А де лампа з пастушкою? — запитала себе вона. Викинута в комору, або десь на смітник, або там, де Дора Баннер натрапила на Патрика Симонса, що тримав у руках перо та чашку з олією? У кущах? Міс Марпл вирішила висловити всі ці міркування інспекторові Кредоку.

На самому початку міс Блеклок дійшла висновку, що її небіж Патрик був причетний до публікації того оголошення. Така інстинктивна переконаність часто буває виправданою, так, принаймні, думала міс Марпл. Бо якщо ви добре знаєте людей, ви можете передбачити і їхню поведінку.

Патрик Симонс…

Вродливий молодик. Привабливий молодик. Молодик, що подобається жінкам, як молодим, так і старим. Можливо, саме той тип чоловіка, з яким одружилася сестра Ґедлера. Чи може Патрик Симонс бути Піпом? Але ж він служив на флоті під час війни. Поліція незабаром це перевірить.

Проте — іноді — відбуваються найдивовижніші перевтілення.

Ти можеш досягти дуже багато, аби тільки вистачило зухвалості…

Відчинилися двері, й увійшла міс Блеклок. Вона постаріла — так здалося міс Марпл — на багато років. Усе життя й уся енергія покинули її.

— Пробачте, що турбую вас, — сказала міс Марпл. — Але у вікарія помирає парафіянин, а Банч мусила відвезти хвору дитину до шпиталю. Вікарій написав вам цидулку.

Вона подала цидулку, і міс Блеклок узяла її й дістала з конверта.

— Сідайте, міс Марпл, — сказала вона. — Дякую вам за те, що принесли її.

Вона прочитала цидулку.

— Вікарій — дуже розважливий чоловік, — сказала вона. — Він не пропонує пусті втішання… Перекажіть йому, що його допомога буде дуже доречною… Її улюблений кант був: «Даруй нам добре світло».

її голос зненацька урвався. Міс Марпл лагідно сказала:

— Я, звичайно, для вас чужа людина, але, повірте, я дуже, дуже співчуваю вам.

І несподівано Летиція Блеклок утратила над собою контроль і заплакала. Її горе було глибоким, безнадійним, із ноткою цілковитого розпачу. Міс Марпл сиділа зовсім тихо.

Міс Блеклок нарешті сіла. Обличчя в неї було розпухле й залите слізьми.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Зненацька до мене дійшло, що я втратила. Вона була єдиною ланкою, яка пов'язувала мене з минулим, ви ж розумієте. Тільки вона пам'ятала. І тепер, коли вона пішла, я залишилася сама-одна.

— Я знаю, про що ви говорите, — сказала міс Марпл. — Людина залишається самотньою, коли від неї йде останній, хто пам'ятає. Я маю племінників, і племінниць, і добрих друзів — але не залишилося жодної людини, що знала мене як малу дівчинку, жодної людини, яка належала давнім дням. Я була самотньою вже тривалий час.

Обидві жінки сиділи якийсь час мовчки.

— Ви розумієте мене дуже добре, — сказала Летиція Блеклок. Вона підвелася й підійшла до свого письмового столу. — Я повинна написати кілька слів вікарію. — Вона досить незграбно випробувала перо й стала повільно водити ним по паперу.

— Артрит, — пояснила вона. — Іноді я майже неспроможна писати.

Вона запечатала конверт і написала на ньому адресу.

— Якщо ви погодитеся віднести його, буду вам дуже вдячна. Почувши чоловічий голос у холі, вона швидко сказала:

— Це інспектор Кредок.

Вона підійшла до дзеркала над каміном і злегка припудрила собі обличчя.

Кредок увійшов із похмурим, сердитим обличчям. Він подивився на міс Марпл несхвальним поглядом.

— О, — сказав він. — І ви вже тут.

Міс Блеклок обернулася від каміна.

— Міс Марпл люб'язно принесла мені цидулку від вікарія.

Міс Марпл поквапно промовила:

— Я вже йду вже йду. Не стану вам тут заважати.

— Ви були присутні на святковому чаюванні вчора пополудні? Міс Марпл сказала, помітно нервуючи:

— Ні, ні, не була. Банч возила мене до своїх друзів.

— Тоді ви нічого не зможете мені розповісти.

Кредок демонстративно відчинив двері, і міс Марпл поквапилася вийти з дещо збентеженим виглядом.

— Ці старі жінки повсюди пхають свого носа, — сказав Кредок.

— Я думаю, ви несправедливі до неї, — сказала міс Блеклок. — Вона й справді прийшла сюди з цидулкою від вікарія.

