«Лайно? Ну й насрати! — казав собі Морріс. — Ну й насрати!»

Може, і так, але, Господи, як він шкодував, що не вбив її.

На момент третьої відмови письменницька робота Морріса користувалася великим попитом. У тісному маленькому світі Венсвілла він був автором бестселерів. Він писав любовні листи дружинам і подругам. Він писав листи дітям ув’язнених, і деякі з них у зворушливій прозі підтверджували існування Санта Клауса. Він писав заяви про прийом на роботу для тих ув’язнених, чий термін добігав кінця. Він писав теми для ув’язнених, які проходили онлайн-курси або тестування на отримання диплома про загальну освіту. Морріс не був тюремним юристом, але час від часу писав від імені ув’язнених листи справжнім юристам, переконливо пояснюючи суть справи, про яку йшла мова, і викладаючи підстави для звернення. Кілька разів його листи справляли враження на адвокатів, і ті — пам’ятаючи про гроші, які можна заробити на успішних справах про несправедливе ув’язнення, — приходили на слухання. Оскільки під час розгляду справ найважливішу роль стала відігравати ДНК, він нерідко писав Баррі Шеку й Пітеру Ньюфелду, засновникам «Проекту Невинність»[23]. Один із таких листів зрештою посприяв звільненню автомеханіка на ім’я Чарльз Роберсон, що перебивався крадіжками, а у Вейнсвіллі відсидів двадцять сім років. Роберсон знайшов свободу; Морріс знайшов вічну вдячність Роберсона й більше нічого… Якщо не брати до уваги зростаючої репутації, і це не так уже й мало. Його давно перестали ґвалтувати.

У 2004 Морріс написав свого кращого листа; чотири чернетки пішло на те, щоб усе вийшло ідеально. Це був лист Корі Енн Хупер. У ньому він говорив їй, що живе з постійним нестерпним відчуттям каяття, й обіцяв, якщо його звільнять достроково, присвятить залишок своїх днів спокуті свого єдиного жорстокого вчинку, скоєного під час викликаного алкоголем помутніння.

«Я тут чотири рази на тиждень відвідую зустрічі анонімних алкоголіків, — писав він. — А тепер ще підтримую матеріально півдюжини алкоголіків і наркоманів, які видужують. Я продовжуватиму цю роботу й на волі в Будинку на середині шляху святого Патрика[24] в Норт Сайді. Я пройшов крізь духовне пробудження, міс Хупер, і впустив у своє життя Ісуса. Ви зрозумієте, наскільки це важливо, тому що я знаю, ви теж прийняли Христа своїм рятівником. „Прости нам провини наші, — учив він, — як і ми прощаємо винуватцям нашим“. Чи зможете ви пробачити мої провини перед вами? Я вже не та людина, яка тієї ночі заподіяла вам стільки болю. Моя душа переродилася. Молюся, щоб ви відповіли на мій лист».

За десять днів його молитва про відповідь була почута. Зворотної адреси на конверті не було, але на задньому клапані акуратними друкованими літерами значилося: «К. Е. Хупер». Моррісу не довелося розкривати конверт. Якийсь виродок з адміністрації, призначений перевіряти пошту ув’язнених, уже подбав про це. Усередині лежав єдиний аркуш із нерівними краями. У верхньому правому кутку і в нижньому лівому пухнасті кошенята грали із сірими клубками шпагату. Десь посередині сторінки друкованими літерами був написаний єдиний рядок.

«Сподіваюся, ти там і згниєш».

Курва з’явилася на його слуханнях наступного року, тепер її ноги були стягнуті компресійними панчохами, м’ясо на кісточках нависало над міцними туфлями. Вона була схожа на якусь тлусту, мстиву ластівку, яка регулярно повертається до тюремної подоби Сан-Хуан-Капістрано[25]. Вона знову розповіла свою історію, і дострокове знову не дали. Морріс поводився, як зразковий ув’язнений, і тепер на зеленому листочку значилася тільки одна причина: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Морріс запевнив себе, що на лайно йому насрати, і повернувся до камери. Не апартаменти в пентхаузі, звичайно, усього шість на вісім футів[26], але ж там були книги. Книги — це порятунок. Книги — це воля. Він розтягнувся на ліжку, уявляючи, як приємно було б провести п’ятнадцять хвилин наодинці з Корою Енн Хупер та електричним нейлером[27].

