— Зосередься, Лізі. Зроби це тепер. Напруж свій мозок.

Вона заплющує очі й бачить кімнату для гостей у їхньому будинку на Шуґар Топ Гіл. Бачить Скота, який сидить у кріслі-гойдалці. Бачить, як вона сидить на холодній підлозі біля нього, тримаючи його за руку. Він стискає її пальці так само міцно, як і вона стискає його пальці. Позад них по розмальованих морозом шибках вікон ковзає фантастичне світло. Телевізор увімкнений, і на екрані знову демонструють «Останній кіносеанс». Хлопці перебувають у розмальованій у білий та чорний кольори більярдній Сема зе Лаєна, а Генк Вільямс у якійсь забігайлівці співає «Джамбалаю».

Протягом якоїсь миті вона відчуває, як замерехтіло Місячне Коло, але потім музика в її свідомості — музика, що якусь мить звучала так ясно і так радісно — стихає. Лізі розплющує очі. Вона розпачливо хоче побачити свій дім, але величезна сіра скеля та щасливі дерева досі тут. Дивні зорі досі світяться в небі, лише сміюни тепер замовкли й моторошне шелестіння кущів притихло, і навіть дзвінок Чакі Дж. припинив своє судорожне теленькання, бо Довгий хлопець зупинився послухати, й увесь світ, здається, стримує своє дихання і слухає разом із ним. Він тут, не далі як за півсотні футів ліворуч від них; тепер Лізі чує його навіть нюхом. Він пахне, як пахне повітря у старих нужниках або отруйна суміш випарів поганого віскі та сигаретного диму, яку їй доводилося іноді вдихати, коли вона обертала у дверях ключ і заходила до дешевої кімнати в мотелі, або обпісяні пелюшки доброї матінки, коли вона була вже стара й заражена старечим божевіллям; він зупинився за найближчою шеренгою закоханих дерев, на короткий час урвав свій біг у лісовому тунелі, й, о святий Боже, вони не йдуть звідси, вони не повертаються додому, вони з якоїсь причини застрягли тут.

Шепіт Скота тепер стає таким тихим, що він ніби й нічого не каже. Якби не слабке ворушіння його губів, що доторкаються до чутливої шкіри на її вусі, вона подумала б, що це телепатія.

— Це африканка, Лізі, — деякі речі іноді допомагають, а іноді — навпаки. Ідеться про речі, які можуть згортатися. Я не знаю чому, але це так. Покинь африканку, Лізі.

Лізі випускає африканку з рук і дозволяє їй упасти на землю. Вона падає з дуже-дуже тихим шарудінням (як аргументи проти божевілля, що падають кудись на найглибше дно), але Довгий хлопець його почув. Вона відчуває, як його незбагненні думки змінюють напрямок; відчуває на собі огидний тиск його безумного погляду Одне з дерев тріщить так гучно, ніби щось у ньому вибухає, коли таємнича проява починає обертатися, і вона, Лізі, знову заплющує очі й бачить тепер кімнату для гостей так виразно, як ще ніколи нічого не бачила у своєму житті, бачить її з якимось розпачливим напруженням і крізь досконале збільшувальне скло жаху.

— Час, — шепоче Скот, і відбувається дивовижна річ.

Вона відчуває, як повітря вивертається сподом назовні. Зненацька вона чує голос Генка Вільямса, який співає «Джамбалаю». Він співає

14

Він співав тому, що телевізор був увімкнений. Вона пригадала тепер усе так ясно, як ніколи нічого не пригадувала у своєму житті, і запитувала себе, як вона могла про це забути.

Час покинути Провулок Спогадів, Лізі, — час додому.

Усі — з озера, як каже прислів’я. Лізі одержала те, по що вона сюди прийшла, одержала саме тоді, коли поринула у свої жахливі спогади про Довгого хлопця. Її грудь іще боліла, але це вже було не болісне пульсування, а тупий біль. Вона почувала себе гірше, коли, бувши дівчиною-підлітком, проводила тривалий спекотний день у ліфчику, який був для неї замалий.