— Звичайно, з цидулкою. Як же інакше?

— Я не думаю, що то була пуста цікавість.

— Можливо, ви й маєте слушність, міс Блеклок, але бувають хвилини, коли ліпше уникати таких візитів.

— Та ж вона безневинна стара істота, — сказала міс Блеклок.

«Безневинна, як гримуча змія, якби ви більше знали про неї», — похмуро подумав інспектор.

Але він ні з ким не мав наміру вдаватися до непотрібної відвертості. Тепер, коли він відчував, що вбивця блукає десь близько, він відчував, що чим менше говоритиметься, тим ліпше. Він не хотів, щоб наступною жертвою стала та ж таки Джейн Марпл.

Убивця десь близько… Де?

— Я не стану гаяти час на вислови співчуття, міс Блеклок, — сказав він. — Смерть міс Баннер дуже мене вразила. Ми повинні були не допустити її.

— Не бачу, що ви могли б зробити.

— Це було нелегко, звичайно. Але тепер нам треба діяти дуже швидко. Хто це робить, міс Блеклок? Хто зробив у вас два постріли, і незабаром зробить третій, якщо ми діятимемо не досить швидко?

Летиція Блеклок затремтіла:

— Я не знаю, інспекторе — я нічого не знаю!

— Я зустрівся з місіс Ґедлер. Вона надала мені всю можливу допомогу. Це було не так багато. Існує лише кілька людей, які, безперечно, здобудуть вигоду з вашої смерті. Насамперед Піп та Емма. Патрик і Джулія Симонс мають саме такий вік, але їхнє минуле здається достатньо чистим. І ми не можемо зосереджувати свою увагу на цих двох. Скажіть мені, міс Блеклок, ви впізнали б Соню Ґедлер, якби побачили її?

— Чи я впізнала б Соню? Та звичайно. — Але раптом вона замовкла. — Ні, — проказала вона повільно. — Я не впевнена, що впізнала б. Минуло багато часу. Тридцять років… Вона вже літня жінка.

— Якою вона була, коли ви її знали?

— Соня? — Міс Блеклок замислилася на кілька хвилин. — Вона була досить маленька, темноволоса…

— Якісь особливі прикмети? Незвичайні манери?

— Ні… ні. Не думаю. Вона була весела. Дуже весела.

— Тепер вона, певно, вже не така весела, — сказав інспектор. — Ви маєте її фотографію?

— Соні? Дайте-но подумати. Окремої фотографії в мене, мабуть, нема, але можна подивитися старі знімки в альбомі — там, либонь, десь є і її обличчя.

— Можна мені поглянути?

— Звичайно, можна. Куди ж я заподіла той альбом?

— Скажіть мені, міс Блеклок, чи не вважаєте ви, що місіс Светенгем може бути Сонею Ґедлер?

— Місіс Светенгем? — Міс Блеклок подивилася на нього з неприхованим здивуванням. — Але ж її чоловік служив на державній службі, спочатку в Індії, якщо не помиляюся, а потім — у Гонконгу.

— Ви говорите про ту історію, яку вона вам про себе розповіла. Ви знаєте її не своїм окремим знанням, як кажуть у суді.

— Ні, — повільно проказала міс Блеклок. — Коли ви подаєте це в такій формі, я не зовсім… Але місіс Светенгем? Ні, це абсурд!

— Чи Соня Ґедлер коли-небудь грала на сцені? В аматорських спектаклях?

— О, так. З неї була непогана актриса.

— Ось бачите! Крім того, місіс Светенгем носить перуку. Принаймні, — поправився інспектор, — місіс Гармон каже, що вона її носить.

— Так, так. Я припускаю, що то може бути перука. Її кучері здаються дещо неприродними. Та все одно — яка нісенітниця! Вона жінка дуже приємна, а іноді буває кумедною.

— Існують іще міс Гінчкліф і міс Мерґатройд. Може одна з них бути Сонею Ґедлер?

— Міс Гінчкліф надто висока. Вона висока, як чоловік.

— А міс Мерґатройд?

— Ой ні, ой ні, я переконана, міс Мерґатройд не може бути Сонею.

— У вас не дуже добрий зір, чи не так, міс Блеклок?

— Я короткозора. Ви це маєте на увазі?

— Так. Я хотів би подивитися на знімок тієї Соні Ґедлер, навіть якщо він знятий дуже давно і схожість не досконала. Нас навчають, щоб ви знали, впізнавати схожі обличчя у спосіб, що недоступний непрофесіоналам.

— Я спробую знайти її для вас.

— Тепер?

— Ви хочете побачити її негайно?