- Хтось помер? – Лагідно запитала я.

- Ні. – Сердито відповів він.

- День тільки почався в вашому тихому містечку – подав голос Адам.

- Тебе не має на моєму радарі життя – рявкнув Ілля і переключився на мене.

- Ти , щось вияснила?

- Ага. Ну по-перше я пересолила кашу, а по-друге…

- Дурники ганяєш ? – Присоромив мене Ілля.

- Мене поки що світ зводе з розуму. І як жити далі я не знаю. Я просто в шоці.

- Ти ж це не серйозно?

- Аби ж то .

- Ладно, я просто заїхав подивитись як ти.

- Ну, злобна відьма вийде з пенсії і займеться пошуком вандалів.

- А нормальною мовою?

- Поспілкуюсь з людьми.

- Тільки будь обережна. Хоча, що я тобі говорю все одно зробиш по своєму.

- Добре. Я буду золотцем. – Ілля поїхав, а я в повній тиші допила чай. Роздумуючи з чого можна розпочати. Добре було б поговорити з розумними людьми. І від Єрмолаєва відпочити. А ідея чудова. Я взяла телефон і набрала номер, після якось важкого траурного ринг тону я почула.

- Злата.

- Привіт. Таміла хочу з тобою поговорити.

- Приїжджай. - І вона положила слухавку. Мовчання – залог таємничості. Я взяла ключі, а Адам легку куртку.

- Кудись зібрався?

- З тобою.

- Поясни навіщо тобі це потрібно?

- По-перше мені нудно, а по-друге все теж .

- Кепське пояснення. Але ти все одно поїдеш зі мною так? – Я взяла светра з вішалки і ми вийшли до машини. Йшов дощ, дрібний, монотонний і такий, що надовго. Я кинула Адамові ключі.

- То куди ми поїдемо?

- До чаклунки. Нічого не допомагає краще як гадання на кавовій гущі.

- Як скажеш. - Я забила в навігатор адресу. Їхати до Таміли десь 150 км. В обласний центр.

- Слідкуй за маячком. – Я закрила очі. І навіть якийсь час дрімала в дорозі.

- Ти що спиш?

- Намагаюсь, але ти заважаєш.

- Ну, ми ж партнери. Як Чіп і Дейл, як Скалі і Малдер. Може поділишся ходом своїх думок.

- Тебе, що нудить від самого себе?

- А ти прямо в образі злюки-відьми.

- Дивись на дорогу і їдь мовчки.

- З тобою було веселіше коли ти спала.

- Навіть не знаю як я це переживу. Хоча дай подумати….таки переживу. То може розкажеш, як ти став такою сволотою?

- Дай подумати…видно гени паршиві.

- Або ти обрав найгірше, що було…

- Чорт! Якого біса? - В його погляді було таке здивування, що я поглядом прослідкувала за ним. Попереду страшно кидаючись з однієї сторони в іншу їхав старий жигуль, зверху на багажнику якого був гроб. Я моргнула в надії, що мені це привиділось та жигуль якось дивно смикнувся і по дорозі покотилось колесо Єрмолаєв різко загальмував, машину по мокрій дорозі занесло і ми стукнулись в жигуль, гроб похилився, посунувся відрився і на лобове скло рухнув з тілом мерця, старим і худим дідусем. Я перевела погляд на Єрмолаєва. Він важко дихав і не кліпаючи дивився на тіло, що разом з гробом лежало на лобовому склі. Деякий час ми сиділи мовчки намагаючись прийти в себе від здивування, поки до машини не прибігли чоловік з жінкою з машини яких злетіла труна.

- Ні в біса собі поїздочка – якимось надтріснутим голосом сказав він дивлячись на мене. – У нас на лобовому труна з мерцем. – Як не розумній дитині пояснив він.

- Лишень труна з мерцем, нічого страшного – я повернула голову і подивилась на дідуся. – І схоже дідусь помер просто від віку. А волають біля нас схоже стурбовані родичі. Сварка і соковите матюччя яких схоже готові вже підняти і мертвого.

- Дурний у тебе гумор.

- Ага, буває , не весь стрес може перетравити і мій здоровий глузд. Ну, що вийдемо подивимося. – Власне і я була під сильним враженням бо говорила тихо і вкрай оптимістично. На дворі не зважаючи на дощ уже зібралися люди . Галас і крик були просто неймовірні. Усі волали на всих. Мовчали тільки я , Єрмолаєв і водій , що був за кермом нещасливої машини. Жінка з машини волала , що вона не багачка і у неї немає грошей на катафалк , є діти. Далі я вже перестала слухати всю цю маячню і вгледівши заправку потягла Єрмолаєва за собою.

