З тебе ще будуть люди… Плюнь на все минуле: на власні муки й на чужу підлість… Знайди собі якусь мету, однаково яку, і починай нове життя. Наживай далі багатство, роби незвичайні винаходи, одружуйся з Ставською, закладай другу Спілку — аби ти тільки щось робив і чогось прагнув. Розумієш? І ніколи більше не давай накрити себе спідницею… Розумієш? Люди з твоєю енергією не виконують, а наказують, не йдуть на поводі, а самі ведуть.

Особа, яка мала можливість вибирати між тобою і Старським і вибрала Старського, тим самим довела, що не варта навіть Старського… Оце мій рецепт, зрозуміло? А тепер бувай здоров і залишайся з своїми думками.

Вокульський не затримував його.

— Ти сердишся? — спитав Шуман. — Воно й не дивно, адже я випік тобі таку виразку; а те, що залишилось, само згине. Бувай здоров!

Коли доктор вийшов, Вокульський відчинив вікно й розстебнув комір сорочки. Йому було душно, жарко, здавалося — от-от знепритомніє. Він пригадав Заславек і ошукуваного барона, при якому він сам відігравав майже таку саму роль, як Шуман при ньому.

Він викликав в уяві образ панни Ізабелли в обіймах Старського, але тепер поруч з цим образом постала зграя захеканих вовків, що гнались по снігу за вовчицею… і він був одним з них!.. Знову його пойняв біль, а разом з ним огида до самого себе.

— Який же я нікчемний і дурний! — вигукнув Вокульський, ляснувши себе по лобі. — Стільки бачити, стільки чути і все-таки дійти до такого приниження… Я… Я! Змагався із Старським і ще чортзна з ким!..

Цього разу він сміливо викликав в уяві образ панни Ізабелли, сміливо вдивлявся в її різьблені риси, попелясте волосся, в очі, що мінилися всіма барвами — від голубої до чорної. І йому привиділось, що на її лицях, шиї, плечах і грудях проступили плямц від поцілунків Старського. «Шуман казав правду, — подумав він, — я справді одужав».

Проте гнів поволі згас, а на його місце знову з’явились жаль і смуток.

Кілька днів по тому Вокульський уже нічого не читав.

Він жваво листувався з Сузіним і багато думав.

Думав, що тепер, безвихідно пробувши в своєму кабінеті два місяці, він перестав бути людиною, а зробився чимось подібним до устриці, що приростає до одного місця і живиться всім тим, що принесе їй випадок.

А що дав йому випадок?

Насамперед книжки: одні з них відкрили йому, що він Дон-Кіхот, а другі пробудили в ньому потяг до світу чудес, в якому люди мають владу над усіма силами природи.

Тепер він уже не хотів бути Дон-Кіхотом, йому заманулось мати владу над силами природи.

Потім один за одним до нього забігали Шлангбаум і Шуман, від яких він довідався, що дві єврейські партії борються між собою за можливість перебрати після нього керівництво в Спілці для торгівлі з Росією. В усій країні не було нікого, хто був би здатний розвивати і здійснювати його задуми; ніхто, крім євреїв, які виступали з властивим їм кастовим нахабством, пронозливістю і безсердечністю, та ще й запевняли, що його занепад, а їхня перемога — це все на користь вітчизні…

І він відчув таку огиду до торгівлі, всіляких спілок та наживи, що сам собі дивувався: як він міг майже два роки займатися такими справами? «Наживав багатство для неї!.. — подумав. — Торгівля…

Я і торгівля!.. І це я нажив понад півмільйона карбованців за якихось два роки, я спілкувався з усілякими гешефтмайстрами, ставив на карту свій труд і життя… І виграв! Так, виграв!.. Я — ідеаліст, учений, який добре розумів, що півмільйона людина не може заробити чесною працею за все життя, навіть за три життя… І єдина втіха, яка залишилася мені від цих шахер-махерів, — це свідомість того, що я не крав і не обманював… Видно, бог опікується дурнями…»

— Далі випадок приніс йому в листі з Парижа звістку про смерть чоловіка пані Ставської, і з того часу він по черзі думав то про пані Ставську, то про Гейста. «Правду кажучи, — думав він, — я повинен би цей шулерський виграш повернути суспільству. Злиднів і темноти у нас скільки завгодно, а ці ж буденні й темні люди — гідні найвищої пошани… Єдине, чим би я міг спокутувати свою провину, це одружитися з пані Ставською. Вона, безумовно, не тільки не противилась би моїм замірам, а й була б мені найвірнішою помічницею. Вона ж знає, що таке праця й бідність, до того ж вона така благородна!..»

