— Я ніколи так не зроблю, — відказала Аменда, дивлячись на зливу. Вона перетворила вітрове скло БМВ на річку зі скляним дном. — А ти знаєш, чому я та Канті мали звичай так її називати й чому це було так підло з нашого боку?

— Ні.

— Коли їй було три або чотири роки, Дарла мала ляльку з червоного каучуку. Це й була первісна Баґі Бамперс. Дарла дуже любила ту свою давню іграшку. Однієї холодної ночі вона поклала міс Баґі грітися на радіатор, і лялька розтанула. Святий лисий Христосе, якби ти чула, який то був сморід!

Лізі доклала всіх зусиль, щоб на цей раз утриматися від сміху, але не змогла. Оскільки її горло було стиснуте, а рот закритий, сміх вирвався через ніздрі, бризнувши їй на пальці прозорими соплями.

— Оце гарно, мем, ой як гарно! — сказала Аменда.

— У бардачку лежить пачка паперових серветок, — сказала Лізі, почервонівши до корінців волосся. — Ти не подаси мені кілька?

Але тут вона уявила собі міс Баґі Бамперс, розплавлену на радіаторі, а ця картина поєдналася з найсоковитішою лайкою Дарли — святий лисий Христосе, — і вона знову зареготала, хоч і відчувала, який смуток ховається, наче кисло-солодка перлина, під її веселістю, що спричинена зіставленням завжди такої організованої роби-так-як-мені-хочеться-люба дорослої Дарли і примарної дитини, що ховалася десь у ній, тієї вимазаної джемом і часто розлюченої дитини, якій завжди було чогось треба.

— О, просто витри їх об кермо, — сказала Аменда, засміявшись тепер і сама. Вона тримала руку з телефоном притиснутою до живота. — Я зараз упісяюсь.

— Якщо ти обпісяєш цю піжаму, Амендо, вона розплавиться. Подай мені ті клятущі серветки.

Аменда, все ще сміючись, відкрила бардачок і подала їй серветки.

— Ти думаєш, що зможеш їй додзвонитися? — запитала Лізі. — В такий дощ?

— Якщо вона не вимкнула телефон, я їй додзвонюся. А якщо вона не в кіно чи в чомусь такому, то він у неї завжди увімкнений. Я розмовляю з нею майже щодня — іноді двічі на день, якщо Мет виїздить на одну зі своїх лекційних оргій. Бо іноді Метці їй телефонує, і тоді Дарла переказує мені все, що та сказала. Дарла єдина в усій нашій родині, з ким Метці ще іноді має бажання поговорити.

Лізі вислухала її з великою цікавістю. Вона й гадки не мала, що Аменда та Дарла розмовляють між собою про проблемну дочку Аменди. Їй хотілося поговорити на цю тему більше, але вона подумала, що зараз не час для цього.

— А що ти їй скажеш, коли додзвонишся?

— Я тільки послухаю, що вона казатиме. Мені здається, я все обміркувала, але якщо я тобі розповім про це наперед, воно втратить… Ну, я не знаю. Свіжість. Вірогідність. Усе, чого я хочу, це утримати їх обох якнайдалі звідси, щоб вони сюди не прителіпалися й не…

— …спіймалися в сортувальну машину Макса Сілвера? — запитала Лізі.

Протягом багатьох років усі вони працювали в містера Сілвера. Двадцять п’ять центів за кожен барель викопаної картоплі, а потім треба було вичищати бруд із-під нігтів до самого місяця лютого.

Аменда подивилася на неї гострим поглядом, потім усміхнулася.

— Щось подібне. Дарла й Канті можуть бути дуже надокучливими, але я люблю їх і не зичу їм зла. Тому я не хотіла б, аби вони вклепалися в халепу, з’явившись у невдалу хвилину в невдалому місці.

— Я теж, — лагідно кинула Лізі.

Зненацька порив граду залопотів по даху та по вітровому склу машини; потім знову полив густий дощ.

Аменда поплескала її по руці.

— Я знаю це, моя маленька.

Маленька. Не маленька Лізі, а просто моя маленька. Скільки часу минуло відтоді, як Аменда називала її так? І так називала її тільки вона.

7

Аменда набрала номер із певними труднощами через свої поранені руки, перший раз помилилася й мусила набирати знову Удруге набрала правильно, натиснула на зелену кнопку send[71] і приклала невеличку слухавку «Моторола» до вуха.

Дощ трохи вщух. Лізі усвідомила, що знову бачить обриси найближчого пікнікового стола. Скільки секунд минуло відтоді, як Аменда послала в ефір свій поклик? Вона перевела погляд із пікнікового стола на сестру, підвівши брови. Аменда захитала головою, потім випросталася на своєму сидінні й підняла правий палець, ніби кличучи офіціанта в якомусь уявному ресторані.

