— Я не...

— На зап’ястя чіпляй, — сказав Харрі.

Нібак підкорився, і Харрі смикнув ланцюг, перевіряючи його на міцність.

— Зніми перстень і віддай його мені.

— Навіщо? Це ж просто дешева під...

— Тому, що він не твій.

Нібак з трудом зняв перстень зі свого товстого пальця і подав його Харрі.

— Я нічого не знаю, — похапливо мовив він.

— Про що? — поцікавився Харрі.

— Про те, що ти збираєшся у мене спитати. Про Дубая. Я зустрічався з ним двічі, але обидва рази мене возили до нього із зав’язаними очима, тому я не знаю, де він живе. Двоє його росіян приїздили сюди двічі на тиждень забрати товар, але я ніколи не чув, щоб вони називали якесь ім’я. Слухай, якщо тобі потрібні гроші, то я...

— Це через це?

— Що через це?

— Все. Заради грошей?

Нібак покліпав очима. Знизав плечима. Харрі мовчки чекав. На обличчі Нібака з’явилася подоба втомленої посмішки.

— А ти як гадаєш, Харрі?

Він кивнув на свою литку.

Харрі не відповів. Не знав, чи хоче він його чути. Але він міг його зрозуміти. Зрозуміти, що два хлопці зростали в Оп­п­салі приблизно в однакових умовах, але така явна дрібниця, як вроджений дефект, різко змінила життя одного з них. Кілька кривих кісток, через які стопа вивернулася всередину. Pes equinovarus. Кінська нога. Напевне, ця назва виникла через те, що клишонога людина нагадує коня, що б’є копитом. Цей дефект дає тобі трохи гірші стартові можливості в житті, і ти знаходиш способи цей фактор компенсувати. Або не знаходиш. І це означає, що тобі доводиться докладати дещо більших зусиль, щоби стати містером Популярність, тобто таким, який подобається публіці: хлопцем, що виводить на поле класну команду, шикарним піжоном із шикарними друзями та дівчиною за партою біля вікна, від чиєї посмішки серце твоє мліє, навіть попри те, що ця посмішка призначена не тобі. А Стіг Нібак шкутильгав життям, ніким не помічений. Він був настільки непомітним, що Харрі навіть не запам’ятав його. Та все одно Стіг зміг пристойно в цьому житті влаштуватися. Здобув гарну освіту, тяжко працював, його зробили начальником відділу, тобто він, нарешті, став тим хлопцем, який очолює класну команду. Але головного компонента бракувало. Тої дівчини, що сиділа за партою біля вікна. Вона й досі посміхалася не йому.

Розбагатіти. Він мав розбагатіти.

Бо гроші — вони як косметика, вони приховують усе, вони здобувають для тебе все, навіть ті речі, які начебто не призначені для продажу: повагу, захоплення й кохання. Лишень поглянь довкола: красуні завжди виходять заміж за лантухи з грошима. Тому тепер настала його черга — Стіга Нібака, Клишоногого.

Він винайшов віолін, і увесь світ мав би впасти до його ніг. То чому ж вона не захотіла його? Чому відвернулася з погано прихованою огидою, незважаючи на те, що вона знала — знала, — що він уже є людиною надзвичайно багатою і ставатиме дедалі багатшим з кожним тижнем?! Може, через те, що був хтось, про кого вона мріяла, той, хто дав їй отой сміховинний, позбавлений смаку перстень, який вона носила на своєму пальці? Це було несправедливо, бо він тяжко працював, працював невтомно, щоби досягти певного рівня, який дозволяв сподіватися на чиєсь кохання, і тому вона просто мусила покохати його. Але не так сталося, як гадалося. І йому довелося викрасти її. Вихопити з-за парти під вікном. Закувати її тут у кайдани, щоби вона вже ніколи й нікуди не змогла зникнути. Щоби завжди була поруч. А щоб довершити цей насильницький шлюб, він забрав у неї перстень і начепив його собі на палець.

Цей дешевий перстень подарував їй Олег, а він, у свою чергу, поцупив його у своєї матері, якій, у свою чергу, його подарував Харрі, який, у свою чергу придбав його на вуличному базарі, де, у свою чергу... Це було як у норвезькій дитячій пісеньці: «Кинь кільце, нехай мандрує». Харрі ніжно погладив чорну щербину на позолоченій поверхні кільця. Він був спо­стережливим, але сліпим.

Спостережливим, коли вперше зустрів Стіга Нібака й сказав: «Перстень. Колись у мене був схожий».