Так він думав, але відчував зовсім інше: презирство до людей, яких хотів ущасливити. Відчував, що песимізм Шумана не тільки підірвав у ньому пристрасть до панни Ізабелли, але й отруїв його самого. Трудно було йому відкараскатись від слів, що рід людський складається або з курей, які кокетують з півнем, або з вовків, які ганяють за вовчицею. І куди б він не обернувся, скрізь бачив дев’ять шансів проти одного, що натрапить на звіра, а не на людину.

— Хай йому чорт з таким одужанням! — пробурмотів Вокульський. І почав думати про те, що говорив Шуман.

Троє людей добачали у людського роду звірячі риси: він сам, Гейст і Шуман. Але він вважав, що звірі в людській подобі — виняток, а людство взагалі складається з позитивних одиниць. Гейст твердив навпаки: людськість — це бидло, а позитивні одиниці становлять виняток; але Гейст вірив, що позитивні одиниці з часом розмножаться і що вони опанують всю землю, — через те він кілька десятків років працював над винаходом, який допоміг би їм полегшити цю перемогу.

Шуман також твердив, що величезна більшість людей — звірі, але не вірив у їхнє краще майбутнє і нікому не прищеплював такої надії. Він вважав, що рід людський уже приречений на вічне становище худоби, за винятком євреїв, яким приділялася роль щуки серед карасів. «Добра мені філософія!» — думав Вокульський.

Проте відчував, що в його зраненій душі, немов у свіжій ріллі, песимізм Шумана швидко пускає коріння. Відчував, що в ньому гасне не тільки любов до панни Ізабелли, а й обурення проти неї. Бо якщо вся людськість складається з худоби, то яка ж рація закохуватись в якусь одну худобину або гніватись на неї за те, що вона худобина — безумовно, не краща й не гірша за інших. «Пекельне його лікування! — повторював він. — Але хто його знає, чи не найрадикальніше?.. Я катастрофічно збанкрутував з своїми поглядами; але хто мені поручиться, що Гейст також не помиляється в своїх або що не матиме рації Шуман?.. Жецький — худобина, Ставська — худобина, Гейст — худобина, я сам — худобина… Ідеали — це розмальовані ясла, в яких лежить намальована трава, не спроможна нікого наситити! То нащо ж жертвувати собою задля одних або закохуватися й других?.. Просто треба вилікуватись, а потім пригощати себе по черзі полендвицею та гарними жінками і запивати вином… Інколи що-небудь прочитати, інколи куди-небудь виїхати, послухати концерт та так і дожити до старості!»

За тиждень до засідання, яке мало вирішити долю Спілки, Вокульського відвідувало все більше людей. Приходили купці, аристократи, юристи, і всі умовляли його не кидати головування і не наражати на небезпеку установу, яку він сам створив. Вокульський приймав відвідувачів з такою крижаною байдужістю, що вони навіть не мали охоти викладати йому свої аргументи. Він казав їм, що хворий, стомлений, а тому виходить зі Спілки.

Відвідувачі залишали його без надії; проте кожен визнавав, що Вокульський справді тяжко хворий. Він дуже схуд, на запитання відповідав коротко й різко, а в очах його палав гарячковий блиск.

— Зажерливість його підірвала! — казали купці.

За кілька днів до остаточного строку Вокульський викликав свого адвоката і попросив його повідомити спільників, що, згідно з умовою, він забирає свій капітал і виходить із Спілки. Хто хоче — може зробити те саме.

— А гроші? — спитав адвокат.

— Для них вони вже приготовлені в банку. А в мене свої порахунки з Сузіним.

Адвокат вийшов від нього збентежений. Того ж дня до Вокульського завітав князь.

— Я чув неймовірні речі! — почав князь, тиснучи Вокульському руку. — Ваш адвокат поводиться так, ніби ви й справді маєте покинути нас…

— А ви, князю, думали, що я жартую?..

— Ні, але… Я гадаю, що ви просто побачили в нашому договорі щось невигідне для себе…