Я погодився з нею, однак якийсь тягар заліг у моєму серці: слова Сибілли нагадали мені про те, про що я волів би забути, − про її безвір'я.

Наступна картина, «Деспот», зображувала володаря на троні; біля його ніг плазували знедолені, простягаючи до нього худі руки в тяжкому благанні, − але він дивився вбік, ніби не помічаючи їх. Повернувши голову, він дослухався до шепоту свого радника й наперсника; останній, граційно вклоняючись, розсипав улесливі усмішки, але за спиною ховав кинджал, готовий будь-якої миті здійняти його на володаря.

Враження від цієї картини швидко перейшло у здивування і страх, коли завіса піднялася, щоб показати глядачам «Куточок пекла». Картина була справді оригінальною, оскільки жодною мірою не наслідувала узвичаєний спосіб зображення такого сюжету. Чорна глибока печера освітлювалась навперемін то крижаним сяйвом, то вогняними відблисками; величезні крижані сталактити спускалися згори, і бліде полум'я крадькома виривалося з-під низу; у пітьмі амбразури видніла темна постать чоловіка, який лічив золото або щось схоже на золото. Кожна монета, вислизнувши з його пальців, падала у вогонь. Урок легко було зрозуміти: пропаща душа сама готувала собі муки, з кожним порухом посилюючи власну вогненну агонію. Більшість глядачів захоплювалася цією картиною за рембрантівські ефекти світлотіні, але особисто я радів, коли завіса впала: щось у моторошному обличчі приреченого грішника нагадувало мені про трьох примар, що явились мені в ніч самогубства віконта Лінтона.

Картина «Насіння розпусти» зображувала молоду вродливу дівчину, що лежала в дезабільє на розкішній кушетці; у руках її був роман, назву якого було видно всім: це був твір низькопробного сучасного автора, добре знаний усім присутнім. На підлозі та стільцях були недбало розкидані інші книжки того самого ґатунку − титульні сторінки з назвами та іменами авторів були обернені до публіки.

− Яка смілива ідея! − сказала дама, що сиділа позаду від мене. − Цікаво, як би до цього поставилися всі ці письменники, якби вони були тут?

− Не думаю, що вони висловились би проти, − відповів її сусіда, приглушивши сміх. − Письменники такого штибу сприйняли б це як першокласну рекламу!

Сибілла невідривно дивилась на сцену; обличчя її зблідло, а вираз очей був дуже серйозним.

− Це правдива картина! − прошепотіла вона. − Джеффрі, вона нестерпно правдива!

Я не відповідав; я розумів, на що вона натякала, однак, на жаль, не підозрював, наскільки глибоко «Насіння розпусти» було посіяне в її власній душі і які плоди воно мало дати.

Завіса впала, але майже відразу піднялася, щоб показати нам «Його останню покупку». Перед нами постала розкішна сучасна вітальня, в якій перебувало близько десяти чоловіків у модних фраках; здавалося, вони щойно встали з-за картярського столу. Один із них, що мав вигляд марнотратника, зі злою посмішкою на обличчі вказував на свою «покупку» − прегарну жінку, вбрану в білу весільну сукню та прив'язану до високої колони, з якої, вишкіривши зуби, лукаво зиркала мармурова голова Силена. Руки полонянки було зв'язано діамантовими ланцюгами, талію її обвивав мотуз із перлів, широкий нашийник із рубінів стискав їй горло, і з голови до п'ят її було обплутано нитками з золота та коштовного каміння. Жінка виклично закинула назад голову вираз її обличчя був гордий і презирливий; тільки в очах її читався відчай і сором за своє поневолення. Той з-поміж чоловіків, кому вочевидь, належала ця біла рабиня, наче хизувався перед іншими таким вдалим придбанням; обличчя його товаришів відбивали хтивість, жорстокість, заздрість, глум і отупіння.

− Зразок модного шлюбу! − прокоментував хтось.

Я глянув на Сибіллу; вона була бліда, але посміхнулася, зустрівши мій запитливий погляд. Я згадав її слова про те, що віднині вона «навчилась кохати», і почуття розради теплотою обдало моє серце: тепер, мені здавалося, наш шлюб ґрунтувався не тільки на матеріальному розрахунку. Вона не була моєю «покупкою», вона була моїм коханням, моєю святинею, моєю царицею, − так думав я в своєму честолюбному безумстві.

