Моррісу здалося, що Енді сперечається з ним переважно через любов до суперечки. За скельцями його ботанських черепахових окулярів палав погляд поборника, але навіть тоді Морріс розумів, чого варта ця людина. Його фанатизм був спрямований на книги як на об’єкти, а не на історії та ідеї, що в них містяться.

Вони обідали разом разів зо два-три на тиждень, зазвичай у «Чашці», іноді навпроти «Гриссома», на лавках Гавернмент-сквер. Під час одного з таких обідів Ендрю Халлідей уперше озвучив наполегливі чутки про те, що Джон Ротстайн нібито продовжує писати, але за заповітом після його смерті всі рукописи мають бути спалені.

— Не може бути! — вигукнув Морріс із щирим болем у голосі. — Вони цього не зроблять! Адже не зроблять, так?

Енді знизав плечима.

— Якщо про це сказано в заповіті, усе, що він написав після того, як перестав світитися, вважай, уже згоріло.

— Ти це сам придумав.

— Щодо заповіту, може, просто чутки, це так, але в книжкових магазинах усі впевнені, що Ротстайн не припиняв писати.

— У книжкових магазинах, — із сумнівом протягнув Морріс.

— У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.

— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.

— Срака, вірно, — сказав Енді.

— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!

— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].

— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!

— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.

— Можу.

— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Нас схоплять.

— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.

— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.

Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід — нехай навіть півмільйона доларів — не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду — щось на кшталт ґранту, — і я буду щасливий.

Я вчений.

Вихідними днями він почав їздити до Толбот-Корнерс у Нью-Гемпширі. У 1977 став возити із собою Кертіса та Фредді. Поступово почав дозрівати план. Простий, найкращого типу: «бий та хапай».

Філософи століттями сперечаються про сенс життя, рідко доходячи однакових висновків. За роки ув’язнення Морріс і сам вивчав це питання, але його дослідження мали швидше практичний, ніж космічний характер. Йому хотілося дізнатися про сенс життя з юридичної точки зору. І те, що він відкрив, було доволі шизофренічним. Особливо в деяких штатах, де ви повинні були сидіти до кінця життя, не маючи права на дострокове звільнення. В інших штатах дострокове звільнення розглядалося вже за два роки, а десь — через п’ять, сім, десять чи п’ятнадцять років. У Неваді дострокове давали (чи не давали) на підставі складної системи балів.

До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.

У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.

Якщо, звісно, його не звільнять достроково.

Уперше він отримав на це право у 1990. На слухання з’явилася Кора Енн Хупер. Охайний блакитний костюм, сивіюче волосся зібране на потилиці в тугий до рипіння вузол, на колінах — велика чорна сумочка. Вона розповіла, як Морріс Белламі схопив її, коли вона йшла вулицею поза баром «Шутерс», розповіла про його намір «урвати шматочок». Вона розповіла п’ятьом членам комісії з умовно-дострокового звільнення, як він вдарив її і зламав їй ніс, коли вона спробувала скористатися пристроєм для виклику поліції, який лежав у неї в сумочці. Вона розповіла комісії про запах алкоголю в його диханні й про те, як він подряпав їй живіт нігтями, коли зривав із неї білизну. Вона розповіла їм, як Морріс «продовжував душити мене й катувати своїм органом», коли прибув поліцейський і почав його відтягувати. Вона повідомила комісії, що намагалася накласти на себе руки у 1980 і все ще перебуває під наглядом психіатра. Вона повідала комісії, що їй стало краще, коли вона прийняла Ісуса Христа своїм рятівником, але що її все ще мучать кошмари. Ні, сказала вона комісії, заміж вона так і не вийшла. Думка про секс викликає у неї панічний страх.

У достроковому звільненні було відмовлено. На зеленому аркуші паперу, який йому ввечері передали крізь ґрати, було вказано кілька причин, але найперша для комісії була найголовнішою: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Курва.

Хупер з’явилася знову в 1995 і знову в 2000. У 1995 на ній був той самий блакитний костюм. В останній рік тисячоліття — до того часу вона погладшала фунтів на сорок[21], не менше, — вона була в коричневому. У 2005 костюм був сірим, а великий білий хрест, який повиснув на шиї, нижче лежав на здоровезних грудях, як на полиці. Під час кожної появи на колінах у неї стояла велика чорна сумочка, здається, одна й та сама. Імовірно, усередині знаходився пристрій для виклику поліції. А можливо, ще й балончик «Мейса»[22]. На ці слухання її не викликали, вона приходила сама.

І розповідала свою історію.

Дострокове не давали. Головна причина на зеленому аркуші: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.