Як іноді кажуть.

XII

Лізі у Ґрінлоні

(Рожеві троянди)

1

Вона подивилася на годинник на нічному столику, коли стягувала з себе свої промоклі шорти, й усміхнулася не тому, що в часі за десять хвилин дванадцята було щось первісно кумедне, а тому, що їй пригадався один із рядків Скруджа,[65] з різдвяної колядки: «Духи зробили це все за одну ніч». Лізі здавалося, ніби щось зробило дуже багато в її власному житті за дуже короткий період часу, переважно за останні кілька годин.

«Але ти повинна пам’ятати про те, що ти жила в минулому, а це забирає дивовижно малу частку людського життя», — подумала вона… і після роздумів, що тривали не більш як хвилину, засміялася коротким уривчастим сміхом, який, либонь, видався б божевільним кому завгодно, хто стояв би в протилежному кінці коридору.

«Це добре, смійся, люба моя дитино, тут немає нікого, крім нас, синиць», — подумала вона, йдучи до ванної кімнати. Цей гучний, безтурботний сміх знову став вихоплюватися з неї і зненацька урвався, коли їй раптом спало на думку, що Дулей може бути десь тут. Він міг принишкнути в підвалі або в одній із великих стінних шаф, яких було чимало в будинку. Він міг обливатися потом цього пізнього ранку на горищі, прямо над її головою. Вона знала про нього не дуже багато й готова була це визнати, але думка про те, що він заховався десь у домі, цілком відповідала тому, що вона знала. Він уже довів, що був відчайдушним сучим сином.

Не думай про нього тепер. Подумай про Дарлу й Канті.

Цілком слушно. Лізі може поїхати до Ґрінлона раніше від своїх старших сестер, це буде не така вже й довга подорож, але вона не може дозволити собі бити байдики. «Пильнуй, щоб твоя струна завжди бренькала», — подумала вона.

Але вона не могла відмовити собі в тому, щоб постояти хвилину на повен людський зріст перед дзеркалом, яке було з внутрішнього боку на дверях спальні, з руками, опущеними по боках, дивлячись спокійним поглядом і без будь-якої забобонності на своє тендітне, нічим не прикметне тіло жінки середнього віку — і на своє обличчя, що його Скот колись описав, як мордочку лисиці в літній період. Воно було тільки трохи одутлим, більш нічого. Вона мала такий вигляд, ніби щойно прокинулася від тяжкого сну (можливо, після доброї випивки чи навіть не однієї), і її губи були досі трохи закопилені, що надавало їм дивного чуттєвого виразу, й це її трохи бентежило, але водночас тішило. Вона завагалася, не знаючи, що з цим робити, але потім знайшла в самому кінці шухляди для зберігання своєї косметики тюбик рожевої помади фірми «Ревлон Готгауз». Вона нанесла її трохи на свої губи й задоволено кивнула головою, хоч і з певним сумнівом. Якщо люди дивитимуться на її губи — а вона припускала, що, мабуть, дивитимуться, — то ліпше змиритися з тим, що вони побачать те, чого не можна приховати.

Грудь, над якою Дулей потрудився з такою божевільною цілеспрямованістю, була позначена бридким шрамом, який починався від її пахви й закінчувався на твердій частині грудної клітки. Він мав вигляд поганої рани, завданої два або три тижні тому, яка тепер добре гоїлася. Дві не такі глибокі рани тепер скидалися на червоні смуги, залишені надто тугими еластичними деталями одягу. Або, можливо, — якщо ви мали надто яскраву уяву, — слідами від туго затягнутої мотузки або шмагання мотузкою. Різниця між цим станом і тим, який вона побачила, коли вперше прийшла до тями, була разючою.

— Усі Лендони зцілюються швидко, ти, сучий сину, — сказала Лізі і стала під душ.

2

Вона мала час лише на те, щоб швидко сполоснутися, і її грудь ще трохи боліла, тому вона вирішила не вдягати бюстгальтера. Вдягла штани і вільну теніску. На теніску накинула жакет, щоб ніхто не витріщався на її пипки, якщо чоловіки й справді виявляли цікавість до пипок п’ятдесятирічної жінки. А Скот вважав, що вони її виявляють. Вона згадала, як він казав колись у їхні щасливі часи, що прямодушні чоловіки витріщаються на будь-яку особу жіночої статі в інтервалі віку приблизно від чотирнадцяти до вісімдесяти чотирьох років. Він казав, що йдеться про замкнене коло постійної взаємодії між очима та пенісом, і мозок тут нічого вдіяти не може.