Остання картина називалася «Віра та матеріалізм» і була гідним завершенням усієї серії. Зала поступово занурилась у морок, і завіса відкрила мальовничий морський пейзаж. Повний місяць кидав бліде світло на дзеркальні води, і одна з найпрекрасніших істот, яка може постати лише в уяві митця, на веселкових крилах, немов янгол, підносилась до небес; вона згорнула на грудях руки, тримаючи букет лілей, а її променисті очі були сповнені божественної радості, надії та любові. Удалині вчувалася чарівна музика, хор ніжних голосів співав про блаженство; небо і земля, море і повітря − все, здавалося, підтримувало Духа, який злітав дедалі вище, і всі ми спостерігали за його польотом із почуттям захвату і втіхи. Раптом ударив грім, сцена потемнішала, і почулося віддалене ревіння розгніваних хвиль. Блимнув червоний вогник − спершу слабо, потім яскравіше, − і показався Матеріалізм: у темряві білів людський скелет із вишкіреними зубами! Просто на очах скелет розсипався на шматки, і з уламків кісток, звиваючись, виповз довгий хробак; інший показався з очних западин черепа. У залі почувся шепіт непідробного жаху, публіка повставала з місць; один відомий професор, проштовхуючись повз мене, розсерджено пробуркотів:

− Для когось це, може, й забавно, але як на мене, це огидно!

− Так само, як і ваші теорії, шановний професоре! − пролунав голос Лючіо з нотками сміху. − Для когось вони, може, й забавні, а для когось огидні!

Мініатюрний театр знову осяяло яскраве світло.

− Даруйте мені, професоре, − глузував далі Лючіо, − але я поставив цю картину спеціально на вашу честь.

− О, справді? − прогарчав професор. − Я не поцінував вашої люб'язності!

− Але ж Матеріалізм цілком правдивий з наукового погляду, − заявив Лючіо, досі сміючись. − Віра з крилами, що радісно летить до нереального неба, − з наукового погляду хибна; хіба винам цього не говорили? Скелет і хробаки − ось ваш культ; хіба не це стверджує матеріалізм? Хіба не до цього всі ми йдемо? Однак деякі дами помітно зблідли. Як смішно: усі, наслідуючи моду та догоджаючи пресі, приймають матеріалізм як єдину віру − і водночас бояться природного кінця життя!

− Важко сказати, що ця остання картина мала веселий сюжет, − сказав лорд Ельтон, виходячи з театру з Даяною Чесней, яка довірливо повисла на його руці. − Вона далека від того, щоб бути святковою!

− Святкова для хробаків! − знову розсміявся Лючіо. − Лорде, міс Чесней, і ви, Темпесте з леді Сибіллою, ходімте знову до парку, подивитесь на мої мандрівні вогники!

Ця фраза збудила нову цікавість; публіка швидко звільнилася від трагічного враження після театральних мініатюр та посунула з будинку в сади; вона, іще галасливіша, ніж завжди, базікала та реготала. Уже стояли сутінки, і на відкритому газоні ми побачили незліченну кількість малих хлопчиків, одягнених у брунатне, які бігали з ліхтарями. їхні рухи були швидкі та зовсім безшумні; вони, немов гноми, стрибали та крутилися на клумбах, під кущами, уздовж доріжок і терас; багато хто влізав на дерева з мавпячою легкістю та спритністю; куди б вони не бігли, вони залишали за собою снопи яскравого світла. Невдовзі в усіх парках стояла така ілюмінація, якої не знали навіть у Версалі під час історичних свят; високі дуби та кедри перетворились на вогненні піраміди, на кожній гілці висіли лампи у вигляді зірок; до неба злітали ракети й розсипалися дощем із букетів, гірлянд та полум'яних стрічок. Червоні й блакитні блискучі смуги бігли по траві, і під захоплені оплески глядачів у саду заграли вісім кольорових вогнистих фонтанів. Тієї самої миті величезна золота куля повільно здійнялася в повітря й зависла над нами; з її козуба вилітали сотні пташок, наче виготовлених із коштовного каміння, та рої метеликів із вогнистими крильцями, які кружляли та потім зникали. Ми ще довго аплодували цьому чудовому ефектному видовищу, як несподівано з'явилась юрба прегарних танцівниць у білому, які колихали довгими срібними жезлами з електричними зірками на наконечниках; під звуки дивної музики, яку награвали десь удалині на скляних дзвіночках, вони розпочали фантастичний танок. Вони пливли і кружляли, й опалові тіні падали на їхні гнучкі силуети; щоразу, коли вони колихали жезлами, розгорталися вогненні стяги та стрічки, що закидалися високо в небо й оберталися там якийсь час, немов рухомі ієрогліфи.