5

Їдучи до Оберна, Лізі пригадала, як заступник шерифа Олстон дивився на неї, коли вони стояли й розмовляли в кінці під’їзної алеї. Вона вже давненько не відчувала на собі чоловічих поглядів зразка ви така вродлива, моя люба, але вона відчула один такий на собі сьогодні, попри свій розпухлий ніс та все інше. Цікаво. Дуже цікаво.

— «Як лікувати красу, понівечену Джимом Дулеєм», — сказала вона й засміялася. — Це могло б стати темою телевізійної передачі з моєю участю.

А в роті вона відчувала чудовий присмак. Якщо їй захочеться ще викурити бодай одну сигарету, вона буде здивована. Можливо, й про це вона могла б поговорити на телебаченні.

6

Коли Лізі доїхала до Ґрінлона, було вже двадцять хвилин на другу. Вона не сподівалася побачити тут автомобіль Дарли, проте зітхнула з полегкістю, коли і справді не побачила його серед десятка чи десь так машин, які стояли на паркувальному майданчику відвідувачів. Їй хотілося, щоб Дарла й Канті були якнайдалі на південь від цієї місцевості, далеко від небезпечного божевілля Джима Дулея. Вона згадала, як допомагала містерові Сілверу перебирати картоплю, коли була малою дівчинкою (років дванадцять або й тринадцять — не така вже й мала), і як він завжди радив їй одягати штани й підкасувати рукави, коли вона працювала з сортувальною машиною в задньому сараї. «Якщо вона зловить тебе, дитино, вона тебе роздягне», — мав звичай казати він, і вона приймала його застереження близько до серця, бо розуміла, що старий Макс Сілвер говорив не про те, що зробить його громіздка сортувальна машина з її одягом, а про те, що вона зробить із нею. Аменда була частиною всього цього, вона стала нею від того дня, як з’явилася, коли Лізі не вельми охоче взялася за тяжку працю розчищення Скотового кабінету. Лізі погодилася на її участь. Проте Дарла й Канті були б лише непотрібним ускладненням. Якщо Бог добрий, він затримає їх у «Хуртовині», де вони їстимуть ледачих омарів та запиватимуть їх білим вином із содовою, протягом тривалого часу. Добре було б, якби вони просиділи там до півночі.

Перш ніж вийти з машини, Лізі легенько доторкнулася до своєї лівої груді правою долонею, наперед скривившись від гострого болю, який сподівалася відчути. Але відчула лише легеньке пульсування. «Дивовижно, — подумала вона. — Я почуваю себе так, ніби доторкаюся до синця тижневої давності. Щоразу, коли почнеш сумніватися в реальності Місячного Кола, Лізі, ти лише згадай, що він зробив із твоєю груддю лише якихось п’ять годин тому і як вона почуває себе тепер».

Вона вийшла з машини, замкнула її ключем програмного управління, потім якусь мить роздивлялася навкруг себе, намагаючись добре запам’ятати це місце. Вона не змогла б пояснити, навіщо вона це робить, не бачила ніякої очевидної причини для цього, принаймні такої, до якої вона могла б доторкнутися пальцем, навіть якби захотіла. Це було просто одним з етапів її сьогоднішнього візиту, як ото, коли ти вперше випікаєш хліб за рецептом куховарської книги.

Нещодавно залитий гудроном і розкреслений, паркувальний майданчик для машин відвідувачів здався їй дуже схожим на той паркувальний майданчик, на якому впав її чоловік вісімнадцять років тому, і вона знову почула примарний голос асистента професора Роджера Драпаела, того спеченого на південному сонці паскудника, який сказав: «Ми підемо через отой паркувальний майданчик до Нелсон-Холу — там діє система кондиціонування повітря». Але тут немає Нелсон-Холу; Нелсон-Хол був у Країні Давно, і тоді ж таки був чоловік, який приїхав туди, щоб викопати лопату землі й урочисто відкрити будівництво Бібліотеки Шипмена.

Над акуратно підстриженими живоплотами вона побачила не будівлю англійського факультету, а гладенькі стіни з цегли та прозорого скла психіатричної лікарні двадцять першого сторіччя, чистої, добре освітленої будівлі, де міг би закінчити своє життя її чоловік, коли б якась невідома спора, що її лікарі в Баулінґ Ґрін зрештою вирішили назвати пневмонією (ніхто не хотів писати «Причина нез’ясована» на свідоцтві про смерть чоловіка, про чий скін буде повідомлено на першій сторінці «Нью-Йорк Таймс»), не покінчила з ним раніше.

