Вона попрямувала до свого автомобіля із в’язкою Амендиних ключів — дуже важкою, значно важчою, ніж її власна, хоч будинок Лізі був набагато більший, — підвішеною на вказівному пальці правої руки. Вона мала таке відчуття, ніби вже опинилася в паскудному болоті психодіотизму. Аменда в жовтому домі була лише початком. Адже вона має ще «Зака Мак-Кула» і того бридкого інкунка, професора Вудбоді. Події цього дня викинули двох останніх із її свідомості, але це не означало, що вони перестали існувати. Вона почувала себе надто стомленою і пригніченою, щоб телефонувати Вудбоді цього ж таки вечора, надто стомленою і пригніченою для того, щоб вистежити його в його барлозі… проте подумала, що їй ліпше все ж таки це зробити, хоч би тому, що її новий телефонний приятель «Зак» говорив так, що міг і справді бути небезпечним.

Вона сіла в машину, поклала ключі своєї великої сестрички Менди-Кролика в бардачок і виїхала заднім ходом із під’їзної алеї. Коли вона це зробила, промені призахідного сонця відбилися від чогось блискучого в неї за спиною й освітили дашок автомобіля. Від несподіванки Лізі натиснула на гальмо, подивилася назад через плече й побачила срібну лопату. УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. ЛІЗІ потяглася рукою назад, доторкнулася до дерев’яної ручки й відчула, як її розум трохи заспокоївся. Вона подивилася перед собою в обидва боки понад чорним асфальтом, нічого особливого не побачила й повернула машину в напрямку свого дому. Місіс Джонс сиділа в себе на ґанку й привітально підняла руку. Лізі помахала своєю, відповідаючи на її привітання. Потім знову потяглася рукою між задніми сидіннями свого БМВ і вхопилася за держално лопати.

11

Якщо вона хоче бути чесна сама з собою, подумала вона на самому початку своєї короткої поїздки додому, то мусить визнати, що її більше лякають ці спогади, які повертаються знову й знову, — більше лякає відчуття того, що все відбувається знову, відбувається тепер, — аніж могла б її налякати думка про те, що сталося чи не сталося з нею в ліжку перед самим сходом сонця. Це, зрештою, вона могла пояснити (майже… могла) напівсном стривоженого розуму. Але вона так давно не думала про Ґерда Аллена Коула, і якби хтось запитав у неї, як звали Скотового батька або де він працював, вона чесно відповіла б, що не пам’ятає.

— У корпорації ЮС-Ґіпсум, — сказала вона. — Але Скажений називав це ЮС-Ґіпум. — А потім майже прогарчала низьким і сповненим люті голосом. — Зупинися тепер. Годі вже тобі. Просто зупинися й замовкни.

Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема. І це важлива проблема, бо не лише її покійний чоловік терпів від болючих і жахливих спогадів. Вона відгородила певним різновидом психічної завіси ЛІЗІ-ТЕПЕР від ЛІЗІ-РАННІ РОКИ і завжди думала, що ця стіна дуже міцна, але сьогодні вона в цьому засумнівалася. Безперечно, що в ній були дірки і якщо крізь них подивитися, то ви ризикуєте побачити по той бік речі в червонястому тумані, які, можливо, вам би не хотілося бачити. Ліпше було не дивитися, так само, як ото не рекомендується дивитись на себе в дзеркало після того, як споночіє, якщо в кімнаті не увімкнені всі лампочки, або їсти

(нічну їжу)

апельсин чи полуниці по заході сонця. Деякі спогади є нормальними, але інші — дуже небезпечні. Ліпше жити в теперішньому часі. Бо якщо ти чіпляєшся за хибний спогад, ти можеш…

— Можеш що? — запитала себе Лізі сердитим, уривчастим голосом і додала одразу: — Я не хочу знати.

«ПТ Крузер», що їхав назустріч, вискочив із променів призахідного сонця, і чоловік за кермом помахав їй рукою. Лізі махнула йому у відповідь, хоч не могла пригадати жодного зі своїх знайомих, які мали б «ПТ Крузера». Проте це не мало значення, тут, у Стіксвілі, усі завжди відповідали на привітання рукою; такими були правила чемності в цій місцевості. Усе одно її розум блукав десь-інде. Хай там як, а вона не могла дозволити собі відкинути всі свої спогади тільки тому, що вона неспроможна

(Скот у кріслі-гойдалці, нічого, крім очей, тоді як надворі завиває вітер, убивчий вітер, що долітає сюди з Єлоунайфа)

дивитись на певні речі. Не всі вони також губляться в червонястому мареві; деякі заховані у її власній розумовій книжковій змії і цілком досяжні. Усе пов’язане з проблемою булів наприклад. Хіба Скот якось не надав їй цілком вичерпні відомості на тему булів?

