— Слухайте!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Ви ще скажете, що справді не відчули удару ніжних рук…
— Так і скажу! — відповів Вокульський. — Коли я й відчув удар, то не ніжних жіночих рук, а… хто його знає… може, долі.
— І все-таки з допомогою жінки.
— А головне, з допомогою моєї власної наївності.
Я майже з дитинства шукав чогось великого й незнаного.
А тому що на жінок я дивився лише очима поетів, які їх занадто вихваляють, то й думав, ніби жінка й є те саме велике й незнане. Але я помилився, і в цьому секрет мого тимчасового занепаду, божевілля, якому я, правда, зобов’язаний тим, що розбагатів.
Пані Вонсовська спинилася.
— Ну, знаєте, це просто неймовірно!.. Ми не бачились лише два дні, і от сьогодні ви здаєтесь мені зовсім іншою людиною, чимось схожою на старого діда, який нехтує жінками…
— Це не нехтування, а наслідки спостереження.
— А саме? — запитала пані Вонсовська.
— Що існує порода жінок, яка тільки для того й живе на світі, щоб дратувати та збуджувати пристрасть чоловіків. Таким чином вони перетворюють розумних людей на дурнів, чесних — на негідників, а йолопів залишають йолопами. Їх оточують рої поклонників, через те вони відіграють у нашому житті таку саму роль, яку відігравали гареми в Туреччині. Отже, ви бачите, що жінки даремно співчувають моїм мукам і не мають права бавитися мною.
Я не належу до сфери їхніх інтересів.
— І навіть пориваєте з любов’ю? — іронічно запитала пані Вонсовська.
Вокульський закипів гнівом.
— Ні, пані. Але у мене є друг, песиміст, який пояснив мені, що незрівняно вигідніше купити любов за чотири тисячі карбованців на рік, а вірність за п’ять, ніж за те, що ми називаємо почуттям.
— Гарна мені вірність!.. — тихо промовила пані Вонсовська.
— Принаймні наперед відомо, чого ми можемо від неї сподіватись.
Пані Вонсовська прикусила губу й повернула в бік карети.
— Вам треба було б почати проповідувати свої нові погляди, — сказала вона.
— Я вважаю, що на це не слід гаяти часу, бо одні цих поглядів ніколи не зрозуміють, а другі не повірять, поки не переконаються на власному досвіді.
— Дякую за урок, — сказала вона, помовчавши. — Він справив на мене таке велике враження, що я навіть не прошу вас провести мене додому… Сьогодні у вас винятково поганий настрій, але я гадаю, що він минеться… Ага, ось що! Візьміть оцього листа, — додала вона, сунувши йому конверта в руку. — Прочитайте його. З мого боку це нескромно, але я знаю, що ви мене не зрадите, а я вирішила неодмінно ліквідувати непорозуміння, що виникло між вами й Беллою. Якщо мій замір здійсниться, спаліть цього листа, а як ні… привезіть мені його на село… Adieu!
Вона сіла в карету, залишивши Вокульського серед дороги. «Що за бісів батько! Невже я її образив? — подумав він. — А шкода, вона варта гріха…»
Він повільно пішов в бік Уяздовських Алей, думаючи про пані Вонсовську. «Дурниці це все… Не можу ж я їй признатися, що вона мене вабить… А зрештою, якби й потрапив під добрий настрій, то що я дав би їй взамін?.. Навіть не міг би сказати, що люблю її».
Аж удома Вокульський розкрив листа панни Ізабелли.
Коли він побачив дорогий колись йому почерк, по ньому пробігла блискавка жалю; але запах паперу нагадав йому ті давні-предавні часи, коли вона доручала йому влаштовувати овації Россі.
— Це була одна намистинка в чотках, з якими панна Ізабелла молилася своєму богові!.. — прошепотів він, усміхаючись.
І почав читати.
«Дорога моя Казю! Так мені все обридло і так я розгубилась, що аж сьогодні спромоглася написати тобі про те, що сталося від твого від’їзду.
Я вже знаю, скільки відписала мені тітка Гортензія: шістдесят тисяч карбованців; отже, разом маємо дев’яносто тисяч, які шановний барон обіцяє кудись там примістити на сім процентів, що становитиме близько шести тисяч карбованців. Нічого не вдієш, треба вчитися ощадливості.
