—  А можна я заведу генератор і послухаю «Катання на сінному возі» ¹ по радіо?

—  Йо, сер, звісно, що можна.

Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.

—  Дякую, татуню.

Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все.

За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло, сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер» ² , зі своєї

«Hayride Party» — музично-розважальна радіопередача; 1922 року Небраска вже була одним з найкраще радіофікованих штатів, де в прямому ефірі транслювалися також лекції з Оклахомського університету.

«Сілас Марнер, ткач з Равелоу» — третій роман (1861) англійської письменниці Джордж Еліот (справжнє ім’я Мері-Енн Івенс, 1819—1880), одної з найвизначніших авторок Вікторіанської епохи.

а

кімнати, одягнений тільки у літні кальсони, з’явився Генрі. Він подивився на мене серйозно і сором’язливо повідомив:

—  Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?

—  Справді? Досі? Ні, я не знав.

—  Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз, та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.

—  Якщо Він десь існує, — сказав я.

—  Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.

—  Синку, це я її вбив.

—  Ні... ми зробили це разом.

Неправда — він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, — але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.

—  Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.

Певна річ, такі думки зринали мені в голові.

Генрі похитав головою, повільно, категорично.

—  Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі ⁷ .

—  Так.

—  Він постарався б усадовити нас обох на ’лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...

—  Перестань, Генку, досить вже.

І

Ні, ще не було досить, принаймні йому.

—  ...ввімкнуть струм. Я ніколи не дозволю, щоб таке тра- 11 илося, якщо зможу цьому запобігти. Ті його очі ніколи не мусять стати останнім, що я побачу в житті. — Він замислився над словами, які сам щойно промовив. — Тобто я хотів сказати, що ніколи не стануть. Ніколи.

—  Іди спати, Генрі.

—  Я Генк.

—  Генку, лягай спати. Я тебе люблю.

Він усміхнувся.

—  Я знаю, хоча й не заслуговую на це.

Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти.

Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс⁸. Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві і зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою.

Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик. З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося:

«Вілфе... Нам так жаль, що у вас неприємності, але ми допоможемо всім чим ми в змозі допомогти. Гарлен каже, щоб цього літа тине периживав про сплату за комбаїн. Будь ласка, якщо озветься твоя дружина, дай нам знати. Саллі Кот- тері.

Р. 8. Якщо Генрі завітає побачитися з Шен, я потім пришлю з ним чорничний пиріг».

а,

Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт.

Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи — Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять — тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували блискавки, але жодного разу не трапилося того згубного для врожаю вітру, якого так бояться фермери на Середньому Заході. Прибув Гар- лен Коттері зі своїм «Гаррисом Гігантом», і той ані разу не зламався. Побоювання щодо можливого втручання в мої справи компанії «Фаррингтон» виявилися марними. Я без проблем отримав позику в банку і виплатив її цілком у жовтні, бо того року ціни на кукурудзу злетіли до небес, а тарифи вантажних перевезень на Великій Західній залізниці впали нижче нікуди. Якщо ви добре знаєте історію, то мусите також знати, що ці дві речі — ціна продукції й ціна за доставку — помінялися місцями вже в 1923 році, і ця зміна залишилася відтоді назавжди. Для фермерів, у першу чергу, Велика Депресія розпочалася тоді, коли наступного літа обвалилася Чиказька сільськогосподарська біржа. Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою- богинею, про який я вам незабаром розповім.

Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсину- аціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б

б

або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?

Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі? Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?

—  Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.

—  Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?

—  Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.

—  Ви потрапите до в’язниці за напад!

Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.

—  Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.