Міс Марпл згорнула листа й віддала його Кредоку. Вигляд у неї був неуважний.
— То що ви про неї думаєте? — поцікавився Кредок. — Яку картину малюєте ви собі з неї?
— Про Соню? Важко, знаєте, бачити людину крізь розум іншої людини… Сповнена рішучості домогтися свого — у цьому не може бути сумніву. Така людина ні перед чим не зупиниться, щоб узяти найкраще від того, що може запропонувати їй життя…
— «І тепер схожа на розлючену кицьку, яка то втягує, то випускає пазурі», — прошепотів Кредок. — Ці слова мені щось нагадують…
Він спохмурнів.
— Треба було б з'ясувати… — прошепотіла міс Марпл.
— З'ясувати нам треба багато чого, — сказав Кредок.
— То цей лист нагадує вам про когось із Сент-Мері-Мід? — запитала Банч, ледве артикулюючи слова, бо в роті в неї було повно шпильок.
— Не скажу, щоб так дуже нагадував, моя люба… Доктор Блеклок, мабуть, трохи схожий на містера Кертиса, пастора у Веслі. Він не дозволив своїй дитині носити пластинку для випрямлення зубів. Сказав, якщо її зуби стримлять назовні, то так захотів Господь Бог. «Але ж ти, — сказала я йому, — ти підстригаєш бороду та волосся, а Бог, можливо, хоче, щоб воно в тебе росло й росло». Він сказав, що це зовсім інша річ. Такі вони і є, чоловіки. Але це анітрохи не допомагає розв'язанню нашої нинішньої проблеми.
— Ми так і не з'ясували, кому належав той револьвер, ви знаєте. Він не належав Руді Шерцу. Якби я знав, у кого був револьвер у Чипінґ-Клеґорні.
— Полковник Істербрук має пістолет, — сказала Банч. — Він лежить у нього в тій шухляді, де комірці.
— Звідки вам це відомо, місіс Гармон?
— Місіс Бат сказала мені. Вона приходить до мене прибирати. Двічі на тиждень. Оскільки він військовий, — сказала вона, — він, природно, має револьвер, і в нього буде чим відбитися, якщо прийдуть грабіжники.
— Коли вона вам це сказала?
— Дуже давно. Не менш як півроку тому.
— Невже то був полковник Істербрук? — промурмотів Кредок.
— Це схоже на ті вказівні стрілки на ярмарках, чи не так? — сказала Банч, досі говорячи крізь цілий жмут шпильок. — Ти крутиш, крутиш головою і щоразу зупиняєш погляд на чомусь іншому.
— Ох, не ятріть душу! — простогнав Кредок. — Полковник одного разу заходив до «Літл-Педокса», щоб залишити там книжку. Він міг змастити двері. Але полковник не став приховувати, що заходив тоді в дім. На відміну від міс Гінчкліф.
Міс Марпл лагідно кахикнула.
— Ви повинні пам'ятати, у які часи ми живемо, інспекторе, — сказала вона.
Кредок подивився на неї, нічого не розуміючи.
— Не забувайте, що ви поліція, а люди не люблять бути особливо відвертими з поліцією.
— Я не розумію, чому, — сказав Кредок. — Якщо вони не хочуть приховати якийсь злочин.
— Вона говорить про масло, — сказала Банч, повзаючи навколо ніжки столу й намагаючись ухопити за краєчок папірець викройки. — Про масло, зерно для курей, а іноді й про сметану і навіть шматок бекону.
— Покажи йому цидулку від міс Блеклок, — сказала міс Марпл. — Її написано якийсь час тому, але вона читається як першокласний детектив.
— А куди я її поділа? Це, бува, не вона, тітко Джейн?
Міс Марпл узяла папірець і подивилася на нього.
— Так, — сказала вона задоволено. — Це вона.
Вона простягла папірець інспекторові:
Я все з’ясувала — це буде в четвер, — писала міс Блеклок. — У будь-який час після третьої. Якщо буде щось для мене, залиште на звичному місці.
Банч виплюнула свої шпильки і засміялася. Міс Марпл дивилась на обличчя інспектора.
