При згадці про неї в ньому закипів гнів.

— Ах, як би мені хотілось бути славетним і могутнім, щоб показати їй, як я її зневажаю!..

Але, поміркувавши, дійшов висновку, що зневага виявляється не гнівом і не бажанням принизити когось, — і він знову взявся до роботи.

Найприємніше було йому робити елементарні досліди з воднем, і він повторював їх частіше за інші.

Одного разу він змайстрував собі хімічну гармонію і так голосно вигравав на ній, що другого дня до нього завітав домовласник і дуже чемно спитав, чи не має він наміру звільнити квартиру до початку наступного кварталу?

— А у вас є кандидат на неї? — спитав Вокульський.

— Так, є… здається… майже є… — відповів збентежений господар.

— В такому разі я звільню квартиру.

Господар трохи здивувався з такої раптової згоди Вокульського, але попрощався з ним дуже задоволений. Залишившись сам, Вокульський засміявся. «Очевидно, він вважає мене за чудака або за банкрута.

Тим краще! Правду кажучи, я прекрасно можу жити в двох кімнатах, а не в восьми».

Але часом він, невідомо чому, починав шкодувати, що погодився залишити квартиру. І тоді нагадував собі про Венгелека й барона. «Барон розводиться з жінкою, яка завела роман з іншим; Венгелек охолов до своєї тільки тому, що побачив одного з її полюбовників… А що ж було б зі мною?»

І знов брався робити досліди, з приємністю констатуючи, що не втратив вправності.

За дослідами він забував про все. Траплялося, що по кілька годин не думав про панну Ізабеллу, і тоді відчував, що його змучений мозок насправді відпочиває. У нього вже навіть пригас страх перед людьми й вулицями, і він все частіш виходив на місто.

Одного дня Вокульський поїхав аж до Лазепок і навіть наважився заглянути в ту алею, якою колись проходжався з панною Ізабеллою. Саме в той час хтось покликав лебедів, а вони розпустили крила і, б’ючи ними по воді, підлетіли до берега. Це знайоме видовисько страшно вразило Вокульського, нагадавши йому від’їзд панни Ізабелли з Заславка… Немов шалений, він вибіг з парку, скочив на візника і з заплющеними очима приїхав додому.

Того дня він нічого не робив, а вночі йому снився дивний сон.

Ніби перед ним стоїть панна Ізабелла і з слізьми на очах питає його, нащо він її покинув… Адже та подорож до Скерневиць, розмова з Старським та його залицяння — це був тільки сон. Все це йому лише приснилось…

Вокульський підхопився з постелі й засвітив світло. «Що ж тут — сон? — питав він сам себе. — Подорож до Скерневиць чи її образа та докори?..»

Він не міг уже заснути до ранку: його мучили надзвичайно важливі питання й сумніви. «Чи може в ледве освітленому вагоні що-небудь відбитися в шибці? — думав він. — Чи не було те, що я побачив, — просто галюцинацією?.. Чи знаю я англійську мову настільки, щоб не помилитись в тлумаченні деяких слів та виразів?.. Що вона про мене подумала, коли я завдав їй такої страшної образи без причини?.. Хіба не можуть кузен і кузина, та ще знайомі з дитинства, розмовляти на фривольні теми, не викликаючи нічиїх підозрінь?..

Що я, нещасний, наробив, якщо це були тільки сліпі ревнощі?.. Адже той Старський упадав коло баронеси, а панна Ізабелла знала про це, тож треба було втратити останній сором, щоб загравати з чужим коханцем…»

Потім подумав про своє теперішнє життя. Яке ж воно було пусте! Яке пусте!.. Він порвав з усім, що досі робив, порвав з людьми, а попереду не було нічого — анічогісінько! Що він робитиме далі? Читатиме фантастичні твори?

Робитиме непотрібні хімічні досліди? Чи, може, куди-небудь поїхати? Чи одружитися з Отавською?.. Але що б він не вибрав, куди б не поїхав, ніде він не позбудеться журби й самотності! «Ну, а барон? — спитав він сам себе?. — Одружився з своєю панною Евеліною, і що ж?.. Тепер думає про організацію технологічної лабораторії, хоч, мабуть, не розуміє, що воно таке — технологія…»

Ранок і холодний душ спрямували думки Вокульського в інший бік. «У мене щонайменше тридцять, а може, й сорок тисяч карбованців річного прибутку. На себе я витрачу за рік дві-три тисячі. А що ж мені робити з моїм багатством, яке просто гнітить мене? За ці гроші я міг би забезпечити пристойне існування тисячі родин, але нащо мені це?

Одні з них будуть нещасні, як Венгелек, а другі віддячать мені, як залізничник Висоцький…»

Він знову пригадав Гейста і його таємничу лабораторію, в якій викльовувався зародок нової цивілізації. Там вкладений капітал і праця окупилися б мільйони разів. Тут і величезна мета, і можливість заповнити своє життя, а в перспективі слава й могутність, яких ще не було на світі… Панцерники, що пливуть у повітрі!.. Чи може бути величніша перспектива?.. «А коли не я знайду той метал, а хтось інший, що дуже можливо?..» — запитував він сам себе. «Ну, та й що? В крайньому разі, я належав би до тих, хто сприяв успіхові винаходу. Задля цього варто пожертвувати непотрібні гроші й безцільне життя. Хіба не краще спробувати завоювати безсмертну славу, аніж скніти в чотирьох стінах або дурніти за преферансом?..»

Поступово в душі Вокульського все виразніше став вирисовуватись якийсь план. Але чим докладніше він його обмірковував, чим більше відкривав у ньому добрих властивостей, тим ясніше відчував, що для його здійснення йому бракує енергії і навіть охоти.

Воля його була цілком паралізована; пробудити її могло лише сильне зворушення. Але зворушення поки що не приходило, а буденний плин життя все глибше затягав його в апатію. «Я вже не гину, а просто гнию», — думав він.

Жецький, що навідував його все рідше, з жахом дивився на свого друга.

— Погано ти робиш, Стаху, — казав він не раз. — Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…

Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.

Він розірвав його і прочитав:

— Чого їй від мене треба? — здивувався він.

Але без чверті три поїхав.

Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.

Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.

Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.

— Я навіть не повинна говорити з вами, — сказала вона, вириваючи руку.

— То нащо ж ви мене покликали? — відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.

— Сідайте.

Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.

— Це, просто чудово, що ви наробили! — обурено почала вона, трохи помовчавши. — Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А ви собі місяцями сидите вдома, підводите десятки людей, які вам безмежно вірили, а тепер навіть шановний князь називає ваші дивацтва «ілюстрацією до поведінки жінок»… Поздоровляю вас… і коли б це робив якийсь студент…

Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.

— Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? — злякано промовила вона. — Я дам вам води або вина.

— Дякую, — відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. — Ви ж бачите, що я справді нездоровий.

Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.

— Так, — мовила мова, — ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…

Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. «Що це зі мною робиться?» — подумав він.

— В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано — сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!