Що ви на це скажете?

— Що я скажу? — перепитав Вокульський. — Присягаюсь, що зараз я бажаю в цю хвилину єдиного: щоб від мого знайомства, з панною Ленцькою не залишилось найменшого сліду. А насамперед від того каменя, який її так розчулює.

— Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.

— Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, — схвильовано сказав він. — Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам’ятався…

— Ви це серйозно кажете?

— Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.

— І чим ви це пояснюєте? — спитала вона, опустивши очі.

— Насамперед вашим впливом… І тим, що я нарешті наважився ясно сформулювати перед кимось думки, які в мені давно постали, але мені бракувало сміливості в цьому признатись. Панна Ізабелла — жінка іншої породи, ніж я, і тільки якесь божевілля могло прикувати мёне до неї.

— І що ж ви зробите після такого цікавого відкриття?

— Не знаю.

— Ви не знайшли, бува, жінки своєї породи?

— Можливо.

— Це напевне та пані… пані Ста… Ста…

— Ставська?.. Ні, швидше ви.

Пані Вонсовська встала з крісла і спогорда глянула на нього.

— Розумію, — сказав Вокульський. — Мені треба йти?

— Як хочете.

— І на ceлo ми вже разом не поїдемо?

— Безумовно, ні… Хоча… я не бороню вам туди приїхати… У мене, мабуть, буде Бельця.

— В такому разі я не приїду.

— Я не кажу, що вона обов’язково буде.

— І я застану вас одну?

— Можливо.

— І ми розмовлятимемо так, як сьогодні?.. Будемо їздити на прогулянки, як колись?..

— І між нами розпочнеться війна, — зауважила пані Вонсовська.

— Попереджаю, що я її виграю.

— Справді?.. І, може, зробите мене своєю невільницею?..

— Так. Я спочатку довів би вам, що вмію владарювати, а потім упав би навколішки і благав би дозволу стати вашим невільником.

Пані Вонсовська обернулась і вийшла з вітальні. На порозі вона на мить спинилась, і, озирнувшись через плече, сказала:

— До побачення… на селі!..

Вокульський вийшов від неї як п’яний. Опинившись на вулиці, він пробурмотів:

— Звичайно, я одурів.

Він оглянувся й помітив у вікні пані Вонсовську, що виглядала з-за фіранки. «Хай тобі чорт! — подумав він. — Чи не влип я знову в якусь історію?..»

Йдучи вулицею, Вокульський весь час думав про ту зміну, що сталася в ньому.

Йому здавалося, ніби він з безодні, де панувала темрява й божевілля, вибрався на денне світло. Кров швидше пульсувала в його жилах, дихалось легше, думки точились незвичайно вільно; в усьому тілі він відчував бадьорість, а в серці незбагненний спокій.

Його вже не дратував вуличний рух, радісно було дивитись на юрбу. Небо здавалось синішим, будинки світлішими, і навіть курява, пронизана сонячним промінням, була прекрасна.

Але найприємніше було йому дивитися на молодих жінок, на їхні гнучкі рухи, усміхнені губи та звабливі погляди. Кілька з них подивились йому просто в обличчя, ласкаво й кокетливо. У Вокульського швидше забилося серце і з ніг до голови пробіг якийсь гарячий струм. «Гарні!..» — подумав він.

Але раптом згадав пані Вонсовську і змушений був визнати, що з-поміж усіх гарних жінок вона найкраща, а найголовніше — найзвабливіша. Яка у неї постать, яка чудова лінія ноги, а колір обличчя, а очі — оксамитні й разом блискучі, як брильянти… Він готовий був заприсягтися, що відчуває дух її шкіри, чує її нервовий сміх, і в голові у нього зашуміло лише на думку про те, що він може доторкнутись до неї.

— Ото, мабуть, шалений темперамент!.. — пробурмотів він. — Закусав би її!..

Образ пані Вонсовської так невідступно переслідував і дратував його, що він вирішив увечері ще раз піти до неї. «Вона ж запросила мене обідати й вечеряти, — думав він, відчуваючи, яд у нього закипає кров. — Вижене за двері?..