Наразі Морріс працював у бібліотеці, що було чудовою зміною на краще. Охоронцям було байдуже, на що він витрачає свою мізерну зарплатню, тому Морріс без проблем оформив передплату на «Американ бібліограферс ньюзлеттер»[28]. До того ж він отримував з усієї країни безліч безкоштовних каталогів від торговців рідкісними книгами. Книги Джона Ротстайна виставлялися на продаж досить часто й постійно зростали в ціні. Він став вболівати за них, як інші ув’язнені вболівали за спортивні команди. Більшість письменників після смерті падають у ціні, але деякі щасливчики, навпаки, починають цінуватися ще дорожче. Ротстайн належав до останніх. Інколи в якомусь із каталогів спливав Ротстайн з автографом. У Різдвяному каталозі Баумана за 2007 рік копія «Утікача», підписана для Гарпер Лі[29] — так звана асоціативна копія, — пішла за 17 тисяч доларів.

Усі роки ув’язнення Морріс стежив за міськими газетами, а потім, коли двадцять перше століття принесло свої технологічні зміни, і за різними міськими веб-сайтами. Земля між Сикоморовою й Березовою і раніше потерпала в трясовині судових процесів, що надзвичайно влаштовувало Морріса. Рано чи пізно він вийде на волю, і скриня, міцно оповита корінням того нависаючого дерева, чекатиме на нього. Те, що вартість записників уже зросла до астрономічних розмірів, його цікавило дедалі менше й менше.

Колись він був молодий і вважав, що радів би всім тим речам, за якими ганяються молоді люди, коли їхні ноги міцні, а яйця тугі: подорожі й жінки, машини й жінки, великі будинки, як ті, що стоять на Цукрових Пригірках, і жінки. Зараз же йому все це вже майже перестало снитися, а остання жінка, з якою він займався сексом, сприяла продовженню його ув’язнення. Він усвідомлював іронію свого становища. Але скорився. Світські потреби поступово відмирають. Ти втрачаєш швидкість, втрачаєш зір, у тебе, дідько, навіть агрегат перестає працювати, але література вічна, і на нього чекав цілий загублений світ, якого досі не бачили очі жодної людини, крім його творця. Якщо йому не судилося побачити цей світ раніше за сімдесят років, отже, так тому й бути. Були ще гроші, усі ці упаковки з готівкою. Не статок, звичайно, але на чорний день вистачить.

У мене є за що жити, казав він собі. Чи багато людей тут можуть таке сказати про себе, особливо, коли в них стегна стануть плюсклими, а член буде вставати, тільки коли захочеться відлити?

Морріс декілька разів написав Енді Халлідею, який таки придбав власний магазин, — Морріс дізнався про це з бюлетеня бібліофілів. Ще він дізнався, що в його приятеля були неприємності, щонайменше одного разу, коли той намагався продати викрадену копію найвідомішої книги Джеймса Ейджі, хоча йому таки вдалося вийти сухим із води. А шкода. Морріс із превеликим задоволенням зустрів би у Вейнсвіллі цього гоміка — поціновувача одеколону. Тут було повно поганих хлопців, які з радістю зробили б йому боляче за Моррі Белламі. Утім, усе це мрії. Якби Енді навіть засудили, він, напевно, відбувся б штрафом. Найгірше, що з ним могло статися, це заміський клуб на західному кордоні штату, куди доправляли злодіїв — білих комірців.

На жоден лист відповіді від Енді Морріс не отримав.

У 2010 його персональна ластівка знову повернулася до Капістрана, знову вся в чорному, ніби вдяглася на власний похорон. «Якого недовго чекати, якщо вона не скине вагу», — з огидою подумав Морріс. Щоки Кори Енн Хупер тепер звисали з боків шиї м’ясистими коржиками, очі майже зникли в жирових кишенях, шкіра набула землистого кольору. Чорну сумочку вона замінила на синю, але все інше залишилося незмінним. Нічні кошмари! Нескінченна терапія! Життя, зруйноване через моторошного звіра, який тієї ночі вискочив із провулка. І все таке саме, і таке подібне.