— Непокоїть?

— Я помітила, що останнім часом ти стурбована. У тебе щось не так?

— Ой, ні, міс Блеклок. Звідки ви взяли?

— Певно, мені здалося. Я подумала, можливо, ти й Патрик…

— Патрик? — цілком щиро здивувалася Філіпа.

— Отже, причина не в цьому. Пробач мені, якщо я надто вручаюся у твоє особисте життя. Але я часто бачила вас удвох — і хоч Патрик — мій родич, не думаю, що з нього може вийти хороший чоловік. Принаймні, протягом певного часу з нього навряд чи буде щось путнє.

Обличчя Філіпи застигло у твердій нерухомості.

— Я більше не стану одружуватися, — сказала вона.

— Рано чи пізно, але ти ще одружишся, дитино моя. Ти молода. Але нам не варто це обговорювати. У тебе не виникає проблем із грішми?

— Ні, мені їх цілком вистачає.

— Я знаю, ти замислюєшся про те, щоб дати хлопцеві добру освіту. Тому я хочу дещо тобі сказати. Сьогодні я їздила в Мілчестер, щоб побачитися там із містером Бединґфелдом — це мій адвокат. Останні події вселили мені тривогу, і я вирішила зробити новий заповіт — на випадок чогось непередбаченого. Окрім спадщини, яку я даю Банні, усе інше відійде тобі, Філіпо.

— Що ви сказали?

Філіпа круто обернулася. Її очі спалахнули. Вона здавалася збентеженою, майже переляканою.

— Але я не хочу цього, не хочу… Я, власне, не розумію. І чому, зрештою? Чому мені?

— Можливо, тому, — сказала міс Блеклок дивним голосом, — що я не маю нікого іншого.

— Але ж є Патрик і Джулія.

— Так, є Патрик і Джулія. — Дивна нота досі звучала в голосі міс Блеклок.

— Вони ваші родичі.

— Дуже далекі. Вони не мають права на мою спадщину.

— Але я… Я теж не маю… Не знаю, що вам спало на думку… О, я не хочу…

У її погляді було більше ворожості, аніж вдячності. Щось подібне до страху також відчувалося в її поведінці.

— Я знаю, що я роблю, Філіпо. Ти подобаєшся мені — і в тебе син… Ти небагато одержиш, якщо я помру тепер, — але через кілька тижнів усе може змінитися.

її погляд зустрівся з очима Філіпи, і вона їх не відвела.

— Але ви не помрете! — запротестувала Філіпа.

— Ні, якщо вживу належних заходів остороги.

— Заходів остороги?

— Так. Обміркуй усе, що я тобі сказала… І не турбуйся більше. Вона вийшла з кімнати. Філіпа почула, як вона розмовляє з Джулією в холі.

Джулія увійшла до вітальні через кілька хвилин, її очі блищали блиском, схожим на сталевий.

— Ти добре зіграла на свою карту, Філіпо. Тепер я бачу, яка ти сумирна й тиха… Недарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться.

— То ти чула?..

— Так, я чула. І думаю, усе було умисне підлаштовано так, щоб я чула.

— Про що ти?

— О, Леті — жінка не дурна… Хай там як, а ти маєш слушність, Філіпо. Ти гарно влаштувалася, чи не так?

— О, Джуліе, я ніколи не мала наміру… У мене й на думці не було…

— Не було, кажеш? Було та ще й як було. Ти ще скажеш, що тобі не потрібні гроші? Потрібні та ще й як потрібні. Але віднині запам'ятай — якщо хтось пристукне тепер тітку Леті, ти перша потрапиш під підозру.

— Як же я можу потрапити під підозру? З мого боку було б ідіотизмом убити її тепер — коли досить лише зачекати трохи.

— То ти знаєш також про стару Як-її-звуть, що помирає тепер у Шотландії? А я думала… Філіпо, я починаю вірити в те, що ти й справді дуже темна конячка.

— Я не маю наміру позбавити тебе й Патрика вашої частки.

— Справді, люба? Пробач — але я тобі не вірю.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ІНСПЕКТОР КРЕДОК ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Інспекторові Кредоку погано спалося тієї ночі, коли він повертався додому. Його сновидіння були радше схожі на кошмари. Знову й знову біг він темними коридорами стародавнього замку в розпачливій спробі устигнути вчасно кудись добігти чи чомусь запобігти. Нарешті йому приснилося, що він прокинувся. Відчуття величезної полегкості накотилося на нього. Потім двері його купе повільно відчинилися, і Летиція Блеклок із закривавленим обличчям подивилася на нього й докірливо сказала: «Чому ви не врятували мене? Ви могли б, якби спробували». І цього разу він справді прокинувся.