А сліпим він був тому, що не подумав, у чому та схожість полягала.

У щербині на персні, яка потемніла від часу.

Тільки побачивши шлюбний перстень Мартіни, тільки почувши, як вона сказала, що він — єдиний у світі, хто купить фальшивий перстень, Харрі пов’язав Олега з Нібаком.

Харрі й на секунду не засумнівався, навіть коли не знайшов нічого підозрілого в квартирі Стіга Нібака. Навпаки, його помешкання було настільки позбавлене будь-яких компрометуючих предметів, що Харрі відразу ж припустив, що свою нечисту совість Нібак сховав десь в іншому місці. У батьківському будинку, який і досі стояв порожнім, бо він не міг його продати. Той червоний будинок на пагорбі, над родинним будинком Харрі.

— Це ти вбив Густо? — спитав Харрі.

Стіг Нібак похитав головою. Важкі повіки. Він мав сонний вигляд.

— Алібі маєш?

— Ні, не маю.

— Тоді розповідай.

— Я там був.

— Де?

— На Гаусманнс-гате. Я збирався побачитися з ним. Він пригрозив викрити мене. Та коли я добрався до Гаусманнс-гате, там уже було повно поліцейських машин. Хтось уже вбив ­Густо.

— Уже вбив? Отже, ти збирався зробити те ж саме?

— Ні, не те ж саме. Бо пістолета не маю.

— А що ж у тебе є?

Нібак знизав плечима.

— Хімічні речовини. Густо страждав від симптомів ломки. Він потребував віоліну.

Харрі поглянув на втомлену посмішку Нібака й кивнув.

— Тобто, хоч яку білу речовину ти не запропонував би Густо, він уколов би її собі негайно, на місці.

Загримів ланцюг — то Нібак підняв руку і показав на двері.

— Ірен. Можна мені сказати їй кілька слів, перш ніж...

Харрі пильно поглянув на Стіга Нібака. Побачив дещо знайоме. Ущербна особистість, кінчена людина. Той, хто повстав проти поганих карт, які здала йому доля. І зазнав по­разки.

— Я спитаю її, — відповів він.

Харрі знайшов Ірен нагорі, у вітальні. Вона сиділа у кріслі, підібгавши під себе ноги. Харрі приніс із зали пальто і накинув їй на плечі. І пошепки до неї заговорив. Вона відповіла тоненьким голосочком, немов побоюючись відлуння від холодних стін вітальні.

Харрі розповів їй, що Густо й Нібак, чи то Ібсен, як вони його звали, співпрацювали для того, щоби заманити її у пастку. Платнею за це стали півкілограма віоліну. Вона просиділа замкненою у підвалі впродовж чотирьох місяців.

Харрі дав їй слово. Почекав. Пересвідчившись, що вона сказала все, поставив нове запитання.

Вона не знала нічого про вбивство Густо — окрім того, що їй сказав Ібсен. Не знала, хто такий Дубай і де він живе. Густо їй нічого про це не говорив, а Ірен і знати не хотіла. Все, що вона про нього чула, — це чутки, що Дубай носився по місту, наче якийсь привид, ніхто не знав, хто він, як виглядає, казали тільки, що він — як вітер, який неможливо спіймати.

Харрі кивнув. Про цей імідж він чув останнім часом надто багато.

— ГеКа відвезе тебе до поліції. Він — правник і допоможе тобі написати про все це офіційну заяву. А опісля він відвезе тебе до Олегової матері, де ти зможеш певний час пожити.

Ірен похитала головою.

— Я зателефоную Штайну, моєму братові. Я зможу побути у нього. До того ж...

— Що?

— А чи мені дійсно слід робити про це офіційну заяву?

Харрі поглянув на неї. Вона була така молода. Така маленька. Мов пташеня. Важко було сказати, яких фізичних та психічних збитків їй було завдано.

— Це може почекати до завтра, — відповів Харрі.

Він побачив, як її очі налилися слізьми. І його перша думка була: нарешті. Вже хотів був покласти їй руку на плече, але передумав. Рука незнайомця на плечі — навряд чи вона по­требувала саме цього. Але сльози зникли так само швидко, як і з’явилися.

— А чи немає... немає якоїсь альтернативи? — спитала вона.

— Наприклад? — спитав Харрі.

— Наприклад, ніколи більше його не бачити, — відповіла Ірен, не зводячи з нього очей. — Ніколи.

І він раптом відчув — її руку на своїй руці.