Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.

Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.

— Подай вина, — наказала вдовичка. — Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.

Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.

Пані Вонсовська иалида обидва.

— Пийте, — сказала вона.

Вокульський вихилив бокал одним духом.

— Отак, прекрасно!.. За ваше здоров’я! — додала вона і випила. — А тепер випийте за моє…

Вокульський випив другий бокал.

— А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!

— Пробачте, пані, — промовив він, — але я не хочу впитися.

— Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?

— Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.

— Справді?.. — вигукнула пані Вонсовська. — Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.

Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:

— Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?

— Добре зробив, — відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.

Пані Вонсовська підхопилася з крісла.

— Що-о?! — крикнула вона. — Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…

— Що ж він такого зробив?

— Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…

— А й справді, — подумавши, сказав Вокульський. — Він же міг, нічого нікому не кажучи, пустити собі кулю в лоб, спочатку записавши жінці все своє майно.

Пані Вонсовська страшенно обурилась.

— Безумовно, так зробив би кожен мужчина, який має хоч краплю шляхетності і честі… Він краще вбив би себе, аніж тягнув би до ганебного стовпа жінку, кволу істоту, якій так легко помститись, маючи за плечима багатство, високе становище й суспільні забобони!.. Від вас я цього не сподівалась… Ха-ха-ха!.. І це та нова людина, той герой, що мучиться й мовчить… О, ви всі однакові!..

— Пробачте, пані… Але які саме претензії ви маєте до барона?

В очах Вонсовської спалахнули блискавки.

— Любив барон Евеліну чи ні? — спитала вона.

— До божевілля!

— А от і неправда!.. Він удавав, що її кохав, брехав, що божествить… А в першому ж випадку довів, що навіть трактував її не як рівну собі людину, а як невільницю, якій за хвилинну слабість можна накинути мотузку на шию, витягнути на ринок і прилюдно осоромити… Ех ви, владарі світу, облудні істоти! Поки вас засліплює звірячий інстинкт, ви повзаєте коло ніг, готові вчинити будь-яку підлість, брешете: ти найдорожча… ти божественна… за тебе я віддам життя… А коли нещасна жертва повірить вашим брехливим клятвам, ви починаєте нудитись… Коли ж вона піддасться природному потягові, ви топчете її ногами… Ах, як це обурливо, як підло!.. Ви будете нарешті говорити?..

— Скажіть, будь ласка, був у баронеси з Старським роман?

— Отак зразу й роман! Вона з ним фліртувала, зрештою, він був її… предметом.

— Предметом? Не знав такого слова. Ну, якщо Старський був її предметом, то чому ж вона вийшла за барона?

— Бо він на колінах благав її про це, погрожував, що вкоротить собі віку.

— Пробачте, але… чи він благав її тільки про те, щоб вона зволила прийняти його ім’я та майно, чи й про те, щоб не мала собі інших «предметів»?

— А ви?.. А мужчини?.. Що ви виробляєте до шлюбу й після шлюбу? Отже, й жінка…

— Бачите, пані, нам змалечку тлумачать, що ми грубі тварини, і єдине, що може зробити нас людьми, це любов до жінки, якої шляхетність, невинність і вірність трохи втримує світ від остаточного оскотинення. Ну, ми й віримо в ту шляхетність, невинність і таке інше, обожуємо її, падаємо перед нею навколішки…

— І правильно, бо самі ви набагато гірші за жінок.

— Ми визнаємо це і всілякими способами твердимо, що цивілізацію створює мужчина, але тільки жінка може її облагородити… Але якщо жінки почнуть наслідувати нашу звірячість, то чим же вони будуть кращі за нас, а головне — за що ми їх повинні божествити?

— За любов.

— Правильно, це чудова річ! Але якщо Старський одержує любов тільки за свої палкі погляди та вусики, то яка ж рація комусь другому платити за неї своїм ім’ям, майном і свободою?

— Я вас все менше розумію, — промовила пані Вонсовська. — Ви визнаєте, що жінки рівні з чоловіками, чи ні?

— Загалом рівні, а в окремих аспектах — ні. Щодо розуму і працездатності, то пересічна жінка стоїть нижче за чоловіка; а моральністю та почуттями повинна бути настільки вища за нього, що це нібито врівноважує цю нерівність. Принаймні так нам весь час тлумачать, а ми в це віримо і, незважаючи на численні докази неповноцінності жінок, все-таки ставимо їх вище за себе… Але тому що баронеса знехтувала свої чесноти, а що вона вже давно їх знехтувала, це ми всі бачили, то нема нічого дивного, що вона втратила і привілеї. От чоловік і порвав з нею, як з нечесним спільником.

— Але ж барон — немічний дід!..

— То чого ж вона за нього пішла, навіщо навіть слухала його любовний лемент?

— Отже, ви не розумієте, що жінка інколи змушена буває продатись? — запитала пані Вонсовська, то бліднучи, то червоніючи.

— Розумію, пані, бо… й я сам колись продався був, тільки не задля багатства, а через злидні.

— І що ж?

— Але жінка моя наперед знала, що я не невинний, а я не обіцяв їй кохання. Я був дуже кепським чоловіком, але зате, як людина куплена, був дуже ретельним продавцем і найвірнішим її слугою. Ходив з нею по костьолах, по концертах і театрах, розважав її гостей і фактично потроїв її прибутки від магазину.

— І не мали коханок?

— Не мав, пані. Я так гірко переживав свою неволю, що не смів навіть дивитись на інших жінок. Отже, ви мусите визнати, що я маю право бути суворим суддею баронеси, яка, продаючись, знала, що у неї купують… не робочу силу.

— Який жах! — шепотіла Вонсовська, дивлячись в землю.

— Так, пані. Торгівля людьми — жахлива річ, а ще жахливіша — торгівля самим собою. Але найганебніше — ошукати в такому продажі спільника. І якщо шахрайство виявиться, то наслідки для викритого завжди будуть дуже прикрі.

Якийсь час обоє вони сиділи мовчки. Вокульський похмурнів, пані Вонсовська нервувала.

— Ні! — раптом вигукнула вона. — Я таки доб’юсь від вас рішучого слова!

— Про що?

— Про різні питання, на які ви дасте мені просту і ясну відповідь.

— Це буде екзамен?

— Щось подібне до нього.

— Я вас слухаю.

Здавалося, Вонсовська вагається. Проте вона перемогла себе і запитала:

— Отже, ви таки вважаєте, що барон мав право одіпхнути і знеславити жінку?

— Котра його обманила?.. Мав.

— Що ви називаєте обманом?

— Те, що вона приймала запевнення барона в коханні, хоч мала «предмет», як ви його називаєте, — Старського.

Пані Вонсовська прикусила губу.

— А скільки таких «предметів» було у барона?

— Напевне, стільки, скільки йому траплялось нагод та вистачило охоти, — відповів Вокульський. — Але барон не удавав з себе невинного, не називав себе зразком моральної чистоти й не претендував за це на пошану… Якби барон скорив чиєсь серце, запевняючи, що ніколи не мав коханок, а насправді мав їх, він також обманив би. Але це, здається, не турбувало його наречену.

Пані Вонсовська усміхнулась.

— Ви просто чудовий… Яка ж жінка запевнятиме вас, що у неї не було коханців?..

— Значить, вони були й у вас?

— Пане Вокульський!.. — спалахнула вдовичка, підхопившись з місця. Проте одразу заспокоїлась і холодно сказала: — Попрошу вас трохи обережніше вибирати аргументи.

— Навіщо? У нас же з вами рівні права, і я зовсім по ображусь, коли ви запитаєте мене, скільки у мене було коханок.