− Ви принижуєте вашу невтомну старанність, − сказав я зі сміхом. − Можете називати це «фальшивим блиском», якщо хочете, але це було неповторне видовище − незрівнянне, неперевершене, єдине у своєму роді!

− І це дасть вам більше популярності, ніж ваша розрекламована книжка, − сказав він, пильно дивлячись на мене.

− Безсумнівно, − погодився я, − товариство воліє їжі й веселощів, а не літератури, якою б великою ця література не була. Доречі, де всі артисти, музиканти й танцівниці?

− Поїхали!

− Поїхали! − повторив я здивовано. − Уже! Боже мій! Чи вечеряли вони?

− Вони отримали все, що було потрібно, − сказав Лючіо трохи нетерпляче. − Хіба я не говорив вам, Джеффрі, що я все роблю або ґрунтовно, або ніяк?

Я глянув на нього: він усміхався, але очі його горіли похмуро й презирливо.

− Чудово! − мовив я безтурботно, не бажаючи його образити. − Але даю слово честі: для мене все це − ніби диявольське чаклування!

− Що саме? − спитав він незворушно.

− Усе! Танцівниці, слуги й пажі − адже їх мало бути двісті чи триста! Ці дивовижні театральні картини, ілюмінація, вечеря − все, кажу вам! І найдивніше те, що весь цей народ так швидко забрався геть!

− Гаразд, якщо під «диявольським чаклуванням» ви розумієте гроші, то маєте рацію, − сказав Лючіо.

− Але, безперечно, в деяких випадках навіть гроші не можуть забезпечити такої досконалості в найдрібніших деталях… − почав був я.

− Гроші можуть забезпечити все! − перервав він, і його могутній голос затремтів пристрастю. − Я вам це говорив давно. Це − гачок для самого диявола. Звісно, важко стверджувати, щоб диявол сам особисто цікавився золотом цього світу, але зазвичай він має схильність до товариства людей, які мають це золото, − можливо, тому, що він знає, як такі люди своє майно витрачають. Звичайно, я висловлююсь метафорично, але жодна метафора не перебільшує могутності грошей. Не довіряйте чеснотам чоловіка або жінки, доки ви не спробували купити їх за грубеньку суму! І для вас, мій любий Джеффрі, гроші зробили все, пам'ятайте про це! Ви самі нічого не зробили для себе!

− Важко сказати, що ви чемні зі мною, − сказав я, дещо ображений.

− Чому? Тому, що я говорю вам правду? Я вже помітив: більшість людей скаржиться на «нечемність», коли їм говориш правду. Ви нічого не зробили для себе і не маєте жодного наміру щось робити, хіба що… − і він засміявся, − хіба що піти зараз спати й бачити уві сні чарівну Сибіллу!

− Зізнаюсь, я втомився, − в мене вихопилося мимовільне зітхання. − А ви − хіба ні?

Він замислено дивився у вікно, милуючись нічним пейзажем.

− Я теж утомився, − повільно відказав він, − але я ніколи не зможу позбутися цієї втоми, бо я втомився від самого себе. І завжди погано сплю. Добраніч!

− Добраніч!

Я вже пішов був, але зупинився, озираючись на нього. Він повернув мені погляд, сповнений цікавості.

− Ну? − промовив він із питальною інтонацією. Я змусив себе посміхнутись.

− Я не знаю, що вам сказати, − хіба те, що я хотів би знати, хто ви є насправді. Я відчуваю, що ви говорили правду, стверджуючи, що ви не той, за кого видаєтеся.

Він надалі пильно дивився на мене.

− Оскільки ви виявили бажання, − поволі проказав він, − я обіцяю вам, що одного дня ви дізнаєтесь, хто я є насправді! Якщо ви дізнаєтесь, так буде краще для решти − для тих, хто шукає знайомства зі мною.

Я знову посунув до виходу.

− Дякую за всі ваші сьогоднішні клопоти, − сказав я спокійнішим тоном, − хоча ніколи не буду в змозі віддячити вам.

− Якщо хочете кому-небудь дякувати − дякуйте Богові за те, що цей день минув, − відповів він.

− Чому? − здивувався я.

− Чому? Бо життя тримається на волосинці; занепад суспільства − апогей нудьги та вульгарності, і ми повинні підносити подяку, якщо маємо бодай миттєвий порятунок від загального пияцтва й зубоскальства! А Бог дістає так мало подяк − приділіть йому хоча б одну, щиру, за благополучне завершення нинішнього дня!

