Це бул, Лізі! І не просто бул, а кривавий бул!

Лежачи на асфальті, він сказав їй, що його Довгий хлопець — така собі проява з нескінченним плямистим боком був зовсім поруч. Я не бачу його, але чую, як він їсть, — сказав тоді він.

«Я не хочу більше думати про цю нісенітницю.» — почула вона свій власний зойк, але він пролунав з якоїсь неймовірно далекої відстані, ніби через широке бездонне провалля; несподівано реальний світ став тонким, наче крига. Або дзеркало, в яке ніхто не посмів би дивитися більш як секунду або дві.

Добре, що я змогла прокричати це в такий спосіб. Мій зойк до нього долине.

Сидячи за кермом свого БМВ, Лізі згадувала про те, як її чоловік попросив льоду і як його йому принесли — своєрідне чудо, — і затулила собі обличчя долонями. Винахідливість була сильною якістю Скота, а не Лізі, та коли доктор Олберніс запитав про медсестру в Нешвілі, Лізі виявилася на висоті, вигадавши щось про Скота, який стримує подих і розплющує очі — вдає мертвого, одне слово, — й Олберніс засміявся, так, ніби це був найкумедніший жарт із тих, які йому доводилося досі чути. Почувши цей сміх, Лізі не позаздрила медсестрам, які перебували під командою цього чоловіка, але хай там як, а вона зрештою вибралася з Ґрінлона, й ось тепер вона тут, у машині, яку вона зупинила на узбіччі сільського шосе, зі старими спогадами, які гавкають навколо неї, наче голодні собаки, і розривають зубами її багряну завісу… Її ненависну й дорогоцінну багряну завісу.

— Хлопче, я заблукала, — сказала вона й безвільно опустила руки. — Заблукала в дрімучому, темному й падлючому лісі.

Ні, я думаю, що найдрімучіший ліс у мене ще попереду — там, де дерева товсті, їхні пахощі солодкі, а минуле досі відбувається. Завжди відбувається. Ти пам’ятаєш, як ти ходила за ним того дня? Як ти ходили за ним крізь дивний жовтневий сніг і в глибину лісу?

Звісно, вона пам’ятає. Він ішов попереду, а вона за ним, намагаючись нікуди не відхилятися від сліду, який прокладав для неї цей дивний молодик. Це їй щось нагадує, чи не так? Та якщо вона хоче повторити той досвід, їй потрібне ще дещо. Потрібен ще один уламок минулого.

Лізі увімкнула зчеплення, подивилася у дзеркальце заднього огляду, чи позаду немає автомобілів, потім повернула машину й поїхала туди, звідки щойно приїхала, розігнавши БМВ майже до максимальної швидкості.

12

Нареш Пейтл, власник крамниці, сам був на чергуванні, коли Лізі увійшла туди одразу по п’ятій у цей довгий, довгий четвер. Він сидів за касовим апаратом на обтягнутому батистом стільці, полуднував і дивився, як виляє задом Шанія Твейн у телепрограмі, присвяченій музиці кантрі. Він відставив убік свою тарілку з керрі й підвівся, вітаючи Лізі. На його тенісці був напис Я ♥ ОЗЕРО ДАРК СКОР.

— Мені пачку «Салем лайтс», будь ласка, — сказала Лізі. — Або навіть дайте мені ліпше дві.

Містер Пейтл працював продавцем — спочатку у крамниці свого батька в Нью-Джерсі, а потім у своїй власній — майже сорок років, і тому він мав досить олії в голові, щоб не дивуватися, коли люди непитущі просили продати їм оковиту або відомі некурці приходили до нього, щоб купити сигарет. Він просто знайшов ту специфічну отруту, яку йому замовила ця пані, на своїх добре впорядкованих полицях із товарами, виклав її на прилавок і заговорив про погоду. Він прикинувся, ніби не помітив майже шокованого виразу на обличчі в місіс Лендон, коли він назвав їй ціну її отрути. Це лише показало йому, наскільки тривалою була перерва між тією датою, коли вона відмовилася від куріння, і тією, коли вона до нього повернулася. Принаймні ця дама могла дозволяти собі купити отруту. Містер Пейтл мав таких покупців, які ладні були заморити своїх дітей голодом, аби заощадити гроші на це лайно.

— Дякую, — сказала вона.

— Будь ласка, приходьте знову, — сказав містер Пейтл і знову сів на своє місце перед телеекраном, де Дерил Ворлі[31] співав «Жахливе, прекрасне життя». То була одна з його найулюбленіших пісень.

13

Лізі зупинила машину біля крамниці так, щоб не блокувати доступу до жодної з бензинових помп — їх було чотирнадцять на сімох великих острівцях, — і коли вона знову сіла за кермо, то увімкнула мотор, щоб опустити вікно. Водночас тихо увімкнулося супутникове радіо під панеллю приладів (як би сподобалися Скотові всі ці музичні канали!). Радіо було настроєне на 50 на п’ятому каналі, й Лізі не дуже здивувалася, почувши пісню «Життя може бути мрією». Хоча не у виконанні «Струн»; це була рекламна версія, записана квартетом, який Скот уперто називав «Чотири білі хлопці». Окрім тих моментів, коли він п’яний. Тоді він називав їх «Чотирма блідолицими бевзями».

