«Облиш, не займай, Дарсі. Це його справи, заради власного спокою краще тобі покинути тут все, як є».

Слушна порада, але вона вже зайшла надто далеко, щоб її дослухатися. Вона полізла під верстат, підсвічуючи собі ліхта риком, укріплюючись духом перед зіткненням з павутинням, але ніякого павутиння не побачила. Якщо вона зроду була ді вчиною типу «як з очей, так і з думки», то її полисілий чоло вік, нумізмат і ватажок скаутів-вовченят, був зроду й завжди хлопчиком чистьохою, всього біля себе упорядником.

«До того ж він сам сюди лазить, отже, павутинню нема ні яких шансів тут нарости».

Чи це так? Насправді ж вона цього не знає, звідки?

Але вона гадала, що таки знає.

Прозори по краях восьмидюймової довжини плашки плінтуса, а в центрі щось на кшталт штиря, чи як там його, для обертання. Вона вдарила туди коробкою достатньо сильно, щоб воно прочинилося, але цим не пояснювалося оте «грюк». Дарсі штовхнула край цих дверцят. Ті, хильнувшись усередину одним боком, а другим назовні, відкрили сховок вісім дюймів завширшки, з фут заввишки і завглибшки, либонь, дюймів вісімнадцять. Вона думала, що знайде ще якісь журнали, можливо, згорнуті в рурки, але ніяких журналів там не було. Там виявилася невеличка дерев’яна скринька, яку вона відразу ж упізнала. Саме вона й видала оте «грюк». Скринька лежала на боку, це плінтус, обертаючись, її перекинув.

Вона потягнулася по неї, вхопилася і — з відчуттям небезпеки таким потужним, що ледь не намацуваним, — витягла с криньку назовні. Це була та дубова скринька, яку вона подарувала йому на Різдво років п’ять тому, а то й більше. Чи, може, на день народження? Точно вона не пригадувала, пам’ятала лише, що вдало придбала її в майстерні-крамниці у Касл-Року. Барельєфним різьбленням на її кришці було зображено ланцюг. Під ланцюгом, також барельєфним різьбленням, повідомлялося призначення цієї скриньки: ЗАПОНКИ. Боб мав купу запонок і, хоча й віддавав перевагу у будні сорочкам на ґудзиках, деякі екземпляри з його манжетної біжутерії були доволі гарними. Вона ще тоді подумала, що ця скринька допоможе йому тримати їх в одному місці. Дарсі пригадувала, що та якийсь час стояла на комоді по його бік ліжка, після того, як подарунок було розпаковано і висловлено ним захоплення, але не пригадувала, щоби ця скринька десь потрапляла їй на очі останнім часом. Ну, та й звідки ж? Скринька перебувала тут, у цьому сховку під верстатом, і Дарсі могла б закластися власним домом і понад те (чергова його улюблена примовка), що, відкривши її, вона побачить там аж ніяк не запонки.

«Тоді не заглядай до неї».

Ще одна добра порада, але тепер вона вже значно далі зайшла за ту межу, до якої її ще можна було прийняти. Почуваючись, як жінка, що примандрувала в казино і з якоїсь божевільної спонуки поставила заощадження всього свого життя на єдине відкриття єдиної карти, вона відчинила скриньку.

«Хай вона виявиться порожньою. Прошу, Боже, якщо ти любиш мене, хай вона буде порожньою».

Та де там, порожня. Усередині лежало три довгастих прямокутники, перев’язані гумовою петелькою. Вона витягла цей

бантик, взявшись за нього кінчиками пальців — як пристой на жінка бралась би за якусь шматину перед тим, як викину ти її, з острахом, що та не просто брудна, але й повна мікро бів. Дарсі стягнула гумку.

Це були не кредитні картки, як їй було спершу подумалось Першою згори лежала донорська картка Червоного Хреста, що належала якійсь Марджорі Дувалл, група крові А, резус-пози тивна, регіон Нова Англія. Дарсі перевернула картку й побач и ла, що ця Марджорі — хтозна, хто вона така — останній раз зда вала кров шістнадцятого серпня 2010 року. Три місяці тому.

Та хто вона збіса така, ця Марджорі Дувалл? Звідки її знає Боб? І чому їй неголосно, проте дзвінко, бренькнуло в голові це ім’я?