Я засміявся, не вбачаючи в його словах нічого, крім звичної іронії.

У спальні на мене чекав Амієль, якого я відразу ж відіслав, сказавши, що не потребую його послуг, − настільки ненависним було мені його похмуре хитре обличчя. Утомлений, я швидко вклався у ліжко й заснув, і жоден пророчий сон не відкрив мені справжніх облич тих, хто справив бучне свято, на якому мене вважали за господаря.

ХХV

Минуло лише кілька днів після свята у Віллосмірі (газети ще не встигли описати всієї розкоші, продемонстрованої під час прийому), аж одного чудового ранку я, як колись великий поет Байрон, «прокинувся уславленим». Уславив мене не якийсь літературний твір, не якийсь героїчний вчинок, не якесь видатне політичне чи громадське досягнення, − о ні! Славою своєю я завдячував істоті чотириногій: Фосфор виграв дербі.

Мій румак майже голова в голову мчав із конем першого міністра, і протягом кількох секунд було невідомо, на чиєму боці фортуна; але коли обидва жокеї наблизились до мети, Амієль, чия сухорлява, тонка, одягнена в яскраво-червоний шовк постать наче припала до коня, пустив Фосфора несамовитим алюром; кінь буквально летів над землею і досяг призового стовпа, на ярд чи два випередивши свого суперника. Вибух схвальних вигуків сповнив повітря, і я зробився героєм дня − улюбленцем черні. Мене забавляла поразка міністра: він погано сприйняв такий удар. Я не цікавився політикою; ми не були знайомі особисто, і я ні на йоту не дбав про його почуття, але був задоволений − у дещо сатиричному розумінні − з того, що зненацька став людиною важливішою, ніж він, і то лише тому, що мій кінь переміг на дербі. Раніше, ніж я добре усвідомив, де перебуваю, мені вже було влаштовано зустріч із принцом Вельським, який потиснув руку та привітав мене; найшляхетніші аристократи Англії прагнули познайомитися зі мною, і я подумки глузував із цього вияву смаку й культури з боку «британських джентльменів». Вони натовпом оточили Фосфора, дикі очі якого утримували від фамільярного поводження; кінь мав такий вигляд, ніби щомиті був готовий знову бігти з тим самим успіхом та не меншим задоволенням. Темне, лукаве обличчя Амієля, його жорсткі тхорячі очі, здавалося, збуджували в більшості вельмож антипатію, але його відповіді на всі питання були незмінно точні, ввічливі та не позбавлені дотепності.

Для мене найдивовижніша суть усього полягала в тому, що я, Джеффрі Темпест, колись голодний письменник, потім мільйонер, нарешті став уславленим − тільки завдяки коневі, який виграв дербі; я досяг слави серед тих, кого торговці називають «освіченими та шляхетними»; це була саме та слава, що збуджує набридливі лестощі та безсоромне переслідування всіх дам напівсвіту, котрі бажають діамантів, коней та яхт в обмін на кілька заражених поцілунків із їхніх підмальованих вуст… І я стояв під зливою компліментів, усміхаючись та вдаючи неймовірне задоволення; я поводився привітно й чемно, однак у глибині душі я зневажав цих людей, цих хвалькуватих лицемірів, − зневажав їх із такою силою, що навіть сам дивувався.

Коли нарешті ми разом із Лючіо, який, як завжди, знав усіх і приятелював, здавалося, з усіма, пішли з верхогонів, він заговорив до мене таким м'яким, лагідним тоном, який я нечасто від нього чув.

− Попри все ваше самолюбство, Джеффрі, у вашій натурі є щось сильне й шляхетне, щось таке, що повстає проти брехні та підлоти. Чому ви не даєте волі цьому прагненню?

Я здивовано глянув на нього й засміявся.

− Не даю волі? Що ви цим хочете сказати? Чи не хочете ви, щоб я говорив у вічі цим хвалькам, що я знаю їхню справжню сутність? Щоб я давав зрозуміти брехунам, що розпізнаю їхні побрехеньки? Мій любий друже, якщо я так поводитимусь, товариство почне гарячкувати!

− Як би воно не гарячкувало, гарячішим від пекла не стане; зрештою, ви все одно не вірите в пекло, − зауважив він. − Алея не мав на увазі, щоб ви відверто ображали їх. Образлива відвертість − вияв не шляхетності, а глупства. Чинити шляхетно − краще, ніж говорити.