Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.

— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.

— За що ти ненавидиш себе?

І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.

— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.

Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?

Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?

Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.

— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.

— Я кохаю тебе, — каже він.

Ми обіймаємося і довго цілуємося.

Біль розсіюється, але не повністю.

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.

Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.

Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.

З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.

Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.

Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.

Він бачить «Лего» і хитає головою.

— Для твого тунця, — пояснюю я. — Тепер у тебе достатньо деталей.

— Я не буду його збирати, — каже він.

— Чому?

— Забагато роботи. Віддай Віллу.

— Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?

— Я йому повернув. Малий за ними сумував, — додає Джонні. — Він дуже зрадіє ще одному набору.

Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.

TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.

— Ви куди? — питаю я.

— Попливемо на мис, на наше місце, — каже Джонні. — Ми вже це робили.

— Кейді не можна з нами, — застерігає Міррен.

— Чому? — питає Джонні.

— Через її голову! — кричить на нього Міррен. — Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?

— Чого ти верещиш? — горлає у відповідь Джонні. — Ти тут не начальник!

Чому вони не хочуть брати мене із собою?

— Ходімо з нами, — каже Ґет. — Нічого страшного, якщо вона піде.

Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.

Я не хочу відділятися від них. Ніколи.

Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним — скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.

У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік — вони прихопили із собою полотняну сумку, — але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.

Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.

— Що ви робите?

— Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! — кричить у відповідь Джонні.

Його голос відлунюється. Ґет сміється.

— Ні, правда, — кажу я.

— Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.

— Не повно.

— Навіть забагато.

— Ой, припиніть. Я лізу до вас.

— Ні, не треба! — заперечує Міррен.

— Джонні заманив мене, — кажу я. — Тепер я мушу.

Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.

— Припини, — повторює Міррен. — Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.

— Чому ж тоді ти пішла? — запитую я. — Ти полізеш?

— Я стрибала минулого разу, — зізнається Міррен. — Одного разу достатньо.

— Вони стрибатимуть?

Це видається неможливим.

— Зупинись, Кейді. Це небезпечно, — попереджає Ґет.

І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.

Я кричу.

Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.

— Ненормальний! — волаю я.

Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається — щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.

— Вони ідіоти, — каже Міррен.

Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.

— Не треба, Кейді, — говорить Ґет. — Будь ласка, ні.

— Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.

Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.

— Я хочу додому, — мовить вона стривожено. — Мені погано.

— Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! — кричить Джонні. — Не треба було тебе брати.

— Я не інвалід, — заперечую я. — Я вмію плавати.

— Справа не в тому, це… погана ідея.

— А чому для вас це хороша ідея, а для мене — погана? — огризаюся я.

Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.

— Ми зробили дурість, — каже Ґет.

— Повипендрювалися, — додає Джонні.

— Спустися, будь ласка, — благає Міррен крізь плач.

Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.

— Завжди роби те, чого боїшся! — вигукую я.

— О, це тупий девіз, — каже Міррен. — Я вже казала тобі.

Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.

Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.

Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.

Я заплющую очі і стрибаю.

Удар об воду — як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно, і

я бачу підвалини острова Бічвуд, і

мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.

А потім я виринаю, я знову дихаю.

Я в нормі,

з головою все добре,

нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.

Усе гаразд,

я жива.

Я пливу до берега.

ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.