даю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене.

Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.

—  Ну, тепер я маю гарний запас новин, буде що доповісти містеру Лестеру, чи не так? Жодна з них йому не сподобається, але якщо він дійсно такий розумака, яким себе вважає, гадаю, йому вистачить цього, щоби чекати її в своєму офісі, і то не пізно, а рано. Люди мають моду звідкілясь вигулькувати, коли в них починає бракувати паперової зелені, хіба ні?

—  Мій досвід теж підказує мені те саме, — сказав я. — Шерифе, якщо ми все з цим з’ясували, то краще ми з сином повернемося до своєї роботи. Той марний колодязь треба було засипати ще три роки тому. Моя стара корова...

—  Елфіс, — промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. — Її ім’я було Елфіс.

—  Елфіс, — підтвердив я. — Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь — Вілфредове Недоумство.

—  Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.

—  Та все гаразд, — кивнув я. — Кожен робить свою роботу.

—  І несе свій власний хрест, — він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. — Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?

—  Так, сер, — відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.

—  Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, — повідомив Шериф. — Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. — Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі Б і вручив її Генрі. — Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?

—  Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».

—  Бережи зап’ясток! — гукнув Джоне. — Вона буцається незгірше за бугая!

Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.

—  Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.

—  Гаразд, — кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим, що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?» Але я помилявся.

—  Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.

б

—  Щедра пропозиція, проте...

Тьмяно-сірі очі вивчали мене.

—  Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.

—  Я подумаю.

Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джоне її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.

За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви, що меншав у далині польового путівця.

—  А він так і не схотів подивитися, — здивовано промовив Генрі.

—  Так.

Як виявилося, на щастя.

а,

Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.

—  Ах ти жуйобок! — вискнув Генрі.

Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент, як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.

—  Це вона його послала, — мовив Генрі, шкірячись. — Пацюки тепер коряться їй.

—  Нічого подібного. У тебе просто шок.

Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.

—  Ти певен? Ти цілком певний, що її привиддя не переслідує нас? Люди кажуть, що вбиті повертаються, щоб являтися тим...

—  Люди багато всякого кажуть. Блискавка ніколи не б’є двічі в те саме місце, розбите дзеркало спричиняє сім років невдач, якщо пугач кричить на будинку вночі, це значить хтось в родині помре.

Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини. З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», — майнула мені думка.

—  Коли я був малим, я серйозно вірив, що, «як на тріщинки наступати — мамі спину зламати», — промовив Генрі задумливо.

—  Ну от... а тепер же ти розумієш?

Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.

—  А я його таки дістав, дістав цього уйобка, хіба ні?

—  Атож, дістав! — і оскільки мені зовсім не подобалася така його балачка, абсолютно не подобалася, я поплескав його по спині.

Генрі все ще шкірився.

б

—  Якби Шериф підійшов сюди подивитися, коли ти його та просив, і побачив, як цей пацюк проривається нагору, у нього б могло з’явитися ще кілька запитань, як ти вважаєш?

Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши іграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.

—  Як ти щодо ковбаси з бобами й кукурудзяним хлібом? — запитав я в нього.