Врешті-решт вона її знайшла, розірвана, та лежала під картонною коробкою з каталогами, до якої їй ніколи вже не захочеться зазирати. Вона поклала її до кишені, почала підводитись, збираючись пошукати іншу, забувши, де вона сама зараз перебуває, і гупнулась головою об спід верстата. Дарсі почала плакати.

У жодній з шухляд верстата не було гумових петельок, і через це вона розридалася ще дужче. Пішла в дім галереєю, з жахливими, нез’ясовного походження ідентифікаційними картками в кишені халата, і знайшла гумку в кухонній шухляді, де тримала про всяк випадок різний мотлох: скріпки для паперу, дротяні зажими від хлібних пакетів, майже вже розмагнічені шильдики для холодильника. На одному з них був напис: ДАРСІ ПАНУЄ, це був подарунок від Боба, покладений ним у її різдвяну панчоху.

Згори на телефоні, що стояв на робочій стійці, безперервно блимав вогник, нагадуючи: «Повідомлення, повідомлення, повідомлення».

Вона поспішила назад у гараж, не притримуючи поли халата. Не відчувала більше зовнішнього холоду, бо той, що утворився всередині неї, був дужчим. А ще ж було те свинцеве ядро, що відтягувало донизу її нутрощі. Видовжувало їх. Вона, немов чиїмсь чужим розумом, усвідомлювала, що мусить випорожнитися, і то терміново.

«Не звертай уваги. Потерпи. Прикинься, ніби ти мчиш по трасі, а наступний відпочинковий майданчик за двадцять миль попереду. Спершу зроби це. Поклади все там, як воно було лежало. А тоді вже зможеш...»

Зможе вона що? Забути про це?

Та де там в ката!

Вона обплела ідентифікаційні картки гумкою, помітила, що водійська ліцензія якимсь незбагненним чином опинилася замість низу згори, й обізвала себе тупою курвою... Образливі слова, за які Боб отримав би від неї ляпаса, якби наважився прикласти їх до неї. Це не означало, що він хоч раз на таке наважувався.

— Тупа, зате не бондажна курва, — бурмотіла вона, а спазми, мов ножем, краяли їй живіт. Вона впала на коліна і так завмерла, перечікуючи, поки це минеться. Якби тут був туалет, вона б мерщій кинулася до нього, але туалету тут не було. Коли спазми відступилися — неохоче — вона перетасувала картки в тому порядку, який вважала майже напевне правильним (донорська, бібліотечна, водійська ліцензія), і врешті поклала їх назад до скриньки з різьбленим написом ЗАПОНКИ. Скриньку назад до сховку. Щільно притулила обертові дверцята. Картонку з каталогами на те місце, де вона стояла, коли Дарсі об неї перечепилася: трішечки визирає. Він нізащо не помітить різниці.

Але чи певна вона цього? Якщо він той, ким вона його вважає, — жах уже те, що така думка може міститися в її голові, коли єдиним, чим вона переймалася всього лиш якусь годину тому, були свіжі батарейки для того клятого телевізійного пульта, — якщо він ним і є, він ще довго мусить поводитися обережно. А він таки обережний, акуратний, він зроду був і завжди є хлопчиком-чистьохою, всього біля себе упорядником, але якщо він той, на кого вказують ці кляті (ні, ці богом прокляті ) картки, він тепер буде надприродно обережним. Надприродно обачним. Хитрим.

Це було визначення, яке до сьогоднішнього вечора їй ніколи не могло зринути в голові стосовно Боба.

—  Ні, — оголосила вона гаражу. З неї лився піт, волосся прилипало до обличчя бридким волоттям, її мучили спазми, а руки трусилися, як у людини з хворобою Паркінсона, але голос її звучав ненормально спокійно, дивовижно безжурно. — Ні, це не він. Це помилка. Мій чоловік ніякий не Беде.

Дарсі пішла назад у дім.

— 5 —

Вона вирішила заварити чай. Чай заспокоює. Наливаючи в чайник воду, вона почула, як знову задзвонив телефон. Впустила чайник до мийки — прозвучало брязк, від якого вона стиха зойкнула, — а тоді вже, витираючи вологі долоні об халат, пішла до телефону.

