Пам’ятаю, як ми сміялися та цілувалися. Пригадую, як розповідала йому якусь історію — йому вона взагалі смішною не здалася. Пам’ятаю, що засмутилася. Потім пригадую, як ми кричали одне на одного, як я побігла всередину, розлючена тим, що він зовсім не квапився мені допомогти.

Ось таким чином виглядає моя сповідь:

— Коли вранці я прокинулася, спустилася на перший поверх. Він зі мною не розмовляв, навіть не дивився в мій бік. Мені довелося благати, щоб він розповів мені, що я накоїла. Я постійно вибачалася. Відчайдушно панікувала. Не можу пояснити чому, розумію все безглуздя, однак якщо не пам’ятаєш, що накоїв, розум силоміць заповнює прогалини, й у голову лізуть найжахливіші припущення…

Камаль киває головою.

— Можу уявити. Продовжуйте.

— Тож, урешті-решт, щоб я стулила пельку, він мені розповів. Виявляється, я образилася на якісь його слова і настирливо це йому пригадувала: дратувала та поводилася як стерво, і все не заспокоювалася. Він намагався якось зупинити мене: поцілунками та вмовляннями, однак я не сприймала його намагань. І тоді він вирішив залишити мене, пішов нагору спати — тоді все й сталося. Я кинулася на нього з ключкою для гольфа, намагалася знести йому голову. На щастя, схибила. Тільки відбила штукатурку від стіни.

Камаль навіть бровою не ворухнув. Він навіть не приголомшений. Просто киває.

— Тож вам тепер відомо, що сталося, однак ви не повною мірою це відчуваєте, я правий? Ви бажали б самі все пригадати, побачити те, що сталося, пережити, заради того, щоб, як ви самі висловилися, ці спогади належали вам? І лише тоді ви б відчули відповідальність повною мірою?

— Можливо… — я знизую плечима. — Так, я хочу сказати, що частково ви маєте рацію. Але річ не тільки в цьому. Це сталося пізніше, набагато пізніше — за кілька тижнів, можливо, місяців після того випадку. Я постійно згадувала той вечір. Щоразу, коли проходила повз дірку в стіні, думала про те, що сталося. Том пообіцяв усе полагодити, проте так і не виконав своєї обіцянки. А я не хотіла на нього тиснути. Одного дня я стояла в коридорі — настав вечір, я саме виходила зі спальні й зупинилася, тому що пригадала. Я сиджу на підлозі, притиснувшись спиною до стіни, ридаю без зупинки, Том стовбичить наді мною, благає заспокоїтися, ключка для гольфа лежить біля моїх ніг на килимі, і я відчуваю це, відчуваю. Я налякана! Мої спогади не відповідають дійсності, тому що я не відчуваю ані злості, ані несамовитої люті. Я пам’ятаю страх.

Я розмірковую над словами Камаля: про повернення на місце скоєння злочину; тож натомість повернення додому я прямую у Вітні, натомість швидко пробігти повз тунель — повільно та обережно крокую прямісінько в його черево. Торкаюся долонями холодної шершавої цеглини на вході, заплющую очі, проводжу долонею по стіні. Нічого. Жодних спогадів. Розплющую очі, оглядаюся. На дорозі дуже тихо: одна-єдина жінка прямує в мій бік за сотню метрів від мене, більше нікого та нічого. Ані автівки, ані галасливих дітлахів, лише на великій відстані ледь чутно виття сирени. Сонце ховається за хмару, мені стає прохолодно, я завмираю на вході, мені несила рухатися далі. Повертаюся, щоб піти геть.

Жінка, яка лише мить тому прямувала до мене, повертає за ріг, вона кутається в темно-синє пальто, мимохідь кидає на мене погляд — ось тоді на мене і наринуло. Жінка… синє… особливості освітлення. І я пригадую: Анна. Вона в синій сукні з чорним паском, вона віддалялася від мене, крокувала швидко, майже так само, як намагалася втекти вчора, тільки цього разу вона озирнулася, озирнулася через плече й раптом заклякла. Біля неї зупинилася автівка — червона автівка. Автівка Тома. Вона нахилилася поговорити з ним крізь вікно, потім прочинила двері, сіла, автівка від’їхала.

Я пригадую це. Того суботнього вечора я також тут стовбичила, біля входу в тунель, дивилася, як Анна сідає в автівку Тома. Тільки такого не може бути! Я помиляюся, тому що такі спогади безглузді. Том поїхав на автівці мене розшукувати. Анна залишилася вдома, а не поїхала з ним. Так мені розповіли в поліції. Мої спогади не мають сенсу: і хоч криком кричи від роздратування! Через марність власної пам’яті. Неспроможність зрозуміти.

