Бернтсен підвівся і, тримаючи перед собою пістолет, навшпиньки підійшов до Туту. Ми з Олегом пішли слідом, теж навшпиньки.

— Там лише одна дірка, — прошепотів мені Олег.

— Що? — пошепки запитав я.

Але потім сам здогадався.

Бо побачив останню з просвердлених нами дірок. І прикинув: а де ж друга?

— Матір Божа! — прошепотів я. Хоча второпав, що говорити пошепки вже не було потреби.

Бернтсен дійшов до Туту. І легенько його штовхнув. Туту завалився набік і гепнувся з крісла на підлогу. Він упав долілиць на бетонну долівку, і у нього в потилиці ми побачили округлий отвір.

— Свердло пройшло акурат крізь стіну в голову, — сказав Бернтсен. І вставив палець в отвір у стіні.

— От зараза! — тихо сказав я Олегу. — Це ж треба так! Один шанс із тисячі — і це трапилося.

Але Олег не відповів. Він витріщався на труп Туту так, наче вагався — чи то блювати, чи то ридати.

— Густо, — нарешті сказав він, — що ми наробили?

Не знаю, що на мене найшло, але я почав реготати. Кривоногий поліцай з масивною нижньою щелепою, відчай на об­личчі Олега, приплюснутому тугою нейлоновою панчохою, і Туту з роззявленим ротом, Туту, котрий, як виявилося, таки мав мозок, який намотав на своє свердло Бернтсен. Я так реготав, що почав вити. Аж поки мене не хряснули по щоці так, що з моїх очей іскри посипалися.

— Візьми себе в руки, бо зараз буде ще один труп, — сказав Бернтсен, потираючи затерплу долоню.

— Дякую, — сказав я, і сказав цілком серйозно. — Давайте знайдемо наркоту.

— Спочатку треба вирішити, що нам робити з цим просвердленим вилупком, — заперечив Бернтсен.

— Надто пізно, — сказав я. — Тепер вони все одно дізнаються, що це було пограбування зі зламом.

— Не дізнаються, якщо ми затягнемо Туту в автомобіль і знову прикрутимо замки, — проскиглив Олег пронизливим переляканим голосом. — Якщо вони виявлять, що частина наркоти зникла, то подумають, що це він поцупив і вшився геть.

Бернтсен поглянув на Олега й кивнув.

— Маєш розумного напарника, Пусто. Ходімо.

— Спочатку наркота, — заперечив я.

— Спочатку — просвердлений вилупок, — сказав Бернтсен.

— Наркота, — повторив я.

— Вилупок.

— Сьогодні увечері я хочу стати мільйонером, ти, пе­лікан!

Бернтсен підняв руку.

— Вилупок.

— Заткніться! — то крикнув Олег. Ми ошелешено вирячилися на нього.

— Це — проста логіка. Якщо Туту не буде лежати в багажнику авто до того, як сюди припхається поліція, ми втратимо і наркоту, і нашу свободу. Якщо в багажнику лежатиме Туту, а не дурман, то ми втратимо лише гроші.

Бернтсен обернувся до мене.

— Схоже, Борис зі мною згоден, Пусто. Двоє проти одного.

— Гаразд, — кажу я. — Ви несіть труп, а я пошукаю дурман.

— Та ні, — каже Бернтсен. — Ми понесемо труп, а ти вимиєш за нами всі кізяки. — І він показав на раковину на стіні біля бару.

Я набрав відро води, а Олег з Бернтсеном вхопили Туту за ноги і поволокли до дверей, залишаючи за собою тоненьку цівку крові. Під спокусливим поглядом Карен МакДугал я зішкріб зі стіни мозок та кров, а потім вимив підлогу. Щойно я закінчив і вже був готовий кинутися на пошуки наркоти, як з дверей, що виходили на автостраду Е6, до мене долетів звук. Я спробував переконати себе, що той звук лунає деінде, а не тут. Може, мені лише ввижається, що звук стає дедалі гучнішим? То були сирени поліції.

Я перевірив бар, офіс і туалет. То було просте приміщення, без другого поверху, без льоху, без численних ніш та закутків, де можна було б сховати двадцять кіло героїну. І тут мій погляд упав на ящик з інструментами. Він був замкнений навісним замком. Того ящика там раніше не було.

Олег щось крикнув мені з порога.

— Дай мені фомку! — крикнув я йому у відповідь.

— Нам треба мотати звідси! Вони вже на дорозі, яка веде до клубу!

— Фомку!

— Мерщій тікай, Густо!

