Там знову щось тихо клацнуло й знову заграла музика, цього разу нагадавши їй тему з фільму «Шафт». Лізі слухала цю музику, опанована відчуттям певної нереальності й думаючи, що якби Ісаак Гейс[23] її почув, то, певно, заліз би у ванну, натягти на голову пластиковий пакет. Мовчанка на лінії затяглася, й вона вже почала думати, що про неї забули — Бог знає, таке траплялося з нею раніше, а надто, коли вона намагалася замовити квитки на літак або внести зміни в домовленість про оренду автомобіля. Дарла зійшла вниз і промовистими жестами запитувала в неї Що відбувається? Лізі похитала головою, що означало в неї два варіанти однієї відповіді: Нічого не відбувається і Я не знаю.
У цю мить жахлива музика для розважання завислих на лінії клієнтів зникла, і там знову почувся голос Кассандри. Холод із її голосу зник, і вперше він прозвучав для Лізі як голос живої людини. У якомусь розумінні він навіть видався їй знайомим.
— Місіс Лендон?
— Так?
— Пробачте, що я затримала вас на лінії так довго, але я знайшла у своєму комп’ютері інструкцію сконтактуватися з доктором Олбернісом, якщо зателефонуєте ви або ваш чоловік. Доктор Олберніс зараз у своєму офісі. Ви дозволите мені з’єднати вас із ним?
— Звичайно, — відповіла Лізі.
Тепер вона зрозуміла, де вона є і що далі буде. Вона тепер знала, що перш ніж він скаже їй нехай там що, доктор Олберніс висловить їй своє глибоке співчуття у її втраті, так, ніби Скот помер минулого місяця або минулого тижня. І вона подякує йому. Зрештою, якби доктор Олберніс пообіцяв узяти Аменду, що завдає їм стільки клопоту, з їхніх рук, попри нинішню переповненість Ґрінлона, то Лізі, певно, залюбки стала б перед ним навколішки чи навіть палко обняла б його коліна. Цієї миті у неї з горла мало не вихопився дикий сміх, і їй довелося на кілька секунд міцно стиснути губи. І вона тепер знала, чому так несподівано голос Кассандри видався їй знайомим: саме таким голосом починали говорити люди, коли вони раптово впізнавали Скота, усвідомлювали, що вони мають справу з тим, чий портрет нещодавно був надрукований на обкладинці траханого журналу «Ньюсвік». Ну, а якщо ця знаменита особа когось обіймала своєю знаменитою рукою, то й вона не може не бути також знаменитою, хай навіть лише за принципом близького сусідства. Або, як сказав би Скот, за принципом сполучених посудин.
— Алло? — озвався грубий, але приємний чоловічий голос. — Це доктор Олберніс. Чи я розмовляю з місіс Лендон?
— Так, докторе, — сказала Лізі, махнувши руко Дарлі, щоб та сіла й перестала описувати навкруг неї кола. — Це Ліза Лендон.
— Місіс Лендон, дозвольте мені насамперед сказати, як щиро я співчуваю вам у вашій утраті. Ваш чоловік подарував мені п’ять своїх книг із дарчими написами, і вони належать до моїх найдорогоцінніших скарбів.
— Дякую вам, докторе Олберніс, — сказала вона і своїми великим та вказівним пальцем зробила Дарлі знак Наша рибка в сітці. — Це дуже мило з вашого боку.
5
Коли Дарла повернулася з туалету в кав’ярні Попа, Лізі сказала, що вона, мабуть, теж піде — до Касл В’ю було двадцять миль, а дорожній рух пополудні часто бував дуже густим і повільним. Для Дарли це буде лише перший етап її подорожі. Спакувавши сумку для Аменди — робота, про яку вони сьогодні вранці обидві забули, — вона поїде з нею назад до Ґрінлона. Відвізши туди сумку, повернеться тепер уже до Касл Рока. Отже, додому вона зможе потрапити не раніш як о пів на дев’яту — і то тільки в тому разі, коли щастя та дорожній рух її не підведуть.
— Я, мабуть, трохи відпочину, поки ти їхатимеш.
— Тобі зле?
Дарла стенула плечима, потім позіхнула.
— Мені доводилося переживати й не таке.
Не таке доводилося переживати й Лізі, а надто під час її подорожей зі Скотом. Напруживши стегна й залишивши сідниці в підвішеному стані над унітазом — звична для неї поза, в якій вона зажди робила пі-пі, коли вони їздили з пересувними книжковими ярмарками, — вона подзюрила, помила руки, побризкала водою собі на обличчя, причесала волосся, а потім подивилася на себе в дзеркало. «Нова жінка, — сказала вона своєму віддзеркаленню. Американська красуня». Вона присвятила чимало уваги й коштів тому, щоб її зуби були завжди добре доглянуті. Проте в очах, які світилися над цією усмішкою алігатора, застиг вираз сумніву.
«Містер Лендон сказав, що коли я вас коли-небудь зустріну, я повинен буду запитати…»
Заспокойся, ліпше про це не згадуй.