По цей бік живоплоту стояв дуб; Лізі припаркувалася так, щоб її БМВ розташувався в його затінку, хоч і справді побачила, як на заході збираються хмари, тож, мабуть, заступник шерифа Джо Олстон мав рацію, попереджаючи її про бурі та грози, які можуть початися десь надвечір. Дерево було б чудовим прикметним знаком, якби воно стояло тут тільки одне, але воно було не одне. Цілий ряд дубів вишикувався перед живоплотом, і Лізі всі вони здавалися однаковими… та яка, зрештою, в біса, різниця?

Вона рушила стежкою до головної будівлі, але щось усередині неї, голос, не схожий на будь-яку з варіацій її власного ментального голосу, — покликав її назад, наполягаючи, щоб вона ще раз подивилася на свій автомобіль та на місце, на якому вона його поставила. Вона запитала себе, а чи внутрішній голос не підказує їй, щоб вона поставила свою машину в якесь інше місце. Якщо справді так, то цей голос явно не хотів чітко пояснити причину своєї вимоги. Натомість Лізі просто обійшла навколо своєї машини, як колись радив їй робити батько щоразу, коли на неї чекала тривала подорож. Лише тоді ти зможеш помітити зношену шину, розбите скло заднього освітлення, покороблений глушник та інші подібні речі. Але тепер вона не знала, чого вона шукає.

«Можливо, я просто відкладаю побачення з нею. Можливо, причина лише в цьому».

Але причина була не в цьому Причина була важливіша.

Вона подивилася на номер своєї машини — 5761 RD, із тим ідіотським малюнком гагари — та на злинялу наклейку на бампері — жартівливий подарунок від Джоді. Там був напис ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. Більш нічого.

Дивися уважніше, під’юджував її внутрішній голос, і тоді вона помітила щось цікаве в далекому кутку паркувального майданчика, майже під самим живоплотом. Порожню зелену пляшку. Пляшку з-під пива, в цьому вона була майже переконана. Люди з обслуги паркувального майданчика або прогледіли її тут, або ще не дійшли до неї. Лізі поквапилася туди й підняла пляшку, вдихнувши кислий дух, який виходив із шийки. На досить злинялій етикетці була намальована собача морда з вищиреними зубами. Згідно з написом на етикетці ця пляшка колись містила в собі пиво вищого ґатунку під назвою «Полярний Вовк». Лізі принесла пляшку до свого автомобіля й поставила її на тротуар під полярною гагарою, зображеною на номерному знаку.

БМВ кремового кольору — це ще не дуже добре.

БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба, — це ще не дуже добре.

БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба з порожньою пляшкою з-під пива «Полярний Вовк» під номерним знаком штату Мен 5761 RD, а трохи ліворуч — жартівлива наклейка на бампері… це вже добре.

Майже добре.

А чому?

До цього Лізі було байдужісінько.

Вона поквапилася до головного корпусу лікарні.

7

Їй не довелося долати якісь труднощі, щоб побачитися з Амендою, хоч офіційно час відвідин починався о другій пополудні, тобто не раніш як через півгодини. Завдяки докторові Олбернісу — і Скотові, звичайно, — Лізі була у Ґрінлоні чимось подібним до зірки. Через десять хвилин після того, як вона назвала своє ім’я та прізвище в головній приймальні, біля столу, який здавався зовсім крихітним на тлі грандіозного муралю[66] Нової Доби, де діти зі сплетеними руками захоплено вдивлялися в нічне небо, Лізі вже сиділа зі своєю сестрою в маленькому патіо, куди виходили двері Амендиної кімнати, цмулячи каламутний пунш із філіжанки Діксі і дивлячись на гру в крокет на пагористому задньому моріжку, на честь якого, безперечно, й було названо лікарню.[67] Десь поза межами видимості монотонно стрекотіла газонокосарка. Чергова медсестра запитала Аменду, чи не хоче вона випити чашечку соку, й розцінила її мовчанку як ствердну відповідь. Тепер ця чашечка стояла неторкана біля Аменди на столі, тоді як сама вона в піжамі кольору зеленої м’яти та з недавно вимитим волоссям, що було стягнуте стрічкою, дивилася кудись удалину пустим поглядом — «Вона дивиться не на гравців у крокет, а кудись крізь них», — подумала Лізі. Руки Аменди лежали, згорнуті на колінах, але Лізі бачила бридкий шрам, який охоплював наче зашморгом її ліву долоню і блищав свіжим бальзамом. Лізі тричі намагалася розпочати розмову, але сестра поки що не промовила їй у відповідь жодного слова. Що, на думку медсестри, було нормальною реакцією на курс лікування, який вона тепер проходила. Аменда нині перебувала поза межами будь-яких можливостей спілкування, вона не чула звернених до неї слів, можливо, вона зараз десь обідала, подорожувала або вирушила з візитом на астероїдний пояс. Усе своє життя вона була особою неспокійною і завдавала всім чимало клопоту, але зараз вона перейшла в якийсь вищий стан, новий навіть для неї.