Не можу тобі сказати, як я нудьгую, а може, сумую…
Але й це минеться. Той молодий інженер буває у нас через кілька днів. Спочатку він розважав мене лекціями про залізні мости, а тепер розказує про те, як закохався був в одну особу, яка вийшла за іншого, як він за нею журився, як втратив надію покохати ще раз і як би він хотів вилікуватись з допомогою нового, кращого кохання.
Він також признався мені, що інколи пише вірші, в яких оспівує тільки красу природи… Іноді мені з нудьги хочеться плакати, але я вмерла б без товариства, тому удаю, що слухаю, і часом дозволяю йому поцілувати руку…»
У Вокульського на лобі набрякли жили… Він передихнув і читав далі:
«Папа все більше нездужає. Плаче по кілька разів на день, і коли ми поговоримо хоч п’ять хвилин, дорікає мені — знаєш за кого!.. Ти не можеш собі уявити, як це все мене бентежить.
В руїнах заславського замку буваю що кілька днів. Щось мене туди вабить, не знаю — прекрасна природа чи самотність. Коли мені дуже тяжко, я пишу олівцем на потрісканих стінах різні речі і з радістю думаю: як добре, що все це змиє перший дощ.
Ага!.. Забула про найголовніше! Знаєш, маршалок написав до батька листа, в якому формально просить моєї руки.
Я цілу ніч плакала — не тому, що можу стати маршалковою, а… тому, що це може так легко статися.
Не можу вдержати пера в руці. Бувай здорова і згадуй інколи про твою нещасну Бельцю».
Вокульський дочитав і зім’яв листа. «Так її зневажаю і… все-таки люблю!» — майнула в нього думка.
Голова його палала. Він ходив туди й сюди з затисненими кулаками і сміявся з власних химер.
Надвечір він одержав телеграму з Москви й негайно телеграфував у Париж. Другий день, з самого ранку до вечора, він провів з своїм адвокатом і нотаріусом.
Лягаючи спати, подумав: «Чи не роблю я, бува, дурниці?.. Але на місці все ще раз перевірю… Чи може існувати метал, легший за повітря, це інша річ, але в цьому, безумовно, щось є… Зрештою, люди, шукаючи філософський камінь, натрапили на хімію; і хто зиає, на що вони натраплять тепер?.. Кінець кінцем мені однаково, аби виборсатись з цього болота…»
Відповідь з Парижа надійшла через день. Вокульський перечитав її кілька разів. Незабаром йому подали листа від пані Вонсовської, де на конверті на місці печатки був нарисований контур сфінкса.
— Так, — усміхнувся Вокульський, — людське обличчя і звірячий тулуб, а наша уява додає їм крила! «Зайдіть до мене, будь ласка, на кілька хвилин, — писала пані Вонсовська, — у мене до вас є пильна справа, а я хотіла б сьогодні виїхати». «Побачимо, яка це там пильна справа!» — подумав Вокульський.
Через півгодини він був у Вонсовської. У передпокої стояли готові в дорогу сундуки. Господиня прийняла Вокульського в своєму робочому кабінеті, в якому, правда, жодна річ не нагадувала про працю.
— А ви дуже люб’язні! — ображеним тоном почала пані Вонсовська. — Вчора я цілий день прождала вас, а ви й не подумали з’явитись.
— Ви ж заборонили мені приходити до вас, — здивовано відповів Вокульський.
— Як? Хіба я не запросила вас до себе на село?.. Але нехай буде так, я вважатиму це за вашу ексцентричність. Дорогий пане Вокульський, у мене до вас дуже важлива справа. Я маю ненадовго виїхати за кордон і хочу з вами порадитись: коли вигідніше купити франки — тепер чи перед від’їздом?..
— Коли ви їдете?
— Десь… в листопаді… в грудні… — відповіла вона, червоніючи.
— Краще перед самим від’їздом.
— Ви так вважаєте?
— Принаймні всі так роблять.
— А я якраз і не хочу робити так, як усі! — крикнула пані Вонсовська.
— Ну, то купіть зараз.
— А якщо до грудня франки подешевшають?
— То відкладіть купівлю до грудня.
— Ну, знаєте, — сказала вона, розриваючи якогось папірця, — ви незамінний порадник… Як чорне, то чорне; як біле, то біле. Який же з вас мужчина? Мужчина в будь-яку мить мусить бути рішучим, принаймні знати, чого він хоче… Ну, ви принесли мені Беллиного листа?