— Дарло?.. Ти мене чуєш?.. Ти знаєш, хто це?.. Так!.. Так, справді!

Аменда вистромила язик і вирячила очі, зображуючи реакцію Дарли з мовчазною і досить жорстокою точністю: учасник ток-шоу, який щойно виграв свій раунд.

— Атож, вона поруч зі мн… Дарло, не торохти так швидко! Дай мені вставити бодай слово! Я дам тобі поговорити з Лізі буквально через хв…

Цього разу Аменда слухала довше, киваючи головою й водночас стуляючи та розтуляючи великий палець та інші пальці своєї правої руки, ніби зображуючи звук: «Кря-кря-кря!»

— Гаразд, я скажу їй, Дарло. — Не потурбувавшись затулити слухавку долонею — певно, хотіла, аби Дарла почула, що вона переказує її повідомлення, — Аменда промовила: — Вони з Канті разом, Лізі, але досі в аеропорту. Виліт літака Канті затримали в Бостоні через грозу. Ну, хіба це не ганьба?

Аменда зробила Лізі знак великим пальцем, коли це сказала, а тоді знову переключила увагу на телефон.

— Я рада, що перехопила вас, дівчата, перед вашим виїздом, бо я уже не в Ґрінлоні. Лізі і я нині перебуваємо у психіатричній лікарні в Деррі… так, так, ти не помилилася, Деррі.

Вона слухала й кивала головою.

— Атож, це й справді схоже на чудо. Я знаю тільки те, що прийшла Лізі і я прокинулася. Останній мій спогад із того, що було перед тим, це як ви, дівчата, возили мене до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа. Потім я просто… Я почула, як Лізі кличе мене, і це було так, як ото коли хтось кличе тебе з глибокого сну… і лікарі в Ґрінлоні послали мене сюди, щоб я зробила всі ті тести на мозкові, які, певно, коштують купу грошей…

Слухає.

— Так, моє серденько, я хочу привітатися з Канті, і я певна, що й Лізі хоче, але нас уже кличуть, а в тій кімнаті, де вони роблять свої тести, телефон не працюватиме. Ви сюди приїдете, так? Я певна, ви зможете бути в Деррі на сьому годину, о восьмій щонайбільше…

Цієї миті небо розверзлося знову. Хмари вибухнули ще потужнішими перекотами грому, ніж раніше, і несподівано автомобіль наповнився лунким барабанним боєм. Уперше за сьогоднішній день Аменда, здавалося, цілком розгубилася. Вона подивилася на Лізі, її очі широко розплющилися з виразом панічного страху. Одним пальцем вона показувала на дах автомобіля, звідки долітали звуки. Її губи утворили слова: Вона запитує, що це за звук.

Лізі не стала вагатися. Вона вихопила телефон із рук Аменди й притулила його до власного вуха. Зв’язок був майже ідеальний, незважаючи на грозу (а може, саме завдяки їй, Лізі точно не знала). Вона чула не тільки Дарлу, а й Канті, чула, як вони розмовляють між собою збудженими, розгубленими, радісними голосами; вона також чула, як десь на задньому тлі гучномовець повідомляє про затримку рейсів у зв’язку з негодою.

— Дарло, це Лізі. Аменда прийшла до тями! Цілком прийшла! Хіба не чудо?

— Лізі, я не можу в це повірити!

— Побачиш — повіриш, — сказала Лізі. — Привозь свою дупу в Акадію, в Деррі, й сама побачиш.

— Лізі, що то за дивні звуки? Так, ніби ви в душі!

— Гідротерапія, навпроти по коридору! — сказала Лізі, недбало збрехавши й подумавши: «Ми ніколи не зможемо пояснити це потім — навіть за мільйон років». — Двері в них там відчинені, й шум просто неймовірний.

Якусь мить не було ніякого звуку, крім розміреного лопотіння дощових крапель. А тоді Дарла сказала:

— Якщо з нею все гаразд, то ми з Канті все одно навідаємося в «Хуртовину». До Деррі їхати довго, а ми обидві помираємо з голоду.

На якусь мить Лізі розгнівалася на неї, а потім мало не ляснула себе по лобі за таку ідіотську реакцію. Чим надовше вони затримаються, тим ліпше, — тож чому вона невдоволена? А проте певне роздратування, яке вона відчула в голосі Дарли, примусило Лізі відчути слабкість у шлункові. «Так уже воно має бути між нами, сестрами», — подумала вона.