- Пішли кави поп’ємо, поки вони вияснять хто винен і що робити. – На заправці було невелике кафе.

- Доброго дня! – Посміхнулась охайно одягнута офіціантка. – Щось замовите?

- Доброго дня! Можна борщ, рис котлету і компот.

- Ти збираєшся це їсти?

- Так, я голодна. – Я розплатилась і з підносом пішла до столу. Єрмолаєв зробив замовлення у вигляді чашки чаю.

- Блін, дурне містечко, дурна ситуація. – Пробурмотів він. Я жувала не маючи ні найменшого бажання говорити і відповідати на дурні запитання.

- Я теж не бачила, як перевозять труну на багажнику автомобіля, та вже побачила.

- Ага, так складаються наші справи.

- Так, то ж ми зараз поїмо, вип’ємо чай і поїдемо далі. Мені подобається, як тебе ще здатне здивувати життя. На жаль я це розучилась робити багато років тому. Так, що положивши руку на серце я можу сказати , що просто захоплююсь тобою і вважаю себе неповноцінною.

- Можеш не переживати. І так, мерці на лобовому мені не подобаються.

- Ясно. Ну, що готовий повернутись? – Єрмолаєв виглянув у вікно.

- Там, ще хтось ходить.

- Переховуватись вічно , ми також не зможемо. – Він неохоче піднявся та все ж пішов за мною слідом. Біля машини тяжко зітхав молодий хлопець.

- Здрастуйте! – Привіталась я.

- Це ваша машина ?

- Так. – Я дістала документи.

- Я сержант Найда Анатолій Петрович. Хотів перевірити…ну стосовно інциденту. Ви будете писати заяву?

- Ні.

- Ух, добре – з полегшенням зітхнув він . – Тоді я піду да?

- Так. Всього доброго. – І він швидко пішов. Я повернулась до Єрмолаєва. – В його погляді ще була якась смута.

- Я сяду за кермо. Добре? – І він без жодних суперечок сів поряд.

- Тебе так видовище мерця підбадьорило ? - Я нерозуміючий поглядом поглянула на нього. – Ну, ще вранці тобі було досить недобре.

- А. Ні, просто ти так виглядаєш, наче готовий відключитись в будь яку мить. А я хочу жити довго і бажано щасливо. Ще десь півгодини і ми будемо на місці.

- Тобі було страшно? – Не залишав він мене в спокої.

- Розумієш у мене трішки загальмована реакція. І я просто не встигла злякатись. А ти?

- Я не кожен день бачу таке. Правда з тобою я частіше таке бачу.

- Є певні ситуація на які ти не маєш впливу, тоді їх бажано прийняти.

- Ти так і робиш?

- Для того щоб жити довго я займаюсь спортом, дотримуюсь здорового способу життя, споживаю корисну їжу і намагаюсь не заводити ворогів. Для того щоб жити щасливо – я дотримуюсь приблизно того ж, не брати важкого в руки а дурного в голову.

- Видно тобі допомагає.

- Видно так. Ми до речі приїхали. – Будинок виглядав добротно. І майже так як я його пам’ятаю . До входу і дім вела стежина обабіч якої буйно цвіли квіти.

- І де ж курячі ніжки? – пробурмотів Єрмолаєв.

- Веди себе чемно, щось підказує мені, що козячі копитця тобі личити не будуть.

- Злата! – Вискочила мені на зустріч Таміла . В довгому чорному платті, з довгим чорним волоссям проникливими темно карими очима на блідому обличчі . Вона була вродлива і просто нереальна.

- Ні в чорта собі – почула я слабких видих Єрмолаєва.

- Видихни Єрмолаєв, ось так вдихнув, видихнув і будеш жити. – Таміла перевела свій погляд на нього деякий час розглядала його і розсміялась своїм мелодійним сміхом.

- То он як життя карти перетасовує. Усе, як я і казала - багатозначно додала вона.

- Мене наразі дещо інше турбує – поморщилась я.

- Я тобі дуже співчуваю. Ходімо в дім. – В будинку пахло травами, м’ятою, чебрецем, мелісою, липа і ще запах, який я ніяк не могла відрізнити.

- Я зараз чаю подам, такий , що бадьорить і заспокоює. Щось ви обоє якісь знервовані. Я так розумію дорога у вас була довгою.

- По дорозі нам на капот звалився мрець якого перевозили на багажнику – поскаржився Єрмолаєв.

- Хм, стає все чарівніше. Тримай. – Таміла простягла мені чашку духмяного чаю і поставила чашку біля Єрмолаєва , який на чашку підозріло дивився та в руки не брав.