Перетинаю вулицю, крокую ліворуч Бленгейм-роуд. На мить зупиняюся під деревами навпроти номера двадцять три. Вхідні двері пофарбовано іншим кольором. Коли я тут мешкала, вони були темно-зелені, тепер — чорні. Не пригадую, щоб раніше це помічала. Я надавала перевагу зеленому кольору. Цікаво, а що змінилося всередині? Певна річ, дитяча кімната, однак чи вони досі сплять у нашому ліжку? Невже вона залишає власну помаду перед дзеркалом, яке ще я вішала? Чи перефарбували кухню? Чи залагодили ту дірку в стіні в коридорі нагорі?

Мені кортить перейти на протилежний бік вулиці, постукати в двері, пофарбовані чорним. Кортить поговорити з Томом, спитати про той вечір, коли зникла Меґан. Бажаю спитати його про вчорашнє, коли ми сиділи в автівці і я поцілувала його долоню. Хочу спитати, що він відчував. Натомість я ще на мить залишаюся під деревами, дивлюся на вікно колишньої власної спальні, доки відчуваю, як очі жалять сльози, і розумію — час йти.

Анна

Вівторок, 13 серпня 2013

Сьогодні вранці спостерігала, як Том збирається на роботу: вдягає сорочку з краваткою. Він виглядав дещо відстороненим, напевно, подумки прокручував розклад на сьогоднішній день: зустрічі, перемовини, з ким, про що, де. Я приревнувала. Вперше за увесь час я по-справжньому позаздрила цій розкоші, коли вдягаєшся, виходиш із дому, цілий день кудись поспішаєш, досягаєш мети — і все задля того, щоб отримати зарплатню.

Мені не роботи бракує — я працювала агентом із нерухомості, а не нейрохірургом (вочевидь, агент із нерухомості не та професія, про яку мрієш змалечку) — однак мені, відверто кажучи, подобалося розгулювати по-справжньому розкішними будинками, коли поряд немає їхніх власників, торкатися мармурових поверхонь, потайки зазирати хоч одним очком у вбудовані шафи. Раніше я намагалася уявити, яким би було моє життя, якщо б я мешкала в такому будинку, якою б людиною я була. Я чудово усвідомлюю, що немає роботи важливішої за виховання дитини, але вся проблема в тому, що за неї не платять. А на цю мить мене дуже хвилює матеріальний стан нашої родини. Я хочу, щоб у нас було більше грошей, щоб ми мали змогу поїхати з цього будинку, переїхати з цієї вулиці. Усе дуже просто!

А можливо, дещо й складніше. Після того як Том пішов на роботу, я сіла за кухонний стіл й почала з боєм годувати Еві сніданком. Присягаюся, ще два місяці тому вона з з’їла б усе, що я приготувала. А тепер вона погоджується їсти лише полуничний йогурт. Розумію, що така поведінка цілком природна. Я продовжую себе в цьому переконувати, водночас намагаючись дістати яєчний жовток у себе з волосся і, плазуючи підлогою, прибрати ложки та перекинуті чашки. Постійно себе переконую, що така поведінка цілком природна.

Однак, коли, врешті-решт, ми закінчили снідати й вона весело гралася сама із собою, я на хвильку даю волю сльозам. Я дуже рідко дозволяю собі рюмсати, і тільки коли Тома немає поряд, лише кілька хвилин, щоб випустити пару. І саме тоді, коли я вмивалася, помітила, який утомлений маю вигляд, у незрозумілих цятках, якась спаплюжена, до біса жахлива! І знову в мене з’явилося те саме відчуття: потрібно причепуритися, вдягнути сукню, високі підбори, зробити феном зачіску, нафарбуватися, пройтися вулицею, щоб на мене оберталися чоловіки.

Мені бракує роботи, але водночас мені бракує того, що ця робота мені дарувала в останній рік, коли я чимало заробляла, коли познайомилася з Томом. Мені бракує відчуття того, що я коханка.

Як же я цим насолоджувалася! Мені насправді подобався мій статус. Ніколи не страждала від відчуття провини. Тільки вдавала, що його зазнаю. Змушена була перед своїми заміжніми подружками, перед тими, хто жив у постійному страху через зухвалу гувернантку чи то привабливу, веселу дівчину-колежанку, яка вміє просторікувати про футбол та півжиття проводить у спортзалі. Тож я була змушена запевняти їх, що почуваюся жахливо, що, певна річ, мені шкода його дружину, що ніколи сама до цього не прагнула, ми одразу ж закохалися — що вдієш?