Дружина вікарія взяла на себе обов'язок пояснювати:
— У четвер тут на навколишніх фермах збивають вершкове масло. Кожен, кому потрібне масло, може його придбати. Міс Гінчкліф зазвичай скупляє його у фермерів. Вона дуже близько знається з ними, адже й сама відгодовує свиней. Але ця торгівля здійснюється напівлегально за певною схемою такого собі місцевого потаємного обміну. Хтось забирає масло, а натомість дає огірки, хтось вимінює собі масло на ту продукцію, яку одержує від забитої свині. А іноді зі свійською твариною трапляється нещасливий випадок, і її треба забити. У фермерських господарствах відбувається багато чого непередбаченого. Але ніхто не квапиться повідомляти про такі випадки поліцію. Бо більшість такого обміну має нелегальний характер, але ніхто не знає, що тут законно, а що — незаконно, бо все надто заплутано. Тому, я думаю, Гінч занесла до «Літл-Педокса» фунт масла або чогось такого й залишила його на звичному місці. Це, як правило, ящик на борошно під буфетом. Борошна в ньому немає. Кредок зітхнув.
— Я радий, що прийшов до вас консультуватися, — сказав він.
— А ще існують купони на одяг, — сказала Банч. — Одяг не купують за гроші — це вважають непристойним. Але такі люди, як місіс Бат, або місіс Фінч, або місіс Гаґінс полюбляють придбати вовняну сукню або зимове пальто, яке мало ношене, і платять за нього не грішми, а купонами.
— Ліпше не розповідайте мені про всі ці оборудки та обміни. Вони всі протизаконні, — сказав Кредок.
— У такому разі не слід ухвалювати таких ідіотських законів, — сказала Банч, знову наповнюючи свого рота шпильками. — Я, звичайно, не роблю всього цього, бо Джуліан проти. Але я знаю про все, що робиться навкруг мене.
Інспектора стало опановувати почуття, подібне до розпачу.
— Усе це звучить як розповідь про низку безневинних і повсякденних подій, про такі собі дрібнички, а проте вже вбито жінку й чоловіка та ще одну жінку можуть убити, перш ніж я встигну перешкодити цьому. Я поки що відсуваю пошуки Піпа й Емми на другий план і зосереджую всю увагу на Соні. Мені хотілося б знати, який вона має вигляд. У тих листах я знайшов кілька фотознімків, але жоден із них не міг належати їй.
— Звідки вам відомо, що ті знімки не могли належати їй? Ви знаєте, якою вона була?
— Вона була маленька й темноволоса; сказала мені міс Блеклок.
— Справді? — перепитала міс Марпл. — Це дуже цікаво.
— Там було одне фото, яке туманно мені когось нагадало. Висока, світловолоса дівчина з волоссям, укладеним копицею на голові. Я не знаю, хто вона така. Проте вона не могла бути Сонею. Як, на вашу думку, місіс Светенгем могла мати чорний колір волосся, коли була дівчиною?
— Навряд, — відповіла Банч. — Адже в неї сині очі.
— Я сподівався натрапити на фото Димитрія Стамфордиса — але, схоже, сподівання мої не виправдалися… Ну що ж, — і він узяв листа. — Мені дуже шкода, що він нічого не підказав вам, міс Марпл.
— Навпаки! — не погодилася з ним міс Марпл. — Він підказує дуже багато. Прочитайте тільки його ще раз. А надто в тому місці, де в ньому сказано, що Рендел Ґедлер наводив довідки про Димитрія Стамфордиса.
Кредок витріщився на неї. Задзвонив телефон.
Банч підхопилася з підлоги і вийшла в хол, де, згідно з найкращими вікторіанськими традиціями, був поставлений спочатку телефон і де він стояв досі.
Вона повернулася до кімнати і сказала Кредокові:
— Це вас.
Злегка здивований, інспектор вийшов до телефону — не забувши щільно причинити за собою двері.
— Кредоку? Це Райдсдейл.
— Слухаю, сер.
— Я переглядав твій рапорт. Бачу, що в розмові з тобою Філіпа Геймс категорично стверджує, що вона не бачилася зі своїм чоловіком, після того як він дезертирував з армії.
— Так, сер, вона це стверджувала. Але, на мою думку, вона каже неправду.
— Я погоджуюся з тобою. Ти пам'ятаєш випадок, що стався близько десяти днів тому, коли до Мілчестерського шпиталю доставили чоловіка, який потрапив під вантажівку, зі струсом мозку й переломом тазу?
— Це той, який урятував дитину, вихопивши її з-під машини, а натомість сам потрапив під колеса?
— Саме той. При ньому не було документів, і ніхто тоді не прийшов упізнати його. Він був схожий на втікача. Учора вночі він помер, не повернувшись до тями. Але його впізнали — дезертир з армії Роналд Геймс, колишній капітан у південному Лоамширесі.