Був полудень. Вона зійшла сходами вниз, заглянула у вітальню й побачила свою останню пачку сигарет, яка лежала на столику для кави. Вона тепер не тужила за сигаретами. Натомість дістала з буфета банку свіжого арахісового масла та банку полуничного джему з холодильника (морально підготувавшись до того, що може натрапити на Джима Дулея, який причаївся десь у кутку або за дверима буфетної кімнати) і зробила собі бутерброд на скибці білого хліба, двічі його надкусивши з відчуттям блаженної втіхи, перед тим як зателефонувати професорові Вудбоді. Департамент шерифа округи Касл-Каунті забрав погрозливого листа від «Зака Мак-Кула», але пам’ять Лізі на цифри завжди була гарною, а тим більше, що цей номер дуже легко запам’ятовувався: код Пітсбурзької зони з одного кінця, вісімдесят один і вісімдесят вісім — із другого. Вона хотіла поговорити або з Царицею або з Царем Інкунків. Але їй дуже не хотілося б натрапити на автоматичний відповідач. Звичайно, вона могла залишити там своє послання, але тоді вона не зможе бути певною, що воно вчасно досягне того вуха, для якого призначене, а отже, й дасть якусь користь.

Але даремно вона турбувалася. Відповів їй сам Вудбоді власною персоною, і його голос не прозвучав велично. Він прозвучав смиренно й обережно.

— Слухаю. Алло?

— Вітаю вас, професоре Вудбоді. Це Ліза Лендон.

— Я не хочу з вами розмовляти. Я говорив зі своїм адвокатом, і він каже, мені не слід…

— Охолоньте, — сказала вона і замріяно подивилася на свій бутерброд. Шкода, але розмовляти з повним ротом було б не дуже зручно. Хоч вона не збиралася затягувати розмову. — Я не маю наміру створювати для вас проблеми. Ви не матимете проблем ані з копами, ані з адвокатами, нічого подібного. Якщо ви зробите мені одну невеличку послугу.

— Яку послугу? — запитав Вудбоді з підозрою в голосі. Лізі не могла звинувачувати його за це.

— Існує невеличкий шанс, що ваш друг Дулей зателефонує вам сьогодні…

— Цей суб’єкт мені не друг! — заявив Вудбоді.

«Авжеж, не друг, — подумала Лізі. — І ти готовий переконати себе в тому, що він ніколи й не був твоїм другом».

— Гаразд, не друг, а приятель по чарці. Випадковий знайомий. Хто завгодно. Тож якщо він зателефонує, лише скажіть йому, що я змінила свій намір, згода? Скажіть, що я навернулася на здоровий глузд. Скажіть йому, що я чекаю його сьогодні, о восьмій вечора, в кабінеті свого чоловіка.

— Ви говорите як людина, що має намір накликати на себе великі неприємності, місіс Лендон.

— Тож вам про все відомо, чи не так? — Бутерброд манив її все більше й більше. У шлунку в Лізі забурчало. — Професоре, він може й не зателефонувати вам. Тоді, вважайте, вам пощастило. Якщо він усе ж таки зателефонує, тоді перекажіть йому моє послання і вважайте, що вам також пощастило. Але якщо він зателефонує, і ви не передасте йому моє послання — лише ці слова: «Вона передумала, вона хоче побачитися з вами о восьмій вечора в кабінеті Скота», і я про це довідаюся… тоді, сер, я таке вам улаштую…

— Нічого ви не зможете. Мій адвокат каже…

— Не слухайте, що він каже. Будьте хорошим хлопцем і слухайте, що я вам кажу. Мій чоловік залишив мені двадцять мільйонів доларів. Маючи такі гроші, якщо я надумаю влаштувати так, щоб вас відтрахали в зад, то років три, не менше, ви випорожнятиметеся тільки кров’ю. До вас дійшло?

Лізі поклала слухавку, перш ніж він міг би щось сказати у відповідь, надкусила свого бутерброда, дістала з холодильника лимонний напій Кул-Ейд, хотіла була взяти склянку, але зрештою стала пити прямо з горла пляшки.

Ням-ням!

3

Якщо Дулей зателефонує протягом кількох наступних годин, то її не буде вдома, щоб відповісти на його дзвінок. На щастя, Лізі знала, по якому телефону він може подзвонити. Вона пішла до свого незакінченого офісу в сараї, проминувши закутаний у саван труп бременського ліжка. Вона опустилася на простий стілець кухонного стилю (гарненькі нові кабінетні стільці були речами, які вона ніколи не забувала замовляти), натисла кнопку ЗАПИС ПОВІДОМЛЕННЯ на автоматичному відповідачі й заговорила довго не думаючи. Вона повернулася з Місячного Кола не так із готовим планом, як із чітким уявленням про ті заходи, до яких вона вдасться, і переконаністю, що коли вона зіграє свою роль, то Джим Дулей муситиме зіграти свою. «Я свисну, й ти прибіжиш до мене, чоловіче», — подумала вона.