«Спокійно, спокійно, — наказувала вона собі. — Якщо він уміє тримати таємниці, то й я також. Пам’ятай, що є якесь логічне пояснення цьому всьому ...»

Ой, справді?

«...просто я поки що його не знаю. Мені потрібен час, щоби все обміркувати, от і все. Отже, спокійно».

Вона взяла слухавку і життєрадісно промовила:

—  Якщо це ти, красунчику, приїзди мерщій. Мій чоловік цієї ночі поза містом.

Боб розсміявся.

—  Агов, сонечко, як ти там?

—  На задніх лапах і нюхаю повітря. А ти?

Запала довга тиша. Тобто відчувалася вона, як довга, хоча протривала не більше від кількох секунд. У ній чулося невідомо чому лячне гудіння холодильника, крапання води з крана в чайник, який вона впустила до мийки, стук її власного серця — цей, останній звук, здавалося, надходить не з її грудей, а радше з горла і вух. Вони так довго прожили в шлюбі, що бу- /їй майже ідеально налаштовані одне на одного. Чи так само в кожного подружжя? Цього вона не знала. Вона знала лише власне. Хоча тепер їй випало загадуватися, а чи дійсно вона його насправді знала.

—  Якось дивно ти говориш, — промовив він. — Захриплість якась у голосі. У тебе все гаразд, любонько?

Вона мусила б відчути зворушення. Натомість вона перелякалася. Марджорі Дувалл: це ім’я не лише майоріло в неї перед очима, здавалося, воно блимає, вмикаючись і вимикаючись, як неонова вивіска якогось бару. На мить вона втратила мову і, на її жах, кухня, яку вона так добре знала, замерехтіла перед нею, дедалі дужче сльози застилали їй очі. І та судомна важкість також знову повернулася до її нутра.

Марджорі Дувалл. Група крові А, позитивна. Медова алея № 17. Іншими словами: «Агов, милочко, як твоє життя- буття, ти там іще на задніх лапах і нюхаєш повітря?»

—  Я думала про Брендолін, — почула вона власний голос.

—  Ох, дівчинко моя, — промовив він, і в цій чуйній інтонації був весь Боб. Ця його чуйність була їй добре знайома. Хіба вона не покладалася на неї знову і знову, починаючи з 1984 року? Ба навіть раніше, коли Боб ще тільки залицявся до неї, і вона дійшла розуміння, що він саме той? Звичайно, покладалася. Як і він на її. Сама думка, що ця чуйність може бути нічим іншим, окрім як лише тонким шаром солодкої глазурі на отруйному тістечку, здавалася божевільною. Той факт, що зараз, у цю мить, вона йому бреше, був ще більш божевільним. Тобто, якщо погодитися з тим, що існують різні ступені божевілля. Чи, може, божевілля — це унікальна річ і порівняльного та найвищого ступеня означень не існує? Та про що це вона собі думає? Заради Бога, про що?

Але він продовжував говорити, а вона поняття не мала, про що він оце тільки-но вже їй казав.

—  Повтори мені ще раз останні слова. Я якраз була потягнулася по чай. — Чергова брехня, руки в неї трусилися так сильно, що куди там їй щось до них брати, проте маленька,

а

прийнятна брехня. І голос в неї не тремтів. Так вона припай мні сама гадала.

—  Я питав, що до цього призвело.

—  Дзвонив Донні й розпитував про свою сестру. Ну, це й на вело мене на думку про мою. Я ходила надвір, прогулялаї м трохи. Хлюпаю дещо носом, але це від того, що я просто змср і ла. Ти, певне, дочув це в моєму голосі.

—  Йо, відразу, — підтвердив він. — Слухай, я не поїду за втра, як збирався, до Берлінгтона *, а зразу ж повернуся додом у

Вона мало не скрикнула «Ні!», але це точно було б непра вильно. Це могло б змусити його сісти за кермо рано на сні танку, геть стурбованого.

—  Приїдеш і отримаєш від мене в ніс, — заявила вона, від чувши полегшення, коли він засміявся. — Чарлі Фрейді тобі казав, що той будинок на продаж у Берлінгтоні варто подиви тися, а в нього гарні контакти. Й інстинкти також. Ти сам так завжди казав.