То нащо ж би вона кокетувала зі мною? Що я їй не байдужий, це я знаю давно, а що вона мені дуже подобається, це теж чогось варте».

Раптом повз нього пройшла якась шатенка з очима, як фіалки, і з дитячим обличчям, і Вокульський здивовано помітив, що й ця йому подобається.

За кільканадцять кроків від свого дому він почув, що хтось гукає:

— Гей! Гей! Стаху!..

Вокульський обернувся і на веранді кафе побачив доктора Шумана. Доктор залишив недоїдену порцію морозива, кинув на столик два злотих і вибіг до нього.

— Ходімо до тебе, — мовив Шуман, беручи його під руку. — Знаєш що? Давно вже ти не мав такого чудового вигляду! Можу закладатись, що ти ще повернешся до Спілки й порозганяєш отих пархів… Яке обличчя! Які очі! Аж тепер я впізнаю колишнього Стаха!..

Вони пройшли через браму, вийшли нагору сходами й опинилися в квартирі Вокульського.

— А я тільки-но думав, що мені загрожує якась нова хвороба… — сказав Вокульський сміючись. — Хочеш сигару?

— Яка хвороба?

— Уяви собі, що вже з годину на мене справляють величезне враження жінки… Мені аж страшно.

Шуман розсміявся на весь голос.

— От чудак!.. Замість улаштувати обід з такої радісної нагоди, він боїться… А що ж ти думаєш, що був здоровий, коли божеволів за одною жінкою? Ти здоровий тепер, коли вони тобі подобаються всі, і найперше твоє діло зараз — добиватись прихильності тієї, котра тобі найбільше до душі.

— Ага! А якби це була великосвітська дама?..

— Тим краще… тим краще… Великосвітські дами набагато апетитніші за покоївок. Жіночність багато виграє від інтелігентності, а найбільше — від неприступності. Які тебе чекають ідеальні балачки, які ти побачиш величні пози!.. Кажу тобі, це разів у три цікавіше.

По обличчю Вокульського майнула тінь.

— Ого! — вигукнув Шуман. — Я вже бачу за тобою довге вухо того святого, на якому Христос в’їхав в Єрусалим. Чого ти кривишся?.. Неодмінно упадай тільки коло великосвітських дам, вони цікавляться плебеями.

В передпокої. залунав дзвінок, і ввійшов Охоцький. Він глянув на збудженого доктора й запитав:

— Я вам не перешкоджаю?

— Ні, — відповів Шуман, — ви можете навіть допомогти нам… Я тільки що радив Стахові лікуватись романом, тільки… не ідеальним. Годі тих ідеалів!..

— А знаєте, лекцію на цю тему і я охоче послухаю, — сказав Охоцький, закурюючи запропоновану сигару.

— Дурниця! — пробурмотів Вокульський.

— Ніяка не дурниця, — правив своєї Шуман. — Людина з твоїм багатством може бути цілком щаслива, бо для розумного щастя потрібно: щодня їсти інші страви й одягати чисту білизну, а щокварталу змінювати місце перебування й коханку.

— Не вистачить жінок, — зауважив Охоцький.

— Ви це діло залишіть жінкам, а вони вже постараються, щоб їх вистачило, — в’їдливо відповів доктор. — Бо ця сама дієта стосується й жінок.

— Та квартальна дієта? — спитав Охоцький.

— Звичайно. Чим вони гірші за нас?

— Але на десятому або. дванадцятому кварталі вже буде нецікаво.

— Нічого… нічого!.. — сказав Шуман. — Ви нічого й не помітите й не догадаєтесь, коли вас запевнять, що ви тільки другий чи четвертий, та ще той, по-справжньому коханий, той, довгожданий…

— Ти не був у Жецького? — спитав Шумана Вокульський.

— Ну, йому я вже не напишу рецепта на любов, — відповів доктор. — Старий хиріє…

— Він справді погано виглядає, — підтвердив Охоцький.

Розмова перейшла на стан здоров’я Жецького, потім на політику; нарешті Шуман попрощався й пішов.

— Старий цинік!.. — пробурчав Охоцький.

— Він не любить жінок, — додав Вокульський, — а до того ж у нього бувають сумні дні, і тоді він вигадує всякі нісенітниці.