А вона плаче й питає: «За що ж ти гніваєшся?..» Тоді я їй сказав перший і останній раз: «Свиня ти, та й більш нічого…», бо вже не міг більше витримати.

Коли бачу, біжить сам пан барон: закашлявся, аж посинів, та й питає: «Чи не бачив, Венгелеку, моєї жінки?..»

А мене тоді щось наче за язик сіпнуло. «Бачив, — кажу, — пане барон, пішла в кущі з паном Старським. У нього нема вже грошей купувати дівчат, то він узявся за молодиць!..»

А він тоді на мене як гляне, дарма що барон!..

Венгелек крадькома витер очі.

— Отаке моє життя, вельможний пане. Був я спокійний, поки не побачив одного бахура, а тепер на кого не гляну, все мені здається, що й він мій свояк… А від жінки, хоч я їй про це й не кажу, так щось і відпихає, так і відпихає… немов між мною і нею хтось стоїть. Навіть поцілувати її не можу, як колись, і якби не свята присяга на вінчанні, то, вірте, пане, покинув би її і забіг світ за очі… А все тільки через те, що прив’язався до неї. Бо якби я її-не любив, то мені було б байдуже. Господиня вона старанна, добре куховарить, гарно шиє, і в хаті її не чути. Нехай би собі там приймала полюбовників. Але я ж її любив, через те мені й гірко, через те й лютую на неї так, що всередині у мене все горить…

Венгелек аж тремтів з гніву.

— Коли ми побрались, пане, я все ждав дітей. А тепер мене страх бере: а що, як вродиться, та не моє, а від якогось бахура?.. Бо то ж відома річ: якщо лягава сука хоч раз привела щенят від кунделя, то потім дай ти їй хоч якої високої породи, однак крізь неї прозиратиме порода кунделя, мабуть, тому, що задивлялась на нього…

— Мені треба йти, — раптом сказав Вокульський, — так що бувай здоров. А як матимеш їхати додому, то зайди до мене…

Венгелек сердечно попрощався з ним, а в передпокої сказав лакеєві:

— Щось із вашим паном погане коїться… Зразу я думав, що він здоровий, хоч і змарнів, але бачу, він таки нездужає… Хай вас бог милує!..

— Я ж тобі казав, щоб ти до нього не йшов та довго не базікав, — похмуро відказав лакей, випроваджуючи його за двері.

Залишившись сам, Вокульський глибоко замислився.

— Стояли навпроти мого каменя й сміялися!.. — прошепотів він. — Навіть камінь треба було йому опаскудити, невинний камінь!

Якийсь час йому здавалося, що він знайшов мету, залишалось тільки вибрати: застрелити Старського, спочатку нагадавши йому список осіб, яким він зруйнував щастя, чи залишити живим, ч але довести його до остаточних злиднів і приниження?..

Але охолонувши, він вирішив, що було б несерйозно й несолідно позбутися майна, роботи й душевного спокою задля такої мізерної людини. «Краще вже братися винищувати польових мишей або тарганів, бо вони справжні шкідники, а отакий собі Старський… чорт його знає, що він таке?.. Та й неможливо, щоб така обмежена людина могла бути причиною стількох нещасть. Він — тільки іскра, від якої займається готовий уже матеріал…»

Вокульський ліг на канапі й думав далі: «Здорово він пошив мене в дурні! А чому? Тому, що мав гідну себе спільницю, а другою його спільницею була моя дурість. Як можна було одразу не збагнути, що воно за жінка, і зробити її своїм божеством лише тому, що вона удавала з себе вищу істоту?.. Пошив він в дурні й Дальського, але хто тому Дальському винен, що збезумів на старість від особи, моральні якості котрої було видно, як на долоні? Причиною таких катастроф є не Старські, а насамперед дурість їхніх жертв. До того ж ні Старський, ні панна Ізабелла, ні пані Евеліна не впали з місяця, а виросли в певному середовищі й епосі, в атмосфері певних понять. Вони — як висип, що сам собою не становить хвороби, але є симптомом зараження суспільного організму.

Нащо ж їм мститись або псувати життя?

Того вечора Вокульський вперше вийшов на вулицю і впевнився, як він знесилів. Від гуркоту екіпажів та руху пішоходів у нього паморочилась голова, і він просто боявся далеко відходити од дому. Йому здавалося, що він не дійде до Нового Світу, не втрапить додому або мимоволі вчинить щось дурне. А найбільше боявся зустрітися з ким-небудь із знайомих.