— Так, — відповіла вона власним думкам, опускаючи щиток, щоб захистити очі від призахідного сонця. — У Нью-Гемпширі. За місяць до того, як ми одружилися. Але я не пам’ятаю точно, де саме він це зробив.

Те місце називалося «Оленячі роги».

Ну, гаразд, гаразд, велике діло. «Оленячі роги». І Скот назвав ту подорож їхнім раннім медовим місяцем чи якось так…

Напередпережитим медовим місяцем. Він каже, що це їхній напередпрожитий медовий місяць. Він каже: «Ну ж бо, люба моя дитино, пакуй речі й бери ноги на плечі».

— А коли люба дитина запитала, куди ми їдемо… — прошепотіла вона…

І коли Лізі запитує, куди ми їдемо, він каже: «Ми це знатимемо, коли туди приїдемо». І вони їдуть. Але небо стає білим, і по радіо повідомляють, що буде сніг, хоч яким це видається неймовірним, коли листя ще на деревах і тілько-но починає опадати…

Вони поїхали туди, щоб відсвяткувати продаж накладу «Порожніх демонів» у м’якій обкладинці, жахливої, моторошної книжки, яка дала змогу Скотові Лендону вперше пробитися у списки бестселерів і зробила їх багатими. Вони були там єдиними гостями, як з’ясувалося. І був там незвичайно ранній осінній снігопад, справжня снігова завірюха. У суботу вони стали на лижви і здійснили прогулянку в ліс, де сіли відпочити

(під деревом ням-ням)

сіли під деревом, під якимсь особливим деревом, і він закурив сигарету й сказав, що має їй щось розповісти, щось не дуже приємне, і якщо це змінить її намір одружитися з ним, то йому буде дуже прикро… який там біс прикро, це зламає йому його хрінове серце, але…

Лізі круто звернула до самої бровки Шосе 17 і зупинила машину, здійнявши з-під коліс і залишивши за собою хмару куряви. День був ще світлий, але якість його світла стала змінюватися, воно перетворювалося на те оксамитове, серпанкове, незвичайне світло, яке є виключною якістю червневих вечорів у Новій Англії, на ту літню заграву, яку так добре пам’ятають усі дорослі, чиє дитинство минуло на північ від Массачусетса.

Я не хочу повертатися до «Оленячих рогів» і до того вікенду. Не хочу повертатися до снігу, який здавався таким казковим, не хочу повертатися під дерево ням-ням, під яким ми їли сандвічі й пили вино, не хочу повертатися до ліжка, яке ми ділили в ту ніч, і до тих історій, які він мені розповів, — до стільців, булів та божевільних батьків. Я так боюся, що ці спогади примусять мене побачити те, чого я не хочу бачити. Будь ласка, не треба.

Лізі усвідомила, що повторює цю фразу тихим голосом, знову й знову:

— Не треба. Не треба. Не треба.

Але вона вже вирушила на пошуки булів, і було, либонь, уже пізно казати «не треба». Завдяки тому, що сталося з нею в ліжку сьогодні вранці, вона вже подолала три перші етапи. Ще кілька — і вона зможе одержати свій приз. Іноді то була цукерка. Іноді ковток кока-коли або якогось іншого трунку. І завжди на карточці був напис: Бул! Кінець!

Я залишив тобі бул, сказала істота, яка лежала в Амендиній нічній сорочці, й тепер вона знову подумала про те, що навряд чи то була Аменда. Або тільки Аменда.

Ти скоро матимеш кривавий бул, він уже близько.

— Але спочатку я хочу одержати добрий бул, — прошепотіла Лізі. — Ще кілька етапів, і я одержу свій приз. Трунок. Я хотіла б подвійне віскі. — Вона засміялася, майже диким сміхом. — Але якщо етапи затягнуті червоним маревом, то звідки, в біса, він може бути добрим? Я не хочу пробиватися крізь червоне марево.

Чи були її спогади етапами була? Якщо так, то вона може нарахувати три надзвичайно яскраві за останні двадцять чотири години: коли їй довелося вступити в сутичку з божевільним, коли вона опустилася навколішки біля Скота, що лежав на гарячому асфальті, і коли він вийшов до неї з темряви, простягуючи їй, наче дарунок, свою закривавлену руку… чого, власне, він і хотів.