Померти не вдалося.
Попереду — фінал.
Телефонувати чи померти.
Сука, сука, сука!
Коли телефон озвався, Харрі вимкнув ліхтарик. З номера зрозумів, що то був Ганс Крістіан.
— Хтось іде, — прошепотів він Харрі у вухо хрипким від хвилювання голосом. — Він припаркувався біля брами і зараз прямує до будинку.
— Добре, — сказав Харрі. — Не хвилюйся. Коли щось побачиш, пришлеш мені повідомлення. І негайно вшивайся, якщо...
— Вшиватися?! — У голосі Ганса Крістіана прозвучало непідробне обурення.
— Якщо побачиш, що справи кепські. Гаразд?
— Чому це я мушу вшиватися, коли...
Харрі вимкнув телефон, знову увімкнув ліхтарик і спрямував його промінь на металеву сітку.
— Ірен?
Дівчина закліпала на світло широко розплющеними очима.
— Послухай мене. Моє ім’я — Харрі. Я — поліцейський і прийшов сюди, щоби тебе визволити. Але сюди хтось іде. Якщо він зайде сюди, то поводься так, наче нічого не сталося, гаразд? Невдовзі я витягну тебе звідси, Ірен. Обіцяю.
— Чи не маєте ви... — промимрила вона, але Харрі не розчув решту.
— Не маю чого?
— Чи не маєте ви хоч трохи віоліну?
Харрі скрипнув зубами.
— Потерпи ще трохи, — прошепотів він.
Харрі кинувся до верхнього майданчика сходів і вимкнув світло. Прочинив двері і визирнув назовні. Йому було добре видно парадні двері. Харрі почув, як хтось пішов до будинку, човгаючи ногами по встеленій дранкою стежині. Наче натужно тягнучи одну ногу за другою. Клишоногість. А потім двері розчинилися.
Увімкнулося світло.
І Харрі побачив його. Великого, круглого й товстого.
То був Стіг Нібак.
Голова відділу в Радієвому шпиталі. Той, хто пам’ятав Харрі ще зі школи. Той, хто знав Треско. Той, хто мав шлюбний перстень з темною щербиною. Який мав холостяцьку квартиру, в якій неможливо було знайти щось особливе й незвичне. Але він мав також і батьківський будинок, який не продав.
Повісивши свій піджак на вішалку, він пішов до Харрі з простягнутою рукою. І раптом зупинився. Помахав рукою перед собою. Нахмурився. Завмер, прислуховуючись. Тепер Харрі знав — чому. Та нитка, яку він відчув на своєму обличчі, коли входив до будинку, і яку він прийняв за павутинку, виявилася чимось іншим. Вона була невидимою ниттю, якою Стіг Нібак обплутав залу, щоби зафіксувати, чи заходили до нього непрохані гості.
З несподіваною й дивовижною прудкістю Нібак підскочив до шафи. Засунув туди руку і витягнув якусь штуковину. Матово блиснув метал. Рушниця.
Сука, сука, сука! Харрі терпіти не міг рушниць.
Нібак витягнув уже розпечатану коробку з набоями. Видобув з неї два великих червоних набої і затиснув між вказівним та середнім пальцями.
Мозок Харрі напружено запрацював, але не зміг видати жодної доброї ідеї, тому він вибрав погану: витягнув свій телефон і почав натискати кнопки.
«С-и-г-н-а-л-ь-і-ч-е-к-а-й-к-а-к-а...»
Чорт, помилився!
Харрі почув металічний тріск. То Нібак розломив рушницю навпіл.
Стерти. Де ти, Гансе Крістіане? Стерти останні «а», «к», і «а».
Харрі почув, як Нібак зарядив набої.
«ч-е-к-а-й-к-о-л-и-в-і-н-п-о-я-з...»
Чортові кнопки!
Стволи клацнули, повернувшись на місце.
«ко-л-и-в-і-н-п-о-я-в-и-т-т-и-с...»
От зараза, знову неправильно! Харрі почув, як Нібак, човгаючи ногами, став наближатися. Обмаль часу. Залишалося сподіватися, що Ганс Крістіан увімкне свою уяву.
«п-о-я-в-и-т-ь-с-я-в-с-в-і-т-л-і-ф-а-р!»
Харрі натиснув кнопку «послати».
І побачив, як Нібак приставив рушницю до плеча. Як же він помітив, що двері до льоху прочинені?
Та в цю мить заволав автомобільний сигнал. Довго й настирливо. Нібак сіпнувся. Поглянув на вітальню, вікна якої виходили на дорогу. Завагався. А потім пішов до кімнати.
Сигнал загудів знову, цього разу безперервно.
Харрі відчинив двері льоху і пішов слідом за Нібаком. Йому не треба було йти навшпиньки, бо гудіння поглинало звуки його кроків. З порога вітальні він побачив, як Нібак розкрив штори — і кімната наповнилася сліпучим світлом потужних ксенонових фар сімейного авто Ганса Крістіана.
Харрі зробив чотири широких кроки, а Стіг Нібак і не чув, і не бачив, як він наблизився. Однією рукою він прикривав обличчя від світла фар. Харрі, простягнувши руки вперед повз пухкі плечі Стіга Нібака, вхопився за рушницю і притиснув її до його м’ясистої шиї. Потім уперся колінами в сідниці Нібака, і вони обидва впали додолу. Нібак захрипів — йому забракло повітря.
Напевне, Ганс Крістіан здогадався, що сигнал виконав свою функцію, бо гудіння припинилося, але Харрі не припиняв тиснути рушницею на шию товстуна. Аж поки рухи Нібака не уповільнилися, аж поки він не втратив сили і обм’як.
Харрі знав, що Нібак втрачає свідомість. Через кілька секунд його мозок, позбавлений кисню, зазнає непоправного пошкодження, а ще через кілька секунд Стіг Нібак, викрадач людей та організатор виробництва віоліну, буде мертвий.
Харрі не поспішав. Порахував до трьох і зняв одну руку з рушниці. Нібак беззвучно зісковзнув на підлогу.
Важко дихаючи, Харрі сів на стілець. Поволі, у міру того, як рівень адреналіну в крові падав, біль у шиї та підборідді повертався. Він посилювався з кожною годиною. Харрі намагався не звертати уваги, і, щоби відволіктися, набрав на телефоні «О» і «К» і послав Гансу Крістіану.
Нібак тихенько застогнав і скрутився у позу зародка.
Харрі обшукав його. Поклав усе, що знайшов у його кишенях, на кавовий столик. Гаманець, мобільний телефон та пляшечку рецептурних пігулок «Цестрил». Харрі пригадав, що колись їх приймав його дід, щоби запобігти серцевому нападу. Харрі запхав пігулки до кишені свого піджака, приставив дуло рушниці до лоба Нібака і наказав йому встати.
Нібак поглянув на Харрі. Хотів був щось сказати, але передумав. Важко зіп’явся на ноги і завмер, погойдуючись.
— Куди ми йдемо? — спитав він Харрі, коли той підштовхнув його до зали.
— Униз, — відповів Харрі.
Стіг Нібак і досі нетвердо стояв на ногах, тому Харрі однією рукою підтримував його за плече, а другою впирав йому в спину дуло рушниці. Вони спустилися до льоху і зупинилися біля дверей, де Харрі знайшов Ірен.
— Звідки ти дізнався, що це я?
— По персню, — відповів Харрі. — Відчиняй.
Нібак витягнув з кишені ключа, вставив його в замок і крутнув.
Зайшовши всередину, він увімкнув світло.
Ірен поворухнулася. Вона сиділа, скоцюрбившись у найдальшому від них кутку і тремтіла, піднявши вгору одне плече, наче боялася, що хтось її вдарить. На литці у неї виднівся залізний хомут, приєднаний до ланцюга, який тягнувся до стелі, де був прибитий цвяхами до перекладини.
Харрі помітив, що ланцюг був достатньо довгим, щоби Ірен могла ходити по коморі і вмикати світло.
Та вона воліла сидіти в темряві.
— Відпусти її, — наказав Харрі. — А хомут начепи собі на ногу.
Нібак прокашлявся.
— Слухай, Харрі...
Харрі вдарив його. Втратив над собою контроль і вдарив. Почув, як метал глухо плямкнув об плоть, і побачив червоне коліща, яке залишив на лобі Нібака ствол рушниці.
— Вимовиш моє ім’я ще раз, — прошепотів Харрі, відчуваючи, що слова даються йому з трудом, — і я розтрощу тобі голову прикладом.
Тремтячими руками Нібак розімкнув хомут і зняв його з ноги Ірен, а вона тим часом стояла, заціпеніла й апатична, уставившись поглядом перед собою так, наче ніщо з того, що відбувалося, не мало до неї стосунку.
— Ірен! — гукнув Харрі. — Ірен!
Немов прокинувшись, вона поглянула на нього.
— Ходімо звідси, — сказав він.
Вона зіщулила очі так, наче їй знадобилася вся її енергія, щоби зосередитися й розтлумачити собі звуки, які він видавав, а слова наповнити сенсом. І обернути його в дію. Повільною скованою ходою лунатика вона пройшла повз Харрі і вийшла у коридор.
Нібак сів на матрац і закотив холошу брюк. Спробував начепити вузький хомут на свою товсту литку.