— Я готовий.

— Це — Медуза, — сказала Ізабель, поплескавши по морді велику гніду кобилу. Ольденбурзька порода, ідеальна для дресирування. Їй десять років, і вона — вожак табуна. А це — Бальдер, йому п’ять років, мерин, тому він слухатиметься Ме­дузу.

Вона подала йому віжки Бальдера, а сама легко заскочила на Медузу.

Харрі вставив ліву ногу в ліве стремено, піднявся у сідло, і кінь, не чекаючи команди, жваво рушив услід за Медузою.

Харрі трохи применшив власні заслуги, коли сказав, що їздив верхи всього один раз, але цей кінь дуже відрізнявся від неквапливої й непохитної, як лінкор, старої конячини діда. Йому довелося балансувати в сідлі, а коли він притискався колінами до нешироких боків коня, то відчував його ребра та рух його м’язів. А коли Медуза прискорилася стежиною, яка йшла через поле, а Бальдер також пришвидшився слідом за нею, Харрі здалося, що під ним — гоночний кінь з «Формули-1».

Наприкінці поля вони виїхали на стежину, що губилася в лісі і вела до кряжу пагорба. Там, де стежина огинала дерево, Харрі спробував скерувати Бальдера ліворуч, але кінь проігнорував його команду і пішов слід у слід за Медузою праворуч.

— А я гадав, що вожаки табуна — це жеребці, — сказав Харрі.

— Як правило, так воно і є, — відповіла Ізабель через пле­че. — Але все залежить від характеру. Сильна, амбітна та розумна кобила здатна взяти гору над будь-яким жеребцем, якщо забажає.

— А ви маєте таке бажання.

Ізабель Скоєн розсміялася.

— Звісно. Якщо ти чогось бажаєш, то доведеться змагатися. Політика — це вміння здобувати владу.

— І вам подобається змагатися?

Він побачив, як вона знизала плечима.

— Конкуренція — це природно. Це означає, що рішення приймають найсильніші й найкращі, і ці рішення йдуть на користь усього табуна.

— І розумна й амбітна кобила сама вибирає, з ким їй паруватися?

Ізабель не відповіла. Харрі не спускав з неї очей. Її спина була гнучка, як лозина, а тверді сідниці наче масували кобилу, легенько рухаючись з одного боку в другий разом із легенькими рухами її стегон. Вони виїхали на галявину. Світило сонце, а внизу, під ними, виднілися пухкі шматочки туману, розкидані по сільському краєвиду.

— Нехай коні відпочинуть, — сказала Ізабель Скоєн, вибираючись із сідла і спішуючись. Після того, як вони прив’язали коней до дерева, вона лягла на траву і кивнула Харрі, щоби він зробив те ж саме. Він сів поруч і поправив свої окуляри.

— А ви впевнені, що це — окуляри для чоловіків? — піддражнила вона.

— Їхня функція — захищати від сонця, — відказав Харрі, дістаючи пачку цигарок.

— Мені подобається.

— Що вам подобається?

— Мені подобаються спокійні й впевнені в собі чоловіки.

Харрі поглянув на неї. Ізабель сперлася на лікоть і розстебнула ґудзик на своїй блузці. Він сподівався, що його окуляри достатньо темні. Вона посміхнулася.

— Отже, що ви можете мені розповісти про Густо? — спитав Харрі.

— Я люблю чоловіків, які є щирими й непідробними, — відповіла вона. І її посмішка стала ширшою.

Повз них продзижчала коричнева бабка, здійснюючи, можливо, свій останній осінній політ. Харрі не сподобалося те, що він побачив в очах Ізабель. Те, що бачив безперервно відтоді, як приїхав до неї на ферму. Очікування насолоди. А не за­цько­ваний вираз людини, якій загрожує скандал, здатний зруйнувати її кар’єру.

— Я не люблю фальші, — продовжила Ізабель. — Наприклад, мені не подобається, коли блефують.

В її підфарбованих синім очах світився тріумф.

— Як ви вже здогадалися, я зателефонувала своїй людині в поліції. І на додачу до розповіді про легендарного детектива Харрі Холе, мені також повідомили, що жодного аналізу крові у справі Густо Ганссена не здійснювалося. Вочевидь, зразок був знищений. Тому немає нігтів, під якими була кров, що співпадає з моїм типом крові. Ти блефував, Харрі.

Харрі запалив цигарку. Відчув, що ані його щоки, ані його вуха анітрохи не почервоніли. Подумав: «Може, я вже застарий, щоби червоніти від сорому?»

— Гм, якщо твої контакти з Густо обмежувалися кількома безневинними бесідами, то чому ти так переполохалася, коли я сказав, що кров послали на аналіз?

Ізабель хихикнула.