Повернувся він стомлений і збуджений, але тієї ночі спав добре.

Через тиждень після Венгелека його відвідав Охоцький.

Він схуд, засмаг і схожий був на молодого поміщика.

— Відкіля це ви? — запитав його Вокульський.

— Прямо з Заславка, де сидів майже два місяці, — відповів Охоцький. — Та хай їм усім чорт, в яку вони мене вплутали історію!..

— Вас?..

— Мене, мене, голубе, і до того ж — за чужі гріхи! Ви злякаєтесь, як я вам розкажу…

Він закурив і став розказувати далі:

— Не знаю, чи чули ви, що покійна Заславська, крім невеликої частки, все своє майно відписала на доброчинні діла: лікарням, дитячим будинкам, школам грамоти, сільським крамницям і таке інше. А князь Дальський і я призначені виконавцями її духівниці… Ну, гаразд! Ми починаємо здійснювати заповіт, власне, добиватися його затвердження, коли раптом (десь з місяць тому) повертається з Кракова Старський і заявляє нам, що від імені покривджених родичів подає в суд про заперечення законності духівниці. Звичайно, ні князь, ні я не хочемо про це й чути, але барон під впливом дружини, яку підбурює Старський, починає піддаватись… З цього приводу ми з ним кілька разів навіть погиркались, а князь просто порвав з ним стосунки… Тим часом що ж воно робиться? — вів далі Охоцький, стишивши голос. — Одної неділі барон з дружиною і з Старським поїхали в Заславек на прогулянку. Не знаю, що там у них трапилось, але результат такий. Барон категорично заявив, що не дозволить порушувати заповіту.

Але це ще не все… Той самий барон рішуче розводиться з своєю коханою дружиною (ви чули?..). Та й це ще не все. Десять днів тому барон стрілявся з Старським, і той подряпав йому кулею ребра. Уявляєте, ніби йому гаком розпороли шкіру через груди з одного боку до другого.

Старий лютує, верещить, лається, гарячкує, але жінці наказав одразу виїжджати до своєї рідні, і я певен, що він її назад не прийме… То такий старий!.. І так заповзявся, що навіть під час тяжкої хвороби сказав фельдшерові, на злість баронесі, пофарбувати йому волосся на голові й борідку, так що тепер він схожий на двадцятилітнього трупа.

Вокульський усміхнувся:

— З жінкою він зробив добре, але пофарбувався даремно.

— Ну, і по ребрах дістав даремно, — зауважив Охоцький. — Бо він сам мало не зробив Старському дірки в лобі!.. Куля — сліпа. Знаєте, я аж захворів, так мені прикро стало.

— Де ж той герой зараз? — спитав Вокульський.

— Старський?.. Гайнув за кордон, і ие так від неприємностей, що почали все частіше на нього сипатись, як від кредиторів. Слухайте, пане Вокульський! Це такий майстер!.. Адже в нього тисяч зо сто боргів.

Зайшла довга пауза. Вокульський сидів спиною до вікна, схиливши на груди голову. Охоцький тихо посвистував і щось думав.

Раптом він стрепенувся й заговорив наче сам із собою:

— Яка ж це дивна плутанина — людське життя! Хто б міг сподіватись, що такий йолоп, як Старський, зможе зробити стільки добра… І саме тому, що він йолоп…

Вокульський підвів голову й запитально подивився на Охоцького.

— Правда ж дивно? — підхопив Охоцький. — Але ж так воно є. Якби Старський був людиною чесною та не заводив шури-мури з баронесою, Дальський, безумовно, підтримав би його претензії щодо заповіту, навіть дав би йому грошей на процес, бо на цьому виграла б і його жінка. Але через те, що Старський — йолоп, він напаскудив баронові і… заповіт лишається непорушним. Таким чином навіть покоління ще не народжених заславських хлопів повинно благословляти Старського за те, що він залицявся до баронеси…

— Парадокс! — зауважив Вокульський.

— Парадокс!.. Але все це факти. А як ви гадаєте, хіба Старський не прислужився баронові, тим, що звільнив його від такої жіночки?.. Між нами кажучи, це жаба, а не жінка. Вона думала тільки про убори, розваги та кокетування, я навіть не знаю, чи вона що-небудь колись читала, чи цікавилась чим-небудь путящим… Це справжній шмат м’яса з кістками, який удавав, що має душу, а мав тільки шлунок… Ви її не знали і не уявляєте, який це автомат, не знаєте, що в цій подобі людини нема нічого людського…