Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по- доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.
Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту.
і
Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя.
Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік' уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику.
Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», — подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю.
Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа — без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку, коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном.
Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало
і
їй болю. То була Ахелоїс 9 . Коли очі в мене трохи призвичаїлися, >і побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла — третього по прану руку, якщо йти проходом, — а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки.
Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла і дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка 10 , що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Ар- летт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».
Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти, коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважню- вач на кінці вагадла?
Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу,
і
котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної 11 , як Ахе- лоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено заму- кала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут, котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?» Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд — і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі — наповнив мене люттю.
Я так в нього й не стрельнув, почасти через те, що побоювався пожежі, але головним чином тому, що, так і тримаючи у руці дугову лампу, боявся промазати. Натомість я вдарив прикладом рушниці, сподіваючись убити цього пролазу так само, як Генрі був убив лопатою того, що вигулькнув з колодязя. Та юний Генрі мав швидкі рефлекси, а я був чоловіком середнього віку, та ще й щойно пробуджений з міцного сну. Пацюк легко ухилився і подріботів геть центральним проходом. Відірвана дійка в його пащі метлялася вгору-вниз, і я зрозумів, що пацюк її жере — теплу й, безсумнівно, все ще повну молока — навіть на бігу. Я кинувся навздогін, гепнув прикладом ще пару разів, знову промазавши. А відтак побачив, куди він тікає: до труби, що пролягала від недіючого колодязя для худоби. Та звісно ж! Пацючий бульвар! Після того як ми колодязь засипали, труба слугувала для них єдиним виходом. Без неї вони залишилися б поховані живцем. Поховані разом з нею.
«Але ж стривай, — подумав я, — ця твар завелика для цієї труби. Цей пацюк мусив залізти сюди знадвору, він, либонь, із якогось гнізда в купі гною».
.1
Він стрибнув у отвір, причому вмент видовжився, його тіло дивовижним чином стоншилося. Я ще раз змахнув своєю дрібнокаліберкою, розтрощивши об край труби її приклад. По пацюку не поцілив зовсім. Нахиливши до отвору труби вугільну лампу, я встиг побачити, як тягнеться у темряву його безволосий хвіст, і почути, як маленькі пазурі дряпають оцинкований метал. А потім він зник. Серце в мене гупало так потужно, що аж білі плямки танцювали перед очима. Я глибоко втягнув у себе повітря, але разом з ним прийшов також такий міцний сморід сирого гниття, що я, затискуючи собі носа, зразу ж відскочив назад. Бажання закричати було придушене потребою блювати. З тим смородом у себе в носі я ледь не наяву побачив Арлетт на протилежному кінці труби: її плоть, уже обсаджену червами й хробаками, як вона обтікає; побачив її обличчя, що починає відставати від черепа, як усмішка її губ поступається місцем тій, що залягає глибше, її більш тривкій, кістяній усмішці.
Плюючись блювотинням спершу ліворуч, а потім праворуч, я рачки поповз геть від тієї жахливої труби, а коли вся вечеря з мене вийшла, я ще продовжував ригати довгим прядивом жовчі. Крізь сльози в очах я побачив, що Ахелоїс зайшла назад до свого стійла. Хоч це вже добре. Мені принаймні не треба ганятися за нею по кукурудзі, не доведеться одягати вузду на морду, щоб привести її назад у корівник.
Першим чином я хотів забити трубу — я волів зробити це щонайперше, — але коли врешті напади блювання стишилися, до мене повернулася ясність думки. Ахелоїс — ось мій пріоритет. Вона була вельми удійною. Що ще важливіше, я відповідав за неї. Шафка з медикаментами стояла у маленькому кабінеті при корівнику, де я вів свою бухгалтерію. У шафці я знайшов велику банку антисептичної мазі Ролі 12 . У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до