— А хто сказав, що я переполохалася? А може, мені просто захотілося заманити тебе сюди? Природою насолодитися і таке інше.

Підтверджуючи, що він і справді був застарий, щоби спалахувати ніяковим рум’янцем, Харрі ліг і випустив дим у неправдоподібно блакитне небо. Заплющив очі і спробував знайти якісь серйозні причини не займатися сексом з Ізабель Скоєн. І знайшов таких причин багацько.

— І що ж тут поганого? — спитала вона. — Я кажу тільки те, що я — самотня доросла жінка зі своїми природними по­требами. Це не означає, що я легковажна. Я би ніколи не стала зв’язуватися з тим, кого вважала б не рівнею собі. Наприклад, з Густо. — Харрі почув, що її голос наблизився до нього. — Зате з високим дорослим мужчиною... — Вона хтиво поклала свою руку йому на живіт.

— А ти з Густо лежала отак, як ми зараз лежимо з тобою? — тихо спитав Харрі.

— Що?

Харрі сперся на лікті і кивнув на свої блакитні кросівки. — Твій гардероб повен недешевого чоловічого взуття сорок другого розміру. А оці шкарбуни виявилися там єдиними, які мали сорок п’ятий розмір.

— Ну то й що? Хіба раніше до мене не міг завітати гість, який носить взуття сорок п’ятого розміру? — Її рука погладжувала живіт Харрі вгору і вниз.

— Ці кросівки були зроблені певний час тому для Збройних сил, а коли армія перейшла на нову модель, увесь запас, що був на складах, передали благодійним організаціям, які, в свою чергу, роздали ті кросівки нужденним людям. Ми в поліції називали їх наркоманські шкарбуни, бо їх роздавала Армія порятунку в кафе «Сторожова Вежа». Звісно, виникає запитання: як це випадковий гість примудрився забути свої кросівки сорок п’ятого розміру? Очевидне пояснення, мабуть, повинно бути таким: він, скоріш за все, поміняв їх на нові.

Ізабель Скоєн кинула гладити рукою живіт Харрі. І він продовжив:

— Я бачив знімок місця злочину. Коли Густо загинув, на ньому були дешеві брюки, але надзвичайно дорогі черевики. Альберто Фашіані, якщо я не помиляюся. Щедрий подарунок, нічого не скажеш. Скільки ти за них заплатила? П’ять тисяч?

— Навіть не розумію, про що ти кажеш, — кинула Ізабель і прибрала свою руку.

Харрі невдоволено поглянув на свій настовбурчений прутень: у такому стані він погано поміщався в чужих тіснуватих джинсах. Він випростав ноги.

— Свої устілки я залишив в авто. Ти знаєш, що взуття — чудовий матеріал для ДНК-аналізів? Ми, можливо, знайдемо якісь мікроскопічні рештки шкіри. А в Осло не так уже й багато крамниць, що торгують взуттям Альберто Фашіані. Одна? Дві? Як би там не було, але це буде легко перевірити, звіривши з твоєю кредитною карткою.

Ізабель Скоєн випрямилася й сіла. Й уставилася поперед себе.

— Ти ферми бачиш? — спитала вона. — Які вони гарні, еге ж? Я дуже люблю упорядковані сільські краєвиди. А ліси терпіти не можу. Окрім штучних насаджень. Я ненавиджу хаос.

Харрі уважно придивився до її профілю. Схожий на сокиру ніс мав відверто загрозливий та небезпечний вигляд.

— Розкажи мені про Густо Ганссена.

Вона знизала плечима.

— А навіщо? Ти й сам, вочевидь, майже про все здогадався або дізнався.

— Кому ти бажаєш давати інтерв’ю: мені чи газеті «Verdens Gang»?

Вона стримано засміялася.

— Густо був молодий і вродливий. Такий жеребець, як він, має потрясаючий вигляд, але водночас він має й непевні гени. Його рідний батько — кримінальник, а мати — наркоманка, якщо вірити прийомному батькові. Не той кінь, якого ти вирощуєш, а той, на якому приємно проїхатися верхи, якщо... — вона замовкла і глибоко зітхнула. — Він приїхав сюди, і ми займалися сексом. Час від часу я давала йому гроші. Він і з іншими жінками зустрічався, тож у цьому не було нічого особливого.

— І ти його через це ревнувала?

— Ревнувала? — Ізабель похитала головою. — Я ніколи не ревнувала через секс. Бо я також зустрічалася з іншими чоловіками. А згодом зустріла одного особливого чоловіка. І кинула Густо. Втім, може, на той час він уже сам кинув мене. Схоже, йому більше не були потрібні ті гроші на дрібні витрати, які я йому давала. Але потім він поновив зі мною зв’язок. І став мені набридливим тягарем. Гадаю, у нього з’явилися фінансові проблеми. І на додачу — проблема з наркотиками.