Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.
— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.
— За що ти ненавидиш себе?
І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.
— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.
Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?
Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?
Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.
— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.
— Я кохаю тебе, — каже він.
Ми обіймаємося і довго цілуємося.
Біль розсіюється, але не повністю.
Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.
Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.
Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.
З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.
Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.
Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.
Він бачить «Лего» і хитає головою.
— Для твого тунця, — пояснюю я. — Тепер у тебе достатньо деталей.
— Я не буду його збирати, — каже він.
— Чому?
— Забагато роботи. Віддай Віллу.
— Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?
— Я йому повернув. Малий за ними сумував, — додає Джонні. — Він дуже зрадіє ще одному набору.
Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.
TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.
— Ви куди? — питаю я.
— Попливемо на мис, на наше місце, — каже Джонні. — Ми вже це робили.
— Кейді не можна з нами, — застерігає Міррен.
— Чому? — питає Джонні.
— Через її голову! — кричить на нього Міррен. — Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?
— Чого ти верещиш? — горлає у відповідь Джонні. — Ти тут не начальник!
Чому вони не хочуть брати мене із собою?
— Ходімо з нами, — каже Ґет. — Нічого страшного, якщо вона піде.
Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.
Я не хочу відділятися від них. Ніколи.
Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним — скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.
У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік — вони прихопили із собою полотняну сумку, — але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.
Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.
— Що ви робите?
— Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! — кричить у відповідь Джонні.
Його голос відлунюється. Ґет сміється.
— Ні, правда, — кажу я.
— Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.
— Не повно.
— Навіть забагато.
— Ой, припиніть. Я лізу до вас.
— Ні, не треба! — заперечує Міррен.
— Джонні заманив мене, — кажу я. — Тепер я мушу.
Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.
— Припини, — повторює Міррен. — Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.
— Чому ж тоді ти пішла? — запитую я. — Ти полізеш?
— Я стрибала минулого разу, — зізнається Міррен. — Одного разу достатньо.
— Вони стрибатимуть?
Це видається неможливим.
— Зупинись, Кейді. Це небезпечно, — попереджає Ґет.
І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.
Я кричу.
Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.
— Ненормальний! — волаю я.
Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається — щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.
— Вони ідіоти, — каже Міррен.
Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.
— Не треба, Кейді, — говорить Ґет. — Будь ласка, ні.
— Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.
Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.
— Я хочу додому, — мовить вона стривожено. — Мені погано.
— Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! — кричить Джонні. — Не треба було тебе брати.
— Я не інвалід, — заперечую я. — Я вмію плавати.
— Справа не в тому, це… погана ідея.
— А чому для вас це хороша ідея, а для мене — погана? — огризаюся я.
Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.
— Ми зробили дурість, — каже Ґет.
— Повипендрювалися, — додає Джонні.
— Спустися, будь ласка, — благає Міррен крізь плач.
Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.
— Завжди роби те, чого боїшся! — вигукую я.
— О, це тупий девіз, — каже Міррен. — Я вже казала тобі.
Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.
Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.
Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.
Я заплющую очі і стрибаю.
Удар об воду — як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,
вниз на кам’янисте дно, і
я бачу підвалини острова Бічвуд, і
мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.
А потім я виринаю, я знову дихаю.
Я в нормі,
з головою все добре,
нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.
Усе гаразд,
я жива.
Я пливу до берега.
ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.