Вона розірвала одну з щойно куплених пачок і тицьнула сигарету собі між зуби уперше за… скільки ж минуло часу відтоді, як вона покинула? П’ять років тому? Сім? Коли клацнув запал БМВ, вона притулила до нього кінчик сигарети й обережно затяглася ментоловим димом. Вона одразу закашлялася зі слізьми в очах. Спробувала затягтися ще раз. Ця затяжка вдалася їй ліпше, але тепер її голова начебто кудись попливла. Третя затяжка. Цього разу вона вже зовсім не кашляла, але почувала себе так, ніби зараз зомліє. Якщо вона впаде грудьми на кермо, машина засигналить, і містер Пейтл вибіжить подивитися, що там сталося. Можливо, він прибіжить учасно і встигне перешкодити тому, щоб вона спалила своє ідіотське «я» — це було б добровільним жертвоприношенням чи самопокаранням? Скот би це знав, як він знав, хто зробив чорну версію пісні «Життя може бути мрією» — «Струни» і хто володів басейном у кінофільмі «Останній кіносеанс» — Сем зе Лаєн.

Але Скот, «Струни», Сем зе Лаєн — усі вони відійшли.

Лізі роздушила сигарету на досі дзеркально чистій попільничці. Вона також не могла пригадати, як називався той мотель у Нешвілі, той, до якого вона повернулася, коли нарешті покинула лікарню («Атож, ти повертаєшся туди, як п’яний до свого вина і як собака до своєї блювотини», — почула вона голос Скота у своїй голові), пам’ятала тільки, що клерк за конторкою дав їй одну з найгірших кімнат біля задньої стіни, де з вікна не видно було нічого, крім високого дощаного паркану. Їй здавалося, всі собаки Нешвіла зібралися під ним, гавкаючи, гавкаючи і гавкаючи. Супроти тих собак її давній знайомий Плутон здавався боязким і нерішучим цуциком. Вона лежала на одному ліжку з двох здвоєних, знаючи, що ніколи не зможе заснути, що кожного разу, як тільки вона наблизиться до сну, вона побачить Білявчика, побачить, як він наводить дуло свого маленького довбаного пістолета на серце Скота, почує, як Білявчик каже Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і сон миттю розвіється. Але зрештою вона все ж таки заснула, поспала якраз досить для того, щоб бодай на хистких ногах витримати завтрашній день, — поспала три години, а може, навіть чотири, — і як же їй пощастило здійснити такий великий подвиг? За допомогою срібної лопати, ось як. Вона поклала її на підлогу поруч із ліжком, так, щоб могла дотягтися до неї щоразу, коли починала думати, що біжить надто повільно й може не встигнути. Або що Скотові вночі може погіршати. І це було чимось таким, про що вона ніколи більше не думала в наступні роки. Лізі потяглася рукою назад і доторкнулася до срібної лопати тепер. Вона припалила ще одну «Салем лайтс» своєю вільною рукою і змусила себе пригадати, як наступного ранку пішла з ним побачитися, піднявшись на четвертий поверх лікарні в уже задушливій спеці, бо на обох ліфтах, які були в тому крилі лікарні, висіли таблички Не працює. Вона подумала про те, що сталося, коли вона підійшла до його палати. Усе тоді відбулося вкрай по-дурному, то була одна з тих

14

То була одна з тих подій, коли ви можете до смерті когось налякати, не маючи наміру це робити. Лізі йшла коридором від сходів, які були в самому його кінці, а медсестра саме виходила з палати 319 із тацею в руках, дивлячись назад через плече в палату з насупленим обличчям. Лізі каже «добридень» сестрі (якій не більше двадцяти трьох років, а на вигляд навіть значно менше), аби дати їй знати, що вона тут. Лізі вітається з нею тихо й лагідно, то було не більш як привітання маленької Лізі, але сестра перелякано зойкає тоненьким і нажаханим голосом і випускає тацю з рук. Тарілка та філіжанка з кавою виживають обидві — то міцні ветерани кафетерійної служби, — але карафа із соком розлітається на друзки, сік виливається на лінолеум та на бездоганно білі черевички медсестри. Дівчина дивиться на Лізі широко розкритими очима, очима наполоханої лані, що потрапила у світло автомобільних фар, і якусь мить Лізі здається, що зараз вона чкурне навтікача, проте зрештою вона таки себе опановує і кидає конвенційну фразу: «О, даруйте, ви злякали мене». Вона присідає навпочіпки, поділ її лікарняного халата підсмикується над білими медлікарняними панчохами, і вона ставить тарілку та філіжанку назад на тацю. Потім, рухаючись зі спритною і водночас дбайливою грацією, починає підбирати скалки розбитого скла. Лізі теж присідає навпочіпки й починає допомагати їй.