майна, не бачила світу. Ти навіть не знаєш, про що говориш, але тільки те й робиш, що судиш усіх.

— Ти руйнуєш цю родину лише тому, що вважаєш, наче заслуговуєш на найкращий будинок.

Мама підійшла до сходів.

— Завтра ти повернешся в Клермонт. Розкажеш дідусеві, як любиш Уїндермір. Запевниш, що хочеш, аби твої діти проводили там літні канікули. Ти скажеш йому це.

— Ні. Ти мусиш усе пояснити йому. Заявити йому, щоб припинив маніпулювати вами. Він поводиться так лише тому, що сумує за бабусею. Хіба ти не можеш йому допомогти? Або знайти роботу, щоб не залежати від його грошей? Або віддати будинок Бесс?

— Слухай мене уважно, дівчинко… — Мамин голос відлунював сталлю. — Ти підеш і поговориш з дідусем про Уїндермір, інакше я відправлю тебе до тата в Колорадо до кінця літа. Клянуся, я зроблю це завтра. Щонайперше — відвезу тебе в аеропорт. І більше ти не побачиш свого хлопця. Ясно тобі?