«Я повинен буду запитати вас, як він ошукав медсестру…» — Але Скот ніколи не сказав би «ошукав», — промовила вона, звертаючись до свого віддзеркалення.
Заткнися, маленька Лізі!
«…як він ошукав медсестру того разу в Нешвілі»
«Скот сказав не „ошукав“, а „оббулив“. Хіба не так?» Вона знову відчула в роті мідний присмак, то був присмак грошей і паніки. Атож, Скот сказав оббулив. У цьому немає сумніву. Скот сказав, що доктор Олберніс повинен буде запитати Лізі (якщо він будь-коли з нею зустрінеться), як Скот оббулив медсестру того разу в Нешвілі, і Скот при цьому чудово знав, що вона зрозуміє його послання.
То він посилав їй послання? Посилав навіть тоді?
«Облиш, забудь про це», — прошепотіла вона собі на цей спогад і вийшла з туалету. Було б добре, якби вона змогла заглушити цей голос, який звучав десь у неї всередині, і їй тепер здавалося, що він завжди був там. Протягом тривалого часу він не озивався, чи то спав, чи то погоджувався зі свідомим розумом Лізі, що існують речі, про які ліпше мовчати, навіть якщо розмова відбувається між двома різними версіями власного «я». Наприклад те, що сказала медсестра наступного дня після того, як Скота підстрелили. Або
(мовчи, Лізі, мовчи)
те, що сталося
(Цить!)
узимку 1996 року.
(Ну замовкни ж ти нарешті!)
Справжнє чудо, цей голос… але вона відчувала, як він спостерігає та слухає, і їй було страшно.
6
Лізі вийшла з туалету саме в ту мить, коли Дарла вішала слухавку телефону.
— Я телефонувала в мотель, що навпроти Ґрінлона, — сказала вона. — Він мені здався чистим, тому я замовила там кімнату на ніч. У мене бо немає жодного бажання долати таку велику відстань, щоб увечері повернутися до Касл В’ю, і в такий спосіб я зможу завтра вранці побачитися з Мендою. Єдине, що від мене вимагається, — це наслідувати курей і перетнути дорогу. — Вона подивилася на свою молодшу сестру з боязким виразом, який здався Лізі майже сюрреалістичним, зважаючи на те, що протягом стількох років вона мусила слухати, як Дарла проголошує закон і зазвичай робить це крикливим голосом, який не знає жалю. — Ти не думаєш, що я вчинила дурницю?
— Я думаю, це чудова думка. — Лізі тепло потиснула руку Дарли, і вдячна усмішка Дарли, в якій читалася полегкість, вельми її розчулила. Вона подумала: «Ось що також роблять гроші. Вони наділяють тебе владою. Вони роблять тебе босом». — Ну гаразд, Дарло, ходімо, я сама поведу машину. Ти згодна?
— Цілком, — відповіла Дарла і вийшла слідом за своєю молодшою сестрою в надвечірній день.
7
Побоювання Лізі справдилися, й повернення до Касл В’ю забрало в них значно більше часу, ніж вони сподівалися. Перед ними їхав великий перевантажений фургон із причепом, що метляв у різні боки, і на дорозі, яка петляла між пагорбами, обминути його було неможливо. Найліпше, що могла зробити Лізі, — це триматися від цього монстра на певній відстані, щоб не наковтатися його отруйних вихлопів. Це дало їй змогу поміркувати над подіями дня. Принаймні вона мала тепер для цього час.
Розмовляти з доктором Олбернісом було тим самим, що прийти на бейсбольний матч наприкінці четвертої подачі. Запізнюватися на кожну гру було невід’ємною частиною життя зі Скотом. Вона пригадувала той день, коли приїхав фургон доставки меблів із Портленда зі збірною софою вартістю дві тисячі доларів. Скот був у своєму кабінеті — він писав під музику, що, як завжди, звучала на неймовірному рівні гучності, навіть крізь звуконепроникні стіни вона чула, як Стів Ірлі[24] співає своє «Місто гітар», — а піти й попросити, щоб він знизив гучність, означало б завдати шкоди своїм вухам іще на дві тисячі доларів, так принаймні вважала Лізі. Хлопці, які привезли софу, сказали Лізі, що «містер» розпорядився, аби вони запитали її, куди їм поставити нову меблю. Лізі коротко наказала їм перенести їхню теперішню софу — до речі, цілком добру теперішню софу — до сараю, а нову секційну софу поставити на її місце. Принаймні колір нової софи пасував до кольору кімнати, і це було для Лізі полегкістю. Вона знала, що вони зі Скотом ніколи не обговорювали купівлю нової софи, секційної чи якоїсь іншої, і так само добре знала, що Скот почне її запевняти — до того ж надзвичайно категорично, — що вони це обговорювали. Вона не сумнівалася в тому, що він це обговорював із нею у своїй голові; проте він часто забував вокалізувати такі дискусії. Мистецтво забувати він розвинув у собі до найвищої досконалості.