Інспектор був радий, що нарешті доїхав до Мілчестера. Він відразу пішов віддати рапорт Райдсдейлові, який уважно його вислухав.

— З цим ми недалеко просунулися далі, — сказав він. — Але, принаймні, ти здобув підтвердження, що Піп та Емма, про яких тобі розповідала міс Блеклок, справді існують… Хотів би я знати…

— Патрик та Джулія Симонс того самого віку, сер. Якби ми довели, що міс Блеклок не бачила їх від дитячого віку…

Тихо засміявшись, Райдсдейл сказав:

— Наш союзник, міс Марпл, підтвердила це для нас. Насправді міс Блеклок побачила їх уперше тільки два місяці тому.

— Тоді немає сумніву, сер…

— Це зовсім не так легко, Кредоку. Ми дещо перевірили. За тими відомостями, які нам пощастило роздобути, Патрик і Джулія явно випадають із цієї схеми. Документи служби Патрика у Військово-Морському Флоті справжні — цілком добрі документи, якщо вибачити йому «схильність до порушення субординації». Ми зробили запит до Кана, й обурена місіс Симонс, звичайно ж, відповіла нам, що її син та дочка перебувають у Чипінґ-Клеґорні із її родичкою Летицією Блеклок. Ось такі справи!

— А місіс Симонс — це місіс Симонс?

— Вона була місіс Симонс протягом тривалого часу, це все, що мені відомо, — сухо відповів Райдсдейл.

— Але не випадає сумніватися, що на роль Піпа та Емми годяться лише ці двоє. Вони мають той самий вік. Міс Блеклок не знайома з ними особисто. Якщо нам потрібні Піп і Емма — ось вони перед нами.

Головний констебль замислено кивнув головою, потім посунув до Кредока аркуш паперу.

— Ось що ми розкопали в місіс Істербрук.

Інспектор прочитав цей папірець із піднятими бровами.

— Дуже цікаво, — зауважив він. — Вона добре залигала того старого віслюка, чи не так? А проте ця історія ніяк не пов'язана з нашою справою, наскільки я можу бачити.

— Судячи з усього, ні.

— А ось де документ, який стосується місіс Геймс.

Знову брови Кредока підстрибнули вгору.

— Думаю, мені треба ще раз поговорити з тією дамою, — сказав він.

— Ти думаєш, ця інформація може мати значення для нашого розслідування?

— Думаю, що може. Хоч і не безпосереднє…

Двоє чоловіків помовчали протягом хвилини або двох.

— А чого зміг досягти Флетчер?

— Флетчер виявив велику активність. Він здійснив обшук дому — за домовленістю з міс Блеклок — але не знайшов нічого важливого. Потім він спробував з'ясувати, хто мав можливість змастити ті двері. З'ясував, хто був удома в ті дні, коли дівчина-чужоземка кудись ішла. Це виявилося значно складнішим, аніж ми думали, бо, схоже, вона ходить на прогулянку мало не щодня пополудні. Здебільшого вона ходить до села, де випиває філіжанку кави в кав'ярні «Синій птах». Це збігається з тим часом, коли міс Блеклок та міс Баннер теж виходять із дому, — а це буває майже щодня, вони ходять збирати ягоди чорниці.

— І двері завжди залишаються незамкненими?

— Колись їх замикали, але тепер, боюся, ні.

— І які результати пощастило добути Флетчеру? Хто відвідував будинок, коли в ньому нікого не було?

— Практично вони всі.

Райдсдейл подивився на аркуш паперу, який лежав перед ним.

— Приходила міс Мерґатройд із куркою, щоб посадити її на якісь яйця. (Пояснення досить мудроване, але так вона каже.) Дуже збуджено все пояснює й суперечить сама собі, але Флетчер вважає, що це пояснюється її темпераментом, а не відчуттям вини.

— Може бути, — погодився Кредок. — Це на неї схоже.

— Потім прийшла місіс Светенгем, щоб забрати конину, яку міс Блеклок залишила для неї на кухонному столі, бо міс Блеклок їздила в той день автомобілем до Мілчестера, а вона завжди забирає там конину для місіс Светенгем. Ти бачиш у цьому якийсь глузд?

Кредок замислився.