Я знав, що наркота — в тому ящику. Двадцять п’ять міль­йо­нів крон, прямо переді мною, в якомусь огидному дерев’яному ящику. І я почав копати той замок ногою.

— Стріляю, Густо!

Я обернувся до Олега. Він стояв, націливши на мене свою довбану «Одесу». Я сумнівався, що він влучить у мене з відстані понад п’ятнадцять метрів, але мені щось не дуже хотілося, щоби він відточував на мені свої навички стрільби.

— Якщо вони спіймають тебе, то спіймають і нас! — гукнув він зі слізьми у голосі.

— Стріляй!

Я знову накинувся на замок. А сирени вили гучніше й гучніше. Але особливістю сирен є те, що вони завжди виють ближ­че, аніж насправді.

Щось луснуло в стіну наді мною, наче хтось батогом ляснув. Я озирнувся на двері, і у мене кров похолола. То був Бернтсен. Він стояв на порозі, і в його руці димів поліцей­ський пістолет.

— Наступна куля влучить у тебе, — спокійно сказав він.

Я гепнув той ящик останній раз — і побіг.

Ми ледь встигли перелізти через паркан і зняти наші панчохи, як опинилися у світлі фар поліцейських машин. Як нічого не було, ми невимушено пішли їм назустріч. Вони промчали повз нас і звернули до клубного будинку.

Ми помчали на пагорб, де Бернтсен припаркував своє авто. Сіли й поїхали. Коли ми проїздили повз клуб, я обернувся і поглянув на Олега, який сидів на задньому сидінні. Блакитне світло реклами вихопило з темряви його обличчя, червоне від сліз та тугої панчохи. Він виглядав повністю зламаним і витріщався в темряву поглядом людини, готової померти.

Ніхто з нас нічого не казав, аж поки Бернтсен не заїхав на автобусну зупинку в Сінсені.

— Ну ти й напартачив, Пусто, — сказав він.

— Я не міг знати про замки, — відказав я.

— Це називається підготовка до операції, — сказав Бернтсен. — Оцінка ситуації. Тобі знайомий цей вираз? А тепер ми знайдемо відчинені двері з викрученим замком.

До мене дійшло, що під словом «ми» Трульс мав на увазі поліцію. Слизький тип.

— Я забрав із собою і замок, і завіси, — пирхнув Олег. — Тому це виглядатиме так, наче Туту, зачувши сирени, наклав у штани й чкурнув геть, навіть не встигнувши замкнути за собою двері. А дірки від шурупів — так вони запросто могли лишитися після спроби пограбування, зробленої коли завгодно минулого року, еге ж?

Бернтсен поглянув на Олега в дзеркало заднього виду.

— Вчися у свого колеги, Пусто. А взагалі — не треба. Нам в Осло не потрібні кмітливі крадії.

— Та отож, — піддакнув я. — Але зупинитися на подвійній жовтій лінії на автобусній зупинці та ще й з жмуром у багажнику — це також не дуже розумно.

— Згоден, — сказав Бернтсен. — Тоді виходьте.

— А труп?

— Я сам з Просвердленим розберуся.

— Як?

— Не твоє діло. Ідіть геть!

Ми вийшли, а Трульс Бернтсен на своєму «саабі» рвонув із зупинки, верескнувши колесами. Ми провели його поглядами.

— Відтепер нам слід триматися від цього чувака подалі, — сказав я.

— Чому?

— Він убив людину, Олеже. І має тепер позбутися всіх речових доказів. Спершу йому треба знайти підходяще місце, де сховати труп. Але опісля...

— ...йому доведеться позбутися свідків.

Я кивнув. І відчув страшенний депресняк. Та невдовзі мені в голову прокралася оптимістична думка: «Не одному мені погано. Уявляю, як доведеться попотіти Трульсу, щоби надійно сховати труп Туту!»

— Я хотів витратити ці гроші на переїзд до Бергена з Ірен, — сказав Олег.

Я обернувся й глянув на нього.

— Маю можливість вивчати право в тамтешньому університеті. Ірен зараз у Трондхеймі зі Штайном. Я подумував з’їздити туди й умовити її поїхати разом зі мною.

Ми сіли в автобус до міста. Я більше не міг терпіти порожнього погляду Олега. Його треба було чимось заповнити.

— Іди сюди, — сказав я йому.

Готуючи шприц у приміщенні для репетицій, я бачив, як Олег кидав на мене нетерплячі погляди, наче сам хотів цим зайнятися, бо я, на його думку, готував укол надто повільно й незграбно. А коли він закотив свій рукав, я зразу зрозумів причину його нетерплячості: геть уся його рука аж до ліктя була всипана слідами від голки.