Лізі, як сказав би її батько, що не відзначався надто гострим розумом, мала таке відчуття, ніби її зненацька вдарили по голові мокрим мішком. Вона так зосередилася на своїх зусиллях привести Менду додому з Країни Ніде та розв’язати проблему Джима Дулея, що зовсім забула про їхній нинішній стан напівроздягнутих жінок, не кажучи вже про можливі наслідки їхньої Великої Втечі. Саме в цю хвилину вони зупинилися на похилому паркувальному майданчику перед кам’яницею департаменту шерифа — ліворуч від них тепер стояла патрульна машина державної поліції, а праворуч «Форд-Седан» із написом ДЕПАРТАМЕНТ ШЕРИФА ОКРУГИ КАСЛ-КАУНТІ, і Лізі несподівано відчула гострий напад клаустрофобії. Назва однієї з пісень кантрі зненацька зазвучала в її голові «Про що я думала раніш?»

У принципі, чого вона мала боятися — вона не була втікачкою, Ґрінлон не був в’язницею, а отже, й Аменда не була в’язнем, але її босі ноги… справді, як вона могла б пояснити, чому на її довбаних ногах немає ані взуття, ані шкарпеток? І…

«Я взагалі нічого не думала, я лише дотримувалася послідовності своїх кроків. Як ото готують страву за якимсь рецептом. Так, ніби я гортаю куховарську книгу й знаходжу наступну сторінку білою».

— Крім того, — правила своє Аменда, — слід подумати й про Дарлу та Канті. Ти все добре зробила сьогодні вранці, Лізі, я тебе не критикую, але…

— Ні, ти мене критикуєш, — сказала Лізі. — І правильно критикуєш. Бо якщо ми й не вклепалися ще в халепу, то незабаром уклепаємося. Я не хотіла б приїхати до твого дому надто рано або залишатися там надовго, якщо Дулей стежить за ним також…

— А Дулей про мене знає?

І якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?

— Я думаю… — почала Лізі й одразу зупинилася. Такий ухильний спосіб констатації тут не годиться. — Я знаю, що він знає, Мендо.

— А проте він не Карнак Великий. Він не може бути у двох місцях водночас.

— Так, але я не хочу зустріти копів також. Я не хочу, щоб вони до цього були якось причетні.

— Їдьмо до Панорами, Лізі. Ти знаєш, до Чудової Панорами.

Чудовою Панорамою місцеві жителі називали місцевість для пікніків, звідки відкривався вид на озеро Касл-Лейк та на басейн Літл-Кін-Понд. Це було біля входу до Центрального парку Касл Рока, й там було багато майданчиків для паркування і навіть кілька портосанів.[70] І дуже ймовірно, що наприкінці дня та ще з грозою, яка наближається, там нікого не буде. То було дуже добре місце для того, щоб зупинитися, подумати, оцінити свої можливості й убити трохи часу. Мабуть, Аменда і справді була генієм.

— Тікаймо-но з центральної вулиці, — сказала Аменда, стягуючи на горлі комір своєї піжами. — Я почуваю себе, як стриптизерша в церкві.

Лізі обережно звернула в бічний провулок — тепер, коли вона якнайменше хотіла мати якісь справи з департаментом шерифа, вона сповнилася абсурдною впевненістю в тому, що неодмінно втрапить у якусь дрібну дорожню аварію, перш ніж устигне залишити позад себе всі машини, з якими вона могла б зіткнутися — і взяла напрямок на захід. Через десять хвилин вони вже були перед знаком, на якому було написано

Автомобіль Лізі був ЄДИНИМ на паркувальному майданчику, а територія для пікніків була безлюдна — ніде не видно було навіть жодного гультяя з рюкзаком за плечима, очманілого від прогулянки на свіжому повітрі (або від горілки «Золотий Монпельє»). Аменда підійшла до одного з пікнікових столів. Підошви її ніг були рожеві, й навіть у світлі сонця, що сховалося за хмари, її голизна просвічувала крізь зелену піжаму.

— Амендо, ти не боїшся…

— Якщо хтось прийде, я швиденько сховаюся в машину. — Менда подивилася через плече і сяйнула усмішкою. — Спробуй тут прогулятися — трава просто облягає ноги.

Лізі навшпиньки пройшла по асфальту й ступила на зелений килим. Аменда мала рацію — трава облягала ноги, сестра виловила чудову рибу зі Скотового озера слів. А західний краєвид був справжньою втіхою для очей і серця. Грозові хмари скочувалися до них крізь вищерблені зуби Білих Гір, і Лізі нарахувала сім темних плям там, де високі гірські схили були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози.

— Мендо! — вигукнула Лізі. — Я рада, що я жива!

— І я теж, — серйозним тоном сказала Аменда й простягла перед собою руки.

Вітер підхопив її волосся, яке уже взялося сивиною, і розвіяв його, як волосся дитини. Лізі обережно стиснула пальці сестри у своїх пальцях, намагаючись не зробити їй боляче там, де в неї були шрами від порізів, і водночас відчуваючи, як заполоняє її саму дика сила природи. Над головою в неї гуркотів грім, теплий вітер налітав усе потужнішими поривами, а за дев’яносто миль на заході грози бурхливими потоками стікали вниз по гірських ущелинах. Аменда пішла в танець, і Лізі стала танцювати з нею, їхні босі ноги топталися по траві, їхні сплетені руки здіймалися в небо.

— Так! — вигукнула Лізі, намагаючись перекричати гуркіт грому.

— Що так? — крикнула Аменда їй у відповідь. Вона знову сміялася.

— Так, я хочу вбити його!

— І я сказала те саме! Я допоможу тобі! — гукнула Аменда, і тут залопотіли перші краплі дощу, й вони побігли до машини, обидві сміючись і тримаючи з’єднані руки над головою.

Вони встигли сховатися під дашком автомобіля раніше, ніж почалася перша з півдванадцятка злив, які випали того полудня, і в такий спосіб їм пощастило залишитися сухими, бо якби вони бодай трохи затрималися, то вимокли б до рубця; через тридцять секунд по тому, як упали перші краплі, вони вже не могли бачити найближчого столика для пікніка, що був не далі як за двадцять ярдів. Дощ падав холодний, а в машині було тепло, й шибки вікон одразу запотіли. Лізі запустила мотор і ввімкнула склообігрівач. Аменда схопила мобільник Лізі.

— Пора зателефонувати міс Баґі Бамперс, — сказала вона, назвавши Дарлу її дитячою кличкою, якої Лізі не чула вже багато років.

Лізі подивилася на свого годинника й побачила, що вже по третій. Небагато шансів, що Канті й Дарла (колись відома, як Баґі Бамперс — і ненавиділа ж вона це прізвисько!) досі обідають.

— Мабуть, вони вже у дорозі від Портленда до Оберна, — сказала вона.

— Так, мабуть, вони там, — погодилася Аменда, говорячи до Лізі таким тоном, ніби Лізі була ще дитиною. — Тому я й хочу зателефонувати на мобільник міс Баґі.

«Це Скот винен, що я досі технологічно так погано озброєна, — хотіла була сказати Лізі. — Після того як він помер, я дедалі більше відстаю від прогресу. Я досі навіть не купила плеєра DVD, тоді як усі вже його мають».

Але вона сказала зовсім інше:

— Якщо ти назвеш Дарлу міс Баґі Бамперс, то вона вимкне слухавку, навіть якщо впізнає, що це ти.