Наступною лежав читацький квиток Марджорі Дувалл з бібліотеки Північного Конвея ¹⁵⁶ , на ньому також знайшлася адреса: Медова алея № 17, Південний Гансет, Нью-Гемпшир.

Останній пластиковий прямокутник був водійськими права ми Марджорі Дувалл. Вона мала вигляд абсолютно ординарної американської жінки років тридцяти п’яти, не дуже гарна (хоча ніхто не виглядає вродливим на фотографії на водійській ліцензії), але презентабельна. Попеляста білявка, волосся зачесане на зад, або забране на потилиці в сіточку, або зав’язане в хвостик: по фотографії напевне не можна було судити. Дата народження: 6 січня 1974. Адреса та сама, що й на бібліотечному квитку.

Дарсі раптом усвідомила, що з неї виходять якісь нещасні нявкаючи звуки. Це було жахливо, чути власний голос, що видає таке скиглення, але припинити його вона не була в змозі. А місце власного шлунка в ній посіло свинцеве ядро. Воно відтягнуло донизу всі її нутрощі, надавши їм нових, неприємних форм. Вона бачила обличчя Марджорі Дувалл у газеті. А також у випуску вечірніх теленовин.

Руками, що втратили будь-яку чутливість, вона знову натягнула гумку на ідентифікаційні картки, поклала їх до скриньки і засунула скриньку назад до сховку. Вона вже готова була зачинити його дверцята, а тоді почула власні промовлені вголос слова: «Ні, ні, ні, неправильно це. Цього не може бути».

Це прозвучав голос Розумненької чи Дурненької Дарсі? Важко було вирішити. Єдине, що вона розуміла напевне, це те, що скриньку відкрила саме Дурна Дарсі. І завдяки Дурній Дарсі вона пустила себе під укіс.

Знову дістає скриньку. Думає: «Це помилка, мусить бути помилка, ми в шлюбі вже більш як півжиття, я б знала, я б здогадалася». Відчиняє скриньку. Думає: «Та чи знає хтось хоч когось насправді?»

До сьогоднішнього вечора вона вважала, що беззаперечно так.

Водійська ліцензія Марджорі Дувалл тепер лежала зверху. До того ця картка була нижньою. Дарсі її переклала. Але котра з решти лежала зверху, Червоного Хреста чи бібліотечна? Це ж просто, це мусить бути просто, коли наявні тільки два варіанти, але вона була надто розстроєна, щоб пригадати. Поклала зверху бібліотечну картку й відразу ж зрозуміла, що схибила, бо першим, що вона побачила, відкривши скриньку, був зблиск червоного кольору, червоного, як кров, звичайно ж, донорська картка і мусить бути червоною, і саме вона лежала зверху.

Дарсі поклала її, де слід, а коли вкотре натягувала гумове колечко на колекцію пластикових прямокутників, почула, що знову почав дзвонити телефон. Це він. Це Боб, телефонує з Вермонту, і якби вона була зараз у кухні, почула б його бадьорий голос (голос, який вона знала незгірш за свій власний), котрий питається: «Агов, рідненька, як ти там?»

Пальці в неї смикнулись, і гумка бризнула вбік. Відлетіла геть, і Дарсі схлипнула, чи то від відчаю, чи від страху, вона сама не знала. Та годі, чого це вона мусить боятися? Двадцять сім років вони прожили разом, і він її рукою ні разу не торкнувся, окрім як із ласкою. Хіба що пару разів піднімав на неї голос.

Телефон задзвонив знову... і знову... а потім вимкнувся посеред дзвінка. Тепер він наговорює їй повідомлення.

«Знову тебе не застав! Чорт! Передзвони мені, щоб я не хвилювався, гаразд? Номер...»

Він також назве номер своєї кімнати. Він нічого не залишає на волю випадку й нічого не вважає самоочевидним.

Те, що вона думає, абсолютно не може бути правдою. Це немов якась з отих монструозних маячних фантазій, що іноді зринають з багнюки, що лежить на самісінькому дні людського розуму й іскриться моторошною правдоподібністю: що напад розладу шлунка — це початок інфаркту, що головний біль — це пухлина мозку, а те, що Петра не подзвонила в неділю ввечері, означає, що вона потрапила в аварію і лежить десь у шпиталі, в коматозному стані. Але такі марення зазвичай зринають о четвертій ранку, коли тобою володіє безсоння. Не о восьмій же вечора... та де ж та клята гумка?