З того місця, де вона занурилася по саме підборіддя у воду, вона могла бачити, що місяць, тепер значно менший і кольору майже чистого срібла, піднявся майже над усіма деревами цвинтаря, крім кількох найвищих. І тепер її став непокоїти новий страх: а що як Довгий хлопець прийде сюди? Почує, що вона про нього думає, і прийде сюди? Це нібито було безпечне місце, й Лізі думала, що так воно, певно, і є — принаймні безпечне від сміюнів та інших бридких істот, які жили в Зачарованому Лісі, — але її тривожила думка, що Довгий хлопець може не підкорятися тим правилам, які були обов’язковими для інших істот, що жили далеко звідси, в гущавині лісу. Її непокоїла думка, що Довгий хлопець… відрізняється від усіх. Заголовок якогось давнього оповідання літератури жаху бамкнув у її свідомості, як чавунний дзвін: «Ти тільки свисни, і я прийду до тебе, мій хлопче». Потім до цього тривожного сигналу приєдналася назва єдиного з творів Скота Лендона, який вона ненавиділа: «Порожні демони».

Але перш ніж вона змогла обернутися й попрямувати до сухого пляжу, перш ніж вона взагалі змогла підвестися на ноги, її приголомшив ще один спогад, до речі, зовсім недавній. Це був спогад про те, як вона прокинулася у ліжку, в якому лежала разом зі своєю сестрою Амендою, прокинулася перед самим світанком і виявила, що минуле й теперішнє злилися докупи й перемішалися між собою. Більше того, Лізі тоді здалося, що вона лежить у ліжку не зі своєю сестрою, а зі своїм покійним чоловіком. І в якомусь розумінні, так воно й було. Бо хоч істота, яка лежала з нею в ліжку, й була вдягнена в нічну сорочку Аменди й говорила голосом Аменди, проте вона користувалася внутрішньою мовою їхнього шлюбу й говорила фрази, які міг знати лише Скот.

Ти скоро матимеш кривавий бул, сказала тоді істота, яка лежала з нею в ліжку, й до неї прийшов Чорний Принц Інкунків із її власним консервним ножем у своїй торбині зі знаряддями тортур.

Ти повинна проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз.

І який приз пообіцяла їй істота в ліжку? Трунок. Лізі тоді подумала, що йдеться про кока-колу, бо такими були призи Пола, але тепер вона знала, що це не так.

Лізі опустила голову, занурила своє побите обличчя у воду, а тоді, не давши собі подумати про те, що вчиняє, зробила два швидкі ковтки. Вода, у якій вона стояла, була майже гаряча, але та рідина, яку вона набрала в рот, була прохолодна, свіжа й смачна. Вона могла б випити її набагато більше, але якась інтуїція підказала їй, що треба обмежитися двома ковтками. Саме двома — і не більше. Вона доторкнулася до своїх губів і виявила, що вони вже не розпухлі й майже повернулися до норми. Це її не здивувало.

Не намагаючись зберігати тишу (і не думаючи про вдячність, принаймні зараз їй було не до цього), Лізі побрела назад до берега. Дорога до нього здалася їй нескінченною. Нікого тепер не було у мілкій воді, а пляж став порожній. Лізі здалося, що жінка, з якою вона розмовляла, сидить на одній із кам’яних лав зі своїм супутником, але вона не була в цьому певна, бо місяць ще не піднявся достатньо високо. Вона ковзнула поглядом далі, й він зупинився на одній із загорнутих у саван постатей, яка сиділа десь приблизно на десятій — дванадцятій лаві від води. Місячне світло покрило одну сторону закутаної в білу тканину голови тієї істоти тонкою срібною плівкою, і дивна впевненість опанувала її: то був Скот, і він стежив за нею. І хіба ця думка не мала під собою певного божевільного глузду? Хіба він не мав досить свідомості й бажання, щоб прийти до неї в ті хвилини перед світанком, коли вона лежала в ліжку зі своєю психічно хворою сестрою? І не виключено, що він тепер хоче щось сказати їй востаннє — тож чому вона має сумніватися в тому, що це він?

Вона відчула спокусу покликати його на ім’я, хоч так зробити було б небезпечною божевільною витівкою. Вона вже відкрила рота, але в цю мить вода з її мокрого волосся потрапила їй у вічі, й вони защеміли. Вона почула також слабкий дзенькіт дзвінка Чакі Дж.

І саме тоді Скот заговорив до неї, заговорив востаннє.

— Лізі.

Невимовна ніжність звучала в цьому голосі. Він назвав її на ім’я, він покликав її додому.

— Моя маленька

15

— Лізі, — каже він. — Люба моя дитино.