— Вам сподобалася вистава, інспекторе?

— І так, і ні, — відповів Харрі. — Я майже зрадів, коли пре­м’єра скінчилася, і вже вирушив був додому, як раптом пригадав, що залишилися пару питань, які мені хотілося б прояснити.

— Наприклад?

— Ну, оскільки Дон Джованні був крадієм та гульвісою, то виглядає цілком справедливо і доречно, що у фінальному акті його наздоганяє розплата. Гадаю, я зрозумів, ким була та статуя, яка прийшла за Доном Джованні і забрала його до пекла. Але мені цікаво ось що: хто сказав прибульцю з пекла, що Дона Джованні можна знайти саме в тому конкретному місці? Ти не можеш мені це пояснити... Ізабель? — спитав Харрі, обертаючись до неї.

На її обличчі з’явилася крива посмішка.

— Якщо ти вигадав якусь теорію змови, то це завжди цікаво послухати. Але краще іншим разом. Бо наразі я розмов­ляю з...

— Мені треба сказати їй пару слів, — сказав Харрі, обертаючись до її співрозмовника. — Звісно, з вашого дозволу.

Харрі побачив, що Ізабель хотіла було запротестувати, але її співрозмовник зреагував швидше.

— Звісно. — Він посміхнувся, кивнув і обернувся до літнього подружжя, яке з нетерпінням чекало на його аудієнцію.

Харрі взяв Ізабель під руку і повів її туди, де виднівся знак «Туалет».

— Від тебе смердить, — просичала вона, коли Харрі по­клав руки їй на плечі і притиснув до стіни біля чоловічого туа­лету.

— Моєму костюму довелося пару разів побувати в контейнері для сміття, — сказав Харрі і побачив, що вони привабили увагу кількох оточуючих. — Слухай-но, ми можемо зробити це або цивілізовано, або брутально. Яка основа твого співробітництва з Мікаелем Бельманом?

— Іди під три чорти, Холе.

Харрі тріснув ногою двері до туалету і затягнув її туди.

Коли Харрі гепнув Ізабель спиною об двері кабінки і придавив їй горло своїм передпліччям, чоловік у вечірньому костюмі отетеріло зиркнув на них у дзеркало.

— Бельман був у тебе вдома, коли убили Густо, — просичав Харрі. — А Густо мав кров Бельмана під своїми нігтями. Спалювач, що працює на Дубая, є найближчим другом та колегою Бельмана. Якщо ти не розколешся зараз, я зателефоную знайомому в «Афтенпостен», і ця історія з’явиться у завтрашньому номері. А потім я викладу на стіл прокурору все, що маю. То що будемо робити?

— Вибачте. — То був чоловік у вечірньому костюмі. Він тримався на поштивій відстані. — Може, вам чимось допомогти?

— Мотай звідси до бісової матері!

Чоловік явно отетерів, але, напевне, не стільки від слів, скільки від того, що їх вигукнула Ізабель. Човгаючи ногами, він вийшов з туалету.

— Ми тоді дрючилися, — сказала Ізабель, хапаючи ротом повітря.

Харрі відпустив її, і з її подиху почув, що вона пила шампанське.

— Ви з Бельманом дрючилися?

— Я знаю, що він одружений, але ми все одно дрючилися, оце й усе, — сказала вона, потираючи шию. — Раптом ні з того ні з сього заявився Густо і вчепився в Бельмана, коли той хотів викинути його геть. Якщо хочеш розповісти про це пресі, то давай, перо тобі в сраку. Підозрюю, що тобі ніколи не доводилося дрючити заміжню жінку. Але ти все одно зможеш здогадатися, що буде з дружиною Бельмана та його дітьми, коли всі побачать скандальні заголовки.

— А як ти познайомилася з Бельманом? Ти хочеш сказати мені, що цей трикутник між тобою, Густо та Бельманом виник абсолютно випадково?

— А як, на твою думку, знайомляться люди з владних кабінетів, Харрі? Поглянь довкола себе. Поглянь, хто прийшов на цю вечірку. Всі знають, що Бельман невдовзі стане шефом поліції Осло.

— І що ти отримаєш високу посаду в міськраді?

— Ми з ним познайомилися на якійсь прем’єрі чи презентації — точно не пам’ятаю. Отак воно й було. Можеш сам зателефонувати Мікаелю й спитати, чи це правда. Але краще не сьогодні, бо він зараз проводить вкрай дорогоцінні і такі рідкісні хвилини в лоні своєї родини. Оце... оце, власне, і все.

Оце і все. Харрі витріщився на неї.

— А як же Трульс Бернтсен?

— Хто?

— Він же їхній спалювач, еге ж? Хто послав його до готелю «Леон» зайнятися мною? Ти? Чи Дубай?

— Що ти таке верзеш?!

Харрі зрозумів. Вона дійсно й гадки не мала, ким насправді є Трульс Бернтсен.

Ізабель Скоєн почала сміятися.

— Харрі, та не побивайся ти так!

Він міг би зараз сидіти в літаку, що прямував до Бангкоку. До нового життя.

Він повернувся і зібрався йти.

— Харрі, стривай.

Він обернувся. Ізабель прихилилася до дверей кабінки і задрала догори спідницю. Так високо, що Харрі побачив кінці панчіх та пояс з підтяжками. Пасмо русявого волосся впало їй на лоба.

— Тепер, коли увесь туалет опинився виключно у нашому розпорядженні...

Харрі зустрівся з нею очима. Вони були замріяні й затуманені. Не алкоголем, не пристрастю, а чимось іншим. Невже вона плаче? Жорстка, самотня Ізабель Скоєн, яка потайки сама себе зневажає? Ну то й що? Вона була ще однією лихою особою, ладною зруйнувати життя інших людей заради того, що вона вважала належним собі по праву: бути коханою.

Двері туалету ще довго гойдалися туди-сюди, коли Харрі вийшов, тернувшись об їхній гумовий ущільнювач. І пішов геть усе швидше і швидше, наче актор, що виходить на сцену під фінальний вибух аплодисментів.

Харрі пішов назад через критий місток до Центрального вокзалу Осло, а потім спустився сходами до Плати. На протилежному боці була цілодобова аптека, але там завжди стояла велика черга, до того ж він знав, що пігулки, які продавалися без рецепта, були недостатньо сильними, щоби вгамувати біль. Харрі пішов далі повз Героїновий парк. Почало дощити, і світло вуличних ліхтарів тремтіло на мокрих трамвайних рейках вулиці Прінсенс-гате. Йдучи, він обмірковував справу. Дробовик Нібака був, напевне, найлегшим варіантом. До того ж, дробовик давав йому більше простору для маневру. Щоби забрати з-за шафи гвинтівку, яку він залишив у номері 301, треба було проникнути непоміченим до готелю, до того ж, Харрі не був упевненим, що її ще не знайшли. Але гвинтівка — то було надійніше.

Замок на хвіртці позаду готелю «Леон» був зламаний. Його зламали недавно. Харрі подумав, що, мабуть, саме звідси оті двоє й проникли до номера 301.

Харрі увійшов у двір і побачив, що замок на дверях з тильного боку також, ясна річ, був зламаний.

Він піднявся вузькими сходами, що дублювали аварійний вихід. У коридорі на другому поверсі — ані душі. Харрі по­стукав у двері номера 310 спитати у Като, чи була тут поліція. Чи будь-хто інший. Але відповіді не почув. Приставив вухо до дверей — тиша.

Двері до його номера навіть не намагалися відремонтувати, тому ключ виявився явно зайвим. Харрі штовхнув двері, і вони відчинилися. Побачив кров, що просочилася у голий цемент там, де він витягнув нижній брусок одвірка.

До вікна також ніхто й пальцем не доторкнувся.

Харрі не увімкнув світло, але все одно увійшов, помацав поза шафою і пересвідчився, що гвинтівку не знайшли. Не знайшли й коробку з патронами, яка й досі лежала поруч з Біблією в шухляді туалетного столика біля ліжка. І Харрі зрозумів, що поліції тут, у готелі «Леон», не було; його мешканці та сусіди визнали за непотрібне звертатися до правоохоронців через таку дрібницю, як кілька жалюгідних пострілів з дробовика, тим більше, що все скінчилося без трупів. Харрі відчинив шафу. Навіть його речі й валіза так і лишилися там, наче нічого не сталося.

Харрі помітив жінку у вікні напроти.

Вона сиділа перед дзеркалом спиною до нього. Наскільки йому було видно, вона розчісувала волосся. На ній було плаття, яке мало на диво старомодний вигляд. Не старе, а старомодне, наче костюм з іншої доби. Сам не знаючи чому, Харрі гукнув їй крізь розбите вікно. Видав короткий пронизливий крик. Жінка не відреагувала.

Знову опинившись на вулиці, Харрі зрозумів, що не зможе виконати задумане. Його шия наче вогнем горіла, і від цього вогню з його пор струменів піт. Він був геть увесь мокрий і